Розділ 12. Виїзд до себе

Збирати валізу виявилося дивно легко.

Діана складала речі повільно, без поспіху, ніби не закінчувала щось, а правильно закривала сторінку. Сукня, лляні штани, косметичка, зарядка, блокнот. На дні валізи знайшлася зім’ята квитанція з першого дня. Вона розгладила її пальцями й усміхнулася: “Люкс. Вид на море. Без доплати”.

Деякі подарунки приходять під виглядом технічної проблеми.

Кирило пішов о сьомій, коли в готелі починалися ранкові справи. Перед цим вони пили каву біля вікна — без драматичних обіцянок і без спроб перетворити ніч на контракт.

— Я приїду наступного тижня, — сказав він.

— У Київ?

— Так.

— У вас точно є справи в Києві?

— Тепер є.

Вона всміхнулася в чашку.

— Це звучить підозріло.

— Я можу знайти не романтичне формулювання.

— Не треба. Мені вже тридцять п’ять, я витримаю трохи романтики.

На прощання він поцілував її довго, але спокійно.

— Я не хочу, щоб ти їхала з відчуттям, ніби щось мусиш вирішити зараз.

— Я вже вирішила.

— Що?

— Що хочу побачити тебе не тут.

Його обличчя потеплішало.

— Цього достатньо.

Коли він пішов, Діана ще кілька хвилин стояла посеред номера. Лебедя сьогодні не було. Чи покоївка забула, чи Кирило попросив — вона не знала.

І це було правильно.

У холі адміністраторка оформлювала виїзд, усміхаючись професійно й трохи змовницьки. Діана підписала рахунок, отримала чек і вже збиралася вийти, коли побачила Ігоря.

Ні, не в холі.

У телефоні.

Повідомлення.

“Я говорив із Ладою. Вона взяла паузу. Не знаю, чи це важливо для тебе. Мабуть, хотів сказати, що ти мала рацію в деяких речах”.

Діана дивилася на екран без злості.

Ще кілька днів тому це повідомлення могло б стати центром її ранку. Вона перечитувала б це “ти мала рацію”, шукала б у ньому запізніле визнання, грілася біля нього, як біля маленького вогника.

Тепер це були просто слова.

Не зайві. Не болючі. Просто чужі слова з чужого шляху.

Вона відповіла не одразу — спочатку подумала, чи варто взагалі. Потім написала:

“Сподіваюся, ви обоє будете чесними. Бережи себе”.

Без “Ігорю”. Без крапки, яка мала звучати як постріл. Просто спокій.

Відправила.

І видалила чат.

На терасі Кирило стояв біля поруччя й говорив із постачальником. Побачив її, завершив розмову й підійшов.

— Таксі вже чекає.

— Ви контролюєте навіть мою втечу?

— Ваш виїзд.

— Так, вибачте. Мій дорослий, усвідомлений виїзд.

Він узяв її валізу.

— Я проведу.

Біля брами справді чекало таксі. Той самий водій? Ні, інший. Молодший, із сонними очима і кавою в паперовому стакані.

Діана повернулася до Кирила.

Ця сцена могла бути небезпечно красивою: море, готель, валіза, чоловік, із яким не хочеться прощатися. У ній легко було б зірватися в обіцянки або сльози.

Діана не заплакала.

— Дякую, — сказала вона.

— За номер?

— За те, що не зробив із мене проєкт із реставрації.

Кирило усміхнувся.

— Ви й без мене добре тримали конструкцію.

— Конструкцію треба було посилити.

— Тільки не кажіть це вголос біля мого інженера. Він почне рахувати навантаження.

Вона засміялася.

Потім стала серйозною.

— Я справді хочу, щоб ти приїхав.

— Я справді приїду.

— І якщо буде складно…

— Буде.

— Оптиміст.

— Практик.

Вона піднялася навшпиньки й поцілувала його. Не довго. Не для глядачів. Просто щоб тіло запам’ятало: прощання теж може бути не втратою, а переходом.

У машині Діана не озирнулася одразу. Дозволила таксі рушити, готелю — трохи віддалитися, морю — залишитися позаду.

Лише на повороті подивилася у вікно.

Кирило стояв біля брами. Не махав, не грав у фінальний кадр. Просто дивився їй услід.

Діана всміхнулася.

Телефон завібрував.

Повідомлення від Кирила.

“Номер нуль дев’ять працює і за межами готелю”.

Вона засміялася так голосно, що водій глянув у дзеркало.

— Усе добре? — запитав він.

Діана подивилася на море, яке зникало за деревами.

— Так, — сказала вона. — Усе починає бути добре.

І цього разу це не була маска.