Розділ 11. Ніч без доказів

Кирило постукав о дев’ятій двадцять.

Діана відчинила не одразу. Не тому, що сумнівалася. Просто хотіла ще кілька секунд побути жінкою, до якої приходять не з претензіями, не за поясненнями, не по залишене в минулому право, а тому, що її хочуть бачити.

Вона переодяглася в просту темно-синю сукню на тонких бретелях і накинула зверху м’який кардиган. Волосся залишила розпущеним. Макіяж майже стерла, тільки губи торкнула прозорим блиском.

У дзеркалі була не переможниця і не жертва — просто Діана.

І цього вистачало.

Коли вона відчинила, Кирило стояв із пляшкою вина й маленькою коробкою.

— Якщо там ще один лебідь, я викличу поліцію, — сказала вона.

— Гірше. Еклери.

— Ви небезпечний чоловік.

— Мене вже попереджали.

Він зайшов. Номер відразу став меншим. Не тісним — зібраним навколо них. Діана раптом гостро відчула: це остання ніч тут. Завтра вона повернеться в місто, де є робота, невипрані рушники, повідомлення від мами й кав’ярня біля дому. А цей номер залишиться в готелі, готовий прийняти інших людей, інші історії, інші чужі кризи.

Кирило поставив вино на стіл.

— Я можу залишитися ненадовго.

Діана підняла очі.

— Ви даєте мені можливість передумати?

— Так.

— А собі?

Він усміхнувся.

— Собі теж.

Вона підійшла ближче.

— Я не передумала.

— Добре.

— Але я хвилююся.

— Я теж.

Це було так просто й несподівано, що Діана засміялася.

— Ви?

— Я.

— Чоловіки вашого типу мають казати щось на кшталт: “Розслабся, я все контролюю”.

— Чоловіки мого типу після сорока знають, що контроль у таких ситуаціях сильно переоцінений.

— А що не переоцінене?

— Уважність.

Він сказав це тихо. І Діана відчула, як відповідь проходить крізь неї теплом.

Вони відкрили вино, але пили мало. Сиділи на дивані біля вікна, їли еклери з коробки, говорили про речі, які не мали жодного стосунку до драм: про найгірші готельні відгуки, які Кирило колекціонував “для смирення”; про Нічину першу роботу в газеті, де їй доручили писати гороскопи, хоча вона не вірила в астрологію; про те, що люди найчастіше крадуть із номерів не рушники, а ложечки; про стару шовковицю у дворі, яка пережила два ремонти й одного дизайнера, який хотів її прибрати.

— Ви справді не дали прибрати дерево? — запитала Діана.

— Так.

— Через бабусю?

— Через те, що місця без пам’яті виглядають дорожче, але живуть гірше.

Вона подивилася на нього з м’якою усмішкою.

— Оце я вкраду для статті.

— Крадіть.

— Ви занадто щедрий із фразами.

— З вами — так.

Пауза після цих слів змінила кімнату.

Діана поставила келих на стіл. Кирило теж.

Вони дивилися одне на одного без жарту, без захисту, без необхідності негайно щось пояснити. Вона вперше за довгий час не думала, який вигляд має збоку. Чи достатньо красива. Чи не надто доступна. Чи не надто складна. Чи не порівнює він її із кимось молодшою, легшою, менш надламаною.

Кирило простягнув руку й торкнувся її волосся.

— Можна? — запитав він.

Діана кивнула.

Від цього “можна” в ній щось тихо розв’язалося.

Він поцілував її спершу легко. Діана сама наблизилася, відповідаючи. Поцілунок заглибився повільно, ніби вони обоє не хотіли пропустити жодного переходу. Його рука лягла їй на потилицю, її пальці зім’яли тканину його сорочки.

Це не було схоже на втечу. На реванш.ЧИ на доказ.

Це було схоже на повернення в тіло, яке вона після зради сприймала радше як місце поранення, аніж як джерело радості.

Кирило зупинився першим. Подивився їй в очі.

— Діано.

— Я тут.

— Якщо в якийсь момент…

— Я скажу.

— Добре.

Вона торкнулася його обличчя долонею.

— І ви теж.

Його погляд потемнів від ніжності.

— Добре.

Вони цілувалися довго. На дивані, біля вікна, під шум моря, яке цього разу не було свідком катастрофи. Кирило знімав із неї кардиган так обережно, ніби розгортав не тканину, а довіру. Діана сміялася, коли він зачепився рукавом за її браслет. Він поцілував її зап’ястя, і сміх зник.

Їхня близькість не потребувала гучних слів. У ній було багато пауз, поглядів, дотиків, які питали й відповідали. Діана не почувалася красивою в звичному, дзеркальному сенсі. Вона почувалася присутньою. Баченою. Не ідеальною, але бажаною саме тут, у цю секунду, з усіма своїми страхами, шрамами й раптовою сміливістю.

Коли вони опинилися на ліжку, лебідь із рушника впав на підлогу.

Діана засміялася в Кирилові губи.

— Це знак.

— Що романтика скінчилася?

— Що хтось нарешті звільнив територію.

Він усміхнувся й поцілував її так, що жар пройшов тілом до кінчиків пальців.

Ніч не була бездоганною.

Бездоганність узагалі погано поєднується з живими людьми. У якийсь момент Діана розгубилася й завмерла. Кирило одразу зупинився, не питаючи зайвого. Просто ліг поруч, провів рукою по її плечу й чекав, доки вона повернеться з того внутрішнього місця, куди її відкинув страх.

— Вибач, — прошепотіла вона.

— Не треба.

— Я хочу. Просто…

— Я знаю.

— Не знаєш.

— Тоді розкажи.

Вона довго мовчала.

— Я боялася, що після нього в мені щось зламалося. Не серце навіть. Бажання. Наче мене можна було не вибрати, і тепер тіло теж це пам’ятає.

Кирило торкнувся губами її плеча.

— Тіло пам’ятає не тільки біль. Просто йому треба дати нові спогади.

Вона повернула голову й подивилася на нього.

— Це дуже небезпечна фраза для чоловіка в моєму ліжку.

— У твоєму номері, — уточнив він.

— У моєму номері для колишньої.

— Уже не для колишньої.

Діана усміхнулася.

— А для кого?

— Для жінки, яка більше не живе в чужому минулому.