Розділ 10. Якщо сама захочеш

Ігор виїхав того ж дня після обіду.

Діана дізналася не від нього. Побачила з тераси, як він стояв біля машини з валізою, говорив по телефону й дивився на готель так, ніби той особисто його образив. Лади з ним не було.

Дивно, але їй не стало ні радісно, ні сумно.

Тільки тихо.

Увечері Кирило запропонував прогулятися до старого маяка. Він стояв на мисі за готелем — невисокий, білий, уже давно не робочий, але доглянутий. До нього вела стежка між травами, що пахли сонцем, пилом і морем.

— Це теж частина готелю? — запитала Діана.

— Ні. Але ми його підтримуємо. Для краси й упертих романтиків.

— Ви знову про себе?

— Я ж практик.

— Практики не ремонтують маяки, які нічого не освітлюють.

— Він освітлює. Просто не кораблям.

Вона глянула на нього.

— Ви сьогодні небезпечно поетичні.

— Це через вас. Поганий вплив.

Вони йшли поруч. Іноді їхні плечі торкалися. Діана відчувала кожен такий дотик, але не квапилася. Після розмови з Ігорем у ній було багато простору й утоми. Хотілося не стрибати в нове, а підійти до нього босими ногами й перевірити температуру води.

Біля маяка вітер був сильніший. Сонце вже спускалося до горизонту, фарбуючи море в мідь. Готель здалеку здавався маленьким, майже іграшковим.

Діана сперлася на кам’яну стіну.

— Завтра я їду.

Кирило став поруч.

— Знаю.

— Ви звучите так, ніби вже склали графік мого від’їзду.

— Я керую готелем. Від’їзди — частина роботи.

— А якщо без роботи?

Він подивився на неї.

— Тоді мені не подобається, що ви їдете.

Вона відчула, як у грудях стало тепло й боляче одночасно.

— Ми знайомі три дні.

— Чотири.

— О, це все змінює.

— Нічна кухня рахується за два.

Діана всміхнулася, але швидко стала серйозною.

— Я не хочу робити з цього казку.

— І не треба.

— Не хочу повертатися в місто й думати, що тут сталося щось велике лише тому, що я була розхитана, море красиве, а ви вмієте говорити правильні речі.

— Я не завжди правильні говорю.

— Знаю. Саме тому вони й працюють.

Він повернувся до моря.

— Я можу приїхати до Києва.

Діана мовчала.

— Не завтра. Не з валізою й планом на спільне майбутнє. Просто приїхати. Випити з вами кави там, де немає мого готелю, вашого колишнього і номера для молодят.

Її серце вдарилося швидше.

— Ви справді хочете?

— Так.

— Чому?

Кирило поглянув на неї довго. І у цьому погляді було щось таке, від чого вона перестала ховатися за питаннями.

— Бо мені добре з вами навіть тоді, коли вам недобре із собою, — сказав він. — Бо ви смієтеся в моменти, коли інші грали б драму. Бо ви гостра, але не жорстока. Бо ви дивитеся на стару сходинку й розумієте, що її не треба міняти. Бо ви не просите мене рятувати вас, і саме тому мені хочеться бути поруч.

Діана відвела очі.

— Це вже схоже на зізнання.

— Так.

Вона вдихнула солоне повітря.

— Кириле…

— Я не пропоную вам одразу щастя, — сказав він. — І не обіцяю, що в нас усе буде просто. Ми обоє дорослі. У нас є минуле, звички, захисти, дурні реакції, робота, міста й страхи. Я не хочу бути вашим реваншем. Не хочу, щоб ви були моїм доказом, що після зради можна знову. Я хочу спробувати бути поруч. Якщо ви сама цього хочете.

Вона заплющила очі.

Ось воно.

Не “я тебе врятую”.

Не “забудь його”.

Не “тепер ти моя”.

Просто: якщо ти сама хочеш.

Діана так довго жила в любові, де її бажання треба було доводити, пояснювати, пом’якшувати, що тепер просте право хотіти здавалося майже надмірним подарунком.

— Я хочу, — сказала вона.

Слова вийшли тихо. Але вітер не забрав їх.

Кирило не кинувся її цілувати. Не забрав відповідь як трофей. Просто стояв поруч, і на його обличчі повільно з’явилася усмішка — така стримана, що від неї у Діани защеміло під ребрами.

— Добре, — сказав він.

— І це все?

— А що ви хочете?

Вона підійшла ближче.

— Щоб ви перестали бути таким нестерпно правильним.

— Нарешті конкретне прохання.

Він обійняв її за талію й поцілував.

Цього разу без кухонної обережності, але все одно з тією уважністю, яка не зникала навіть у бажанні. Діана обвила руками його шию, відчуваючи тепло його тіла. Поцілунок був глибокий, дорослий, із тихим голодом, якого вони обоє вже не вдавалися не помічати.

У ній не було думки про Ігоря.

Жодної.

Лише море, камінь під долонями, Кирилові пальці на її спині й власне тіло, яке не питало дозволу в минулого.

Коли вони відсторонилися, сонце майже торкнулося води.

— Я завтра їду, — повторила вона.

— Я знаю.

— Ви мене не зупинятимете?

— Ні.

— Чому?

— Бо ви маєте повернутися не тому, що не змогли поїхати.

Діана посміхнулася.

— А ви небезпечний чоловік.

— Чим?

— Ви робите свободу дуже спокусливою.

Він торкнувся губами її скроні.

— Це взаємно.

Назад вони йшли мовчки. На півдорозі Кирило взяв її за руку. Просто так, без драматичного жесту. Діана переплела їхні пальці й подумала, що колись вважала такі речі дрібницями.

Тепер знала: саме дрібниці й тримають людину в житті.

У готелі вони зупинилися біля сходів.

— Я маю ще перевірити документи перед ранком, — сказав Кирило. — Але потім…

— Потім?

Його погляд потемнів.

— Потім я хотів би провести з вами вечір. Не як керуючий із гостею. Не як чоловік, який допомагає пережити незручну зустріч. Просто як Кирило з Діаною.

Вона відчула, як щоки теплішають.

— У номері для молодят?

— У номері для колишньої, — сказав він. — Якщо дозволите перейменувати.

Діана засміялася.

— Це жахливий маркетинг.

— Зате чесний.