Розділ 9. Не твоя

Ігор чекав на неї у холі наступного ранку.

Звісно.

Цього разу він виглядав не самовпевнено, а зібрано. Небезпечно зібрано. У темній сорочці, з телефоном у руці, із тією напівусмішкою, яку Діана колись вважала ознакою впевненості, а тепер бачила в ній звичку тримати всіх на потрібній відстані.

Вона спускалася на сніданок і зупинилася на останній сходинці.

— Доброго ранку, — сказав він.

— Воно було непогане.

— Нам треба поговорити.

— Ні.

Він моргнув.

— Ні?

— Так. Коротке слово. Дуже зручне. Дивно, що я раніше ним мало користувалася.

Ігор підійшов ближче, але не надто. Після сцени в барі він, здається, пам’ятав про межі готелю. Або про Кирила.

— Лада поїхала.

Діана не очікувала, що їй стане шкода.

— Сама?

— Так.

— Мудро.

Його обличчя сіпнулося.

— Ти задоволена?

— Ми вже це обговорювали. Ні.

— Вона сказала, що їй треба подумати.

— Це теж мудро.

— Припини.

— Що саме?

— Говорити так, ніби ти над усім цим.

Діана подивилася на нього уважно.

Він був злий. Але під злістю ховалося інше. Паніка. Не велика, не така, що валить із ніг. Просто людина, яка звикла, що речі лежать на своїх місцях, раптом побачила, як шафа поїхала униз із вікна.

— Я не над цим, Ігорю. Я всередині цього. Просто більше не з тобою.

Він засміявся.

— Через нього?

— Ні.

— Облиш. Я бачив, як він на тебе дивиться. І як ти на нього.

— Ти бачив не причину. Ти бачив наслідок.

— Який?

— Що зі мною можна бути уважним, і я не розсипаюся від подиву.

Ігор відвернувся, провів рукою по волоссю.

— Я був до тебе уважним.

Діана майже лагідно всміхнулася.

— Коли хотів щось згладити. Або коли боявся втратити комфорт.

— Ти тепер усе перепишеш?

— Ні. Я нарешті перестану редагувати правду так, щоб тобі було легше її читати.

Він зробив крок до неї.

— Я кохав тебе.

Ці слова вдарили, але, як виявилося, зовсім не так, як вона боялася.

Колись Діана думала, що якщо Ігор скаже їх після розлучення, вона зламається. Що кинеться назад, що захоче розібрати кожен склад пам’яті, щоб знайти там доказ, що все було не дарма.

А тепер слова впали між ними, як стара монета.

Цінність колись мала, та зараз оплатити вже нічого не могла.

— Знаю, — сказала вона.

Ігор розгубився.

— І це все?

— А що ти хочеш почути?

— Що це теж мало значення.

— Мало.

Він дивився на неї майже з болем.

І Діана раптом зрозуміла: він справді щось втрачає. Не її — такою, якою вона була. Він утрачає право думати, що в її житті завжди залишиться місце, де його чекають. Хоч із докорами, хоч із болем. Та навіть і з ненавистю.

Бо ненависть — теж зв’язок.

А вона втомилася бути прив’язаною.

— Ти не можеш просто викреслити дев’ять років, — сказав він тихо.

— Я й не викреслюю. Я забираю з них себе.

— Гарна фраза.

— Так. Мені за це платять.

Він усміхнувся попри себе. На секунду між ними промайнуло щось старе: кухня в їхній квартирі, його сміх, її босі ноги на холодній плитці, недільна кава. Колись вони справді були живими. Не весь час і не в усьому. Але були.

Діана дозволила цьому спогаду пройти.

Не зачепилася.

— Лада хороша, — сказала вона.

Ігор опустив погляд.

— Я знаю.

— Тоді хоч раз будь із нею чесним до того, як вона навчиться читати твої мовчання краще за слова.

— Ти мене ненавидиш?

Діана подумала.

Рік тому відповідь була б довгою. Зі сльозами, доказами, історіями, болем. Сьогодні — ні.

— Ні.

Він видихнув. Можливо, з полегшенням.

Але вона додала:

— І це не означає, що я тебе пробачила. Просто ти більше не займаєш у мені стільки місця.

Його обличчя змінилося сильніше, ніж від будь-якого докору.

Ось вона.

Справжня межа.

Не крик, не сцена, не демонстрація нового чоловіка. Спокійне звільнення території.

— Ти ж розумієш, що він… — Ігор кивнув у бік сходів, хоча Кирила там не було. — Такі чоловіки теж не святі.

Діана засміялася. Тихо, навіть тепло.

— Я більше не шукаю святих. Дуже незручна категорія для стосунків.

— Він тебе не знає.

— А ти знав?

Ігор замовк.

Діана підійшла ближче. Не впритул. Просто настільки, щоб сказати без підвищення голосу:

— Я не твоя, Ігорю. Не колишня твоя, не недолюблена твоя, не болюча твоя, не запасна сторінка, яку можна відкрити, коли нинішній розділ дає збій. Я була твоєю дружиною. Це закінчилося. А я — ні.

Він дивився на неї довго.

Потім кивнув. Дуже повільно.

— Ти змінилася.

— Ні. Я повертаюся.

Вона обійшла його й пішла до ресторану.

Руки тремтіли. Усередині все гуло, як після грози. Але це було не руйнування. Це була напруга м’язів після того, як довго тримала двері, а потім нарешті відпустила.

У ресторані Кирило сидів за дальнім столиком із документами. Побачив її й підвівся.

— Усе добре?

Діана хотіла автоматично сказати “так”. Її улюблена брехня, відполірована роками.

Замість цього сказала:

— Ні. Але правильно.

Кирило закрив папку.

— Кава?

— Подвійна.

— І щось, що зробить вас добрішою?

Вона всміхнулася.

— Сьогодні — щось, що зробить мене не такою хороброю. Бо я, здається, переборщила.

Він підійшов ближче, але не торкався. У ресторані були люди, офіціанти, ранкове світло. І все ж між ними вмістилося більше близькості, аніж у нічному поцілунку.

— Ви не переборщили, — сказав він. — Ви сказали правду.

— Правда виснажує.

— Так.

— Ви могли б мене обійняти, але не тут.

— Можу.

— Потім.

— Потім.

Він сказав це так, ніби “потім” було місцем, куди вони обов’язково дійдуть.