Розділ 8. Неправильна ніжність

Ранок після поцілунку виявився жорстокішим, аніж Діана очікувала.

У кіно жінки після важливих поцілунків прокидаються з м’яким світлом на обличчі, голими плечима над простирадлом і внутрішнім сяйвом, яке без додаткових процедур замінює косметолога. Діана прокинулася о сьомій від того, що затерпла шия, телефон упав під ліжко, а в голові було так багато думок, що вони штовхалися, як пасажири в переповненому ліфті.

Вона поцілувала Кирила.

Вона попросила його її поцілувати.

Вона сказала, що він їй подобається.

Вона не відповіла Ігорю.

Останній пункт чомусь здавався найбільш революційним.

Діана встала, знайшла телефон і перечитала повідомлення. “Твого нового захисника”. У цій фразі було все: зневага, ревнощі, право власності, яке Ігор не здав разом із ключами від їхньої квартири.

Вона видалила повідомлення.

Не архівувала. Не залишила “на потім”.

Видалила.

Потім пішла в душ, довго стояла під водою й намагалася відокремити те, що сталося з Кирилом, від того, що відбувалося через Ігоря. Це було важливо. Вона не хотіла, щоб перший поцілунок за довгий час став реакцією на чужу гру.

Але тіло пам’ятало не Ігоря.

Воно пам’ятало теплу долоню на щоці, паузу перед поцілунком, голос: “Я не вмію робити вигляд, що це нічого не означає”.

І від цього ставало страшно.

На сніданок вона спустилася пізно. Кирила не було. Ігоря з Ладою теж. Діана з’їла омлет, відкрила ноутбук і зробила вигляд, що працює, хоча насправді написала одне речення й тричі змінила кому.

Близько одинадцятої до неї підійшла адміністраторка.

— Пані Діано, пан Кирило просив передати, що сьогодні, на жаль, не зможе провести для вас додаткову екскурсію. У нього термінова зустріч із власниками підрядної компанії. Якщо вам буде зручно, я можу показати спа-зону.

— Звісно, — сказала Діана. — Дякую.

Вона посміхнулася. Дуже добре. Професійно.

А всередині щось провалилося.

Смішно.

Доросла жінка, один поцілунок, і вже мозок малює драму: він пошкодував, він злякався, він вирішив, що вона проблемна, він просто був добрий, а тепер повернувся до справжнього життя.

Діана ненавиділа себе за цю швидкість падіння.

Вона пішла фотографувати спа. Зробила кадри басейну, білих рушників, оливкових дерев у великих керамічних горщиках. Адміністраторка розповідала про сезонні програми, масажі й косметику місцевого виробника, а Діана кивала й записувала, хоча думками була на нічній кухні.

Після обіду вона вирішила пройтися до пляжу. Доріжка від готелю вела вниз між камінням і кущами дикого розмарину. Море після дощу прояснилося, але хвилі ще були високими. На пляжі майже нікого не було.

Діана зняла взуття й пішла вздовж води.

І там побачила Кирила.

Він стояв біля дерев’яного настилу з жінкою в бежевому плащі. Жінка була красива. Не юна, приблизно його віку. Світле волосся, зібране недбало, дорогі окуляри, нервовий жест руки. Вона щось говорила, Кирило слухав. Потім жінка торкнулася його рукава.

Дотик був короткий.

Але інтимний у своїй звичності.

Діана зупинилася.

Вона знала, що треба пройти повз. Або привітатися. Або хоча б не робити висновків за три секунди, як людина, яка пише дешеві мелодрами для власного самознищення.

Але тіло вже все вирішило.

Ось вона.

Колишня? Дружина? Та, що зрадила? Та, яку він не пробачив? Та, яка досі може торкатися його так, ніби має право?

Кирило помітив Діану. Його обличчя змінилося — не винувато, але напружено.

Він зробив крок у її бік.

Діана розвернулася й пішла назад до сходів.

— Діано! — гукнув він.

Повне ім’я. Дистанція повернулася миттєво.

Вона не зупинилася.

Сходи нагору здалися довшими, ніж учора. У номері Діана зачинила двері, притулилася до них спиною й розсміялася. Тихо, зло.

— Браво, — сказала вона собі. — Ти поцілувала чоловіка з готелю й через десять годин уже ревнуєш його до жінки в плащі. Премія за емоційну стабільність твоя.

У двері постукали за п’ятнадцять хвилин.

Діана не відповіла.

Стук повторився.

— Діано, це я, — сказав Кирило.

Вона заплющила очі.

Не відкривати було б по-дитячому.

Відкрити — небезпечно.

Вона відкрила.

Кирило стояв у коридорі. Без звичного спокою. Волосся трохи розтріпане вітром, на обличчі — втома й стримане занепокоєння.

— Можна?

— У вас, здається, зустріч.

— Вона закінчилася.

— Швидко.

Він зрозумів.

— Це була моя колишня дружина.

Діана схрестила руки.

— Я не питала.

— Але зробили висновок.

— Я редакторка. Ми всі робимо висновки. Іноді навіть із контексту.

— Вона приїхала через документи. У нас залишилися спільні юридичні питання щодо старого будинку її батьків. Це не романтична зустріч.

— Ви не зобов’язані пояснювати.

— Зобов’язаний. Після вчорашнього — так.

Це зупинило її.

Кирило говорив не винувато. Відповідально.

Діана відступила, дозволяючи йому зайти. Він зачинив двері, але залишився біля входу.

— Я мав сказати вам зранку, що вона приїде, — сказав він. — Не тому, що ви маєте право на мій розклад. А тому, що після того, що між нами сталося, мовчання могло виглядати як приховування.

— Могло?

— Виглядало.

Діана обняла себе руками міцніше.

— Мені не подобається, ким я стаю в таких ситуаціях.

— Яким саме?

— Жінкою, яка бачить чужий дотик і одразу думає, що її обдурили. Жінкою, якій потрібні пояснення, хоча вона ще не має права їх вимагати. Жінкою, яка вчора просила поцілунок, а сьогодні готова покарати вас за те, що ви не стояли під дверима з квітами й письмовим протоколом намірів.

Кирило мовчав кілька секунд.

Потім сказав:

— Ви не стаєте такою. Ви ще лікуєтеся від того, що з вами зробили.