Розділ 7. Нічна кухня

Кухня вночі була зовсім не схожа на серце дорогого готелю. Без офіціантів, замовлень і чіткої хореографії вона мала майже домашній вигляд: великі металеві столи, каструлі, що сохли догори дном, запах ванілі, хліба й лимонної цедри. У кутку тихо гудів холодильник.

Кирило увімкнув лише частину світла.

— Якщо нас спіймають, я скажу, що ви змусили мене.

— Погана стратегія. У мене обличчя людини, яка краде торт?

— У вас обличчя людини, яка сьогодні заслужила торт юридично.

Він дістав із холодильника невеликий круглий торт із білим кремом і ягодами. Поставив на стіл, знайшов ніж, дві тарілки.

— У готелі завжди є нічний торт?

— У хорошому — так.

— Це треба внести до рекламного буклета.

— Поруч із лебедями?

— Замість.

Він відрізав шматок і поставив перед нею.

Діана взяла виделку. Торт виявився лимонним, ніжним і непристойно смачним. Вона заплющила очі.

— Я можу написати про це окрему статтю.

— Про торт?

— Про те, що дорослі жінки іноді потребують не порад, а нічної кухні й десерту.

— Гарна тема.

— Комерційно перспективна.

Вони їли мовчки. І це мовчання було іншим. Не напруженим, не порожнім. Діана подумала, що в нормальному житті близькість часто починається не з великих слів, а з того, що тобі не треба розігрувати таку версію себе, яку комусь легше сприйняти.

— Ви часто приводите гостей на кухню? — запитала вона.

— Ніколи.

— Тобто я особливий проблемний випадок?

— Особливий — так. Проблемний — ще вирішую.

Вона всміхнулася.

— Кириле.

Його ім’я прозвучало вголос уперше. Без “пане”, без ролі.

Він підняв очі.

— Так?

— Чому ви розлучилися?

Він відклав виделку.

Діана вже хотіла сказати, що не треба відповідати, але він заговорив.

— Моя дружина закохалася в мого партнера.

— О.

— Так. Доволі банально. Ми тоді тільки перебудовували цей готель. Усе було на нервах: кредити, ремонт, дозволи, постійні проблеми. Я жив тут, працював по шістнадцять годин, думав, що роблю це для нас. Вона думала, що я вибрав готель замість неї.

— А ви?

— А я думав, що любов має потерпіти, якщо мета важлива.

Діана відчула неприємне впізнавання. Скільки разів вона казала собі: зараз важкий період, потім поговоримо; Ігор втомлений, потім стане уважнішим; зараз не час вимагати ніжності.

Потім не приходить саме.

Його треба запрошувати.

— Вона була права? — тихо запитала Діана.

Кирило подивився на свої руки.

— Частково. Я не зраджував. Не принижував. Не брехав. Але я був відсутній і називав це відповідальністю.

— А вона?

— Вона не захотіла сказати, що їй самотньо, доки не знайшла того, хто слухав.

— Ви її пробачили?

— Не знаю. Я перестав репетирувати в голові розмови, у яких виграю. Мабуть, це близько.

Діана провела виделкою по крему.

— Я ще репетирую.

— Я помітив.

— Дуже помітно?

— Лише коли ви говорите з Ігорем так, ніби після кожної фрази чекаєте оцінку журі.

Вона скривилася.

— Жорстоко.

— Точно.

— Ви нестерпний.

— І це теж записуйте.

Діана засміялася.

Потім сміх стих. Вона дивилася на Кирила через стіл і бачила людину, яка теж колись стояла серед уламків і не знала, що робити з руками.

— Я боюся, — сказала вона.

Кирило не поспішав із відповіддю.

— Чого?

— Що я зараз не вас бачу, а те, як мені з вами легше. Це несправедливо.

— До мене?

— До всіх.

— Справедливо було б нічого не відчувати, доки ви повністю не одужаєте?

— Було б зручно.

— Зручність переоцінена.

Вона всміхнулася, але погляд не відвела.

— Ви мені подобаєтеся.

Слова вийшли прості. Без кокетства. І від того майже голі.

Кирило вдихнув повільніше.

— Ви мені теж.

— І що тепер?

— Тепер ми не робимо дурниць лише тому, що ніч, торт і колишній поводиться як ідіот.

— Ви руйнуєте атмосферу.

— Я її рятую.

— Від чого?

— Від ранку, у якому вам буде соромно не за бажання, а за поспіх.

Діана відчула, як гаряче стало щокам.

Не тому, що він відмовив.

Тому, що назвав її бажання бажанням, а не слабкістю.

Вона підвелася, забрала тарілки й понесла до мийки. Треба було рухатися. Інакше вона б сиділа й дивилася на нього так, що жодна доросла обережність не витримала б.

— Я сама, — сказала вона, коли він теж підвівся.

— Добре.

Вона ввімкнула воду. Теплий струмінь бив по тарілках, змиваючи крем. У темному вікні відбивалися вони обоє: Діана біля мийки, Кирило за кілька кроків позаду.

— Знаєте, що найогидніше після зради? — сказала вона, не обертаючись.

— Що?

— Ти перестаєш довіряти не лише іншим. Собі теж. Думаєш: якщо я не помітила, що мене не люблять, то, може, я взагалі нічого не вмію бачити?

Кирило підійшов ближче. Не впритул. Але його присутність стала теплішою за повітря.

— Ви помічали.

Вона завмерла.

— Просто не хотіли вірити?

— Можливо. А можливо, вам було страшно втратити те, у що вклали дев’ять років.

Діана вимкнула воду.

Довго дивилася на мокрі тарілки.

Потім сказала:

— Можна вас попросити ще про одну річ?

— Так.

Вона обернулася.

— Поцілуйте мене. Але тільки якщо ви справді хочете. Не щоб утішити. Не щоб довести щось Ігорю. Не тому, що я зараз виглядаю розбитою й доступною для благородних чоловічих жестів.

Кирило дивився на неї так довго, що вона майже пошкодувала про власну сміливість.

Потім підійшов.

Повільно. Даючи їй час передумати. Зупинився зовсім близько.

— Я хочу, — сказав він. — Але ви маєте знати: я не вмію робити вигляд, що це нічого не означає.

Діана підняла голову.