Розділ 6. Те, що не повертають

Увечері дощ припинився, але готель іще довго пахнув мокрим деревом, лимонним чаєм і чужими вовняними светрами. Гості поверталися до життя обережно, як після невеликої евакуації: хтось знову вийшов на терасу, хтось замовив вино, хтось фотографував калюжі на плитці так, ніби це було мистецтво.

Діана сиділа в барі з ноутбуком і келихом води. Після розмови в бібліотеці вона вирішила, що алкоголь сьогодні буде зайвим — їй і так вистачало речей, які розхитували внутрішню рівновагу.

Кирило зник у справах. І це було добре.

Вона потребувала паузи.

Проблема в тому, що пауза не скасовувала його фразу: “Мені не байдуже”.

Діана прокручувала її в голові, як пісню, що випадково зачепила за живе. У цих словах не було обіцянки, але було більше близькості, аніж у багатьох обіцянках, які вона чула від Ігоря.

І саме це лякало.

Бо коли чоловік поводиться очевидно — тисне, грає, маніпулює, — можна зібрати себе в кулак і сказати: “Я вже це проходила”. А що робити з чоловіком, який чесно попереджає, де в нього межа? Який не просить тебе бути легкою? Який не лізе в твою слабкість руками, а стоїть поруч і дивиться, чи ти сама підведешся?

Від таких чоловіків важче захищатися.

Бо захист виглядає безглуздо.

— Можна сісти?

Діана підняла очі.

Лада стояла біля її столика. Без Ігоря. У темно-зеленій сукні, з волоссям, зібраним низько на потилиці. Без вечірньої глянцевості вона виглядала молодшою і втомленішою.

Діана відповіла не одразу.

— Можна.

Лада сіла, поклала перед собою телефон і зчепила пальці. На руці блиснула каблучка. Діана намагалася не дивитися, але, звісно, подивилася. Камінь був красивий, не кричущий. Ігор умів обирати речі, які говорять правильним голосом.

— Я не знаю, як почати, — сказала Лада.

— Почніть із того, навіщо ви тут.

Прозвучало різкіше, ніж Діана хотіла. Лада здригнулася, але не втекла.

— Я хотіла сказати, що мені шкода. Через цю ситуацію.

— Ви не відповідальні за те, що ми опинилися в одному готелі.

— Ні. Але я відповідальна за те, що знала про вас мало. Тільки його версію.

Діана закрила ноутбук.

А ось це вже було цікаво. І небезпечно.

— І яка я в його версії?

Лада опустила погляд.

— Сильна. Розумна. Дуже складна. Холодна. Вимоглива. Та, з ким він почувався постійно винним.

Діана повільно кивнула.

— Останнє майже правда. Він часто був винним.

Лада несподівано всміхнулася. Коротко, без радості.

— Я починаю це розуміти.

Між ними лягла пауза.

Діана не хотіла співчувати їй. Дуже не хотіла. Співчуття до нової жінки колишнього чоловіка здавалося порушенням правил жанру. Де її законне право на дрібну ненависть? На презирство? На внутрішню фразу “сама винна”?

Але Лада сиділа навпроти не як переможниця.

Скоріше як людина, яка раптом зрозуміла, що взяла участь у виставі, не прочитавши весь сценарій.

— Він вам зраджував зі мною? — запитала Лада.

Діана завмерла.

Бар жив навколо них: дзвеніли келихи, офіціант сміявся біля стійки, хтось просив додати льоду. А за їхнім столиком світ став тонким, як скло.

— Ви не знали? — тихо сказала Діана.

Лада зблідла.

Ось і відповідь.

Діана могла б добити її. Сказати дату. Місце. Розповісти, як знайшла листування, як Ігор говорив: “Це не те, що ти думаєш”, а потім — “Ми все одно давно не разом по-справжньому”. Могла дати Ладі повну екскурсію руїнами.

Але втомилася бути гідом у власному болю.

— Так, — сказала вона. — Наш шлюб ще не закінчився, коли ви почалися.

Лада заплющила очі.

— Він сказав, що ви вже майже розійшлися.

— Він казав багато зручних речей.

— Мені шкода.

Діана подивилася на її пальці. Вони дрібно тремтіли.

— Мені теж.

Це було не прощення і не початок дружби. І навіть не жіноча солідарність із красивої статті — просто дві дорослі жінки сиділи в барі й бачили одна одну без чоловічого перекладу.

— Ви його любите? — запитала Діана.

Лада довго мовчала.

— Я люблю того, ким він був зі мною на початку. А тепер не знаю, чи ця людина існувала без мого бажання вірити.

Діана відчула, як щось у ній стискається.

Бо те, що описувала Лада, було добре знайомою кімнатою. Шпалери інші, а протяг той самий.

— Тоді не поспішайте з весіллям, — сказала вона. — І це не порада колишньої — це порада людини, яка дуже дорого заплатила за фразу “після весілля розберемося”.

Лада подивилася на неї з таким болем, що Діана на секунду відчула себе старшою за власний вік.

— Ви добра, — сказала Лада.

Діана пирснула.

— Ні. Просто сьогодні дощ, і в мене немає сил бути ефектним стервом.

Лада засміялася крізь сльози.

І саме в цей момент до бару зайшов Ігор.

Він побачив їх разом і зупинився. Обличчя в нього стало таким, яким Діана бачила його рідко: без сценарію.

— Що тут відбувається? — запитав він.

Лада різко витерла щоку.

— Ми говоримо.

— Про що?

— Про те, про що ти мав поговорити зі мною сам.

Ігор перевів погляд на Діану. У ньому спалахнуло звинувачення.

— Серйозно?

Діана повільно відкинулася на спинку стільця.

— Навіть не починай.

— Ти вирішила влізти в мої стосунки?

— Твої стосунки влізли в мій шлюб раніше. Ми просто вирівнюємо хронологію.

Лада підвелася.

— Ігорю, ходімо.

— Ні, я хочу зрозуміти, що вона тобі сказала.

— Правду, — сказала Лада. — Дуже коротко. Без деталей. Дивовижно, правда? Виявляється, так теж можна.

Ігор стиснув губи.

Діана майже побачила, як у ньому борються два бажання: вивести Ладу й залишитися, щоб поставити Діану на місце. Друге було сильнішим. Завжди було.

— Ти задоволена? — кинув він до Діани.

— Ні.

— Не бреши.