Розділ 5. Номер нуль дев’ять

Наступного дня пішов дощ.

Не літня злива, що вривається, гримить і залишає після себе запах мокрого асфальту. Це був дрібний, упертий дощ, який не стільки падав, скільки висів у повітрі, і з ним море стало важким, майже металевим. Гості розповзлися по готелю: хтось у спа, хтось у бібліотеку, хтось у бар, де з десятої ранку подавали глінтвейн “для настрою”.

Діана любила такі дні. Вони дозволяли нічого не вдавати. Коли за вікном сонце, від тебе чекають легкості. Коли дощ — можна бути трохи зібганою, і ніхто не здивується.

Вона працювала в бібліотеці. Написала перший пристойний абзац статті, відредагувала два чужі тексти, випила три кави й майже переконала себе, що контролює ситуацію.

Майже.

Бо о першій дня в дверях з’явився Ігор.

Сам.

Діана побачила його краєм ока й внутрішньо втомилася ще до того, як він підійшов.

— Можна?

Вона не підняла очей від ноутбука.

— Якщо це про те, що ми дорослі люди, то я вже чула.

Ігор сів навпроти.

— Я хотів вибачитися за вчора.

— Вибачайся.

Він видихнув.

— Діано.

— Ігорю, я справді працюю. У мене обмежений запас ввічливості, і дощ його не поповнює.

— Ти завжди так робиш.

Вона нарешті глянула на нього.

— Як?

— Перетворюєш розмову на бій. Я приходжу нормально, а ти одразу з колючками.

Колись ця фраза змусила б її знітитися. Пояснювати, що вона не хотіла, що просто захищається, що він неправильно зрозумів тон.

Тепер вона тільки закрила ноутбук.

— Добре. Говори нормально.

Ігор потер перенісся. На його руці блиснула обручка? Ні, ще ні. Звичка шукати символи була дурною, але Діана помітила, що на безіменному пальці порожньо.

— Я не знав, що ти тут будеш, — сказав він.

— Уже встановили.

— І мені не хочеться, щоб ці кілька днів були… дивними.

— Вони дивні. Це не катастрофа.

— Лада нервує.

Діана засміялася.

— А, ось ми й дійшли до суті.

— Не починай.

— Я не починаю. Я уточнюю. Ти прийшов вибачитися чи попросити мене поводитися так, щоб твоїй нареченій було комфортніше?

Ігор стиснув щелепу.

— Ти ж розумієш, це непроста ситуація для всіх.

— Для всіх?

— Так.

— Цікаво. Бо вчора за столом ти поводився так, ніби це вечір спогадів із дегустацією вина.

— Я не хотів…

— Образити. Так, знаю.

Він замовк.

Дощ стукав по вікнах дрібно й настирливо. У бібліотеці більше нікого не було. На столі між ними лежала її ручка — тонка, металева, дуже гостра на вигляд. Діана подумала, що в романі героїня могла б узяти її і символічно щось підписати: кінець залежності, новий початок, угоду з собою.

У житті ручка просто лежала.

— Навіщо ти мені написав? — запитала вона.

Ігор відвів погляд.

— Хотів переконатися, що ти нормально.

— А якщо ні?

— Діано…

— Серйозно. Якщо я не нормально? Що ти з цим зробиш?

Він не відповів.

Ось вона, вся їхня історія. Він хотів знати, що вона в порядку, але не хотів мати справу з тим, що вона не в порядку.

— Я не твоя відповідальність, Ігорю, — сказала вона тихо. — І не твоя провина, яку треба час від часу перевіряти.

— Ти думаєш, мені було легко?

Діана втомлено заплющила очі.

— Ні. Я думаю, ти багато років робив усе, щоб тобі було легше. Це різні речі.

Ігор підвівся.

— Ти несправедлива.

— Можливо.

— Я справді сподівався, що ми зможемо нормально спілкуватися.

— Навіщо?

Він застиг.

— Що?

— Навіщо нам нормально спілкуватися? У нас немає дітей, спільного бізнесу, квартири, яку треба ділити, собаки, яка сумує за татом. Навіщо?

— Ми були разом дев’ять років.

— Так. І тепер не разом.

Його обличчя змінилося. На мить із нього зникла впевненість, і Діана побачила щось майже хлоп’яче. Ображене. Непідготовлене до того, що двері, які він залишив причиненими, хтось може зачинити з іншого боку.

— Тобі хтось уже допомагає це пережити? — запитав він.

Діана повільно підняла брови.

— Перепрошую?

— Той керуючий. Він явно…

— Обережно.

Голос у неї став тихим. Таким тихим, що Ігор зупинився.

— Я не хотів сказати нічого поганого.

— Ти саме збирався.

Він усміхнувся без радості.

— Просто дивно бачити, як ти так швидко…

— Так швидко що?

— Знайшла собі підтримку.

Діана підвелася.

Їй більше не хотілося сидіти.

— Знаєш, що найсмішніше? Ти пішов до іншої жінки ще в нашому шлюбі. Але зараз стоїш переді мною й натякаєш, що я занадто швидко дозволила комусь подати мені вечерю на терасі.

— Не перекручуй.

— Я редагую. Це моя робота.

У дверях бібліотеки з’явився Кирило.

Він, певно, почув останню фразу. А може, тільки побачив їхні обличчя. У будь-якому разі не зайшов одразу. Постукав кісточками пальців по прочинених дверях.

— Перепрошую. Пані Діано, у вас о другій була зустріч щодо матеріалу. Чи перенести?

Зустрічі не було.

Діана могла сказати “так”. Могла сховатися за нього. Могла знову дозволити чужому чоловікові стати її виходом.

Замість цього вона подивилася на Ігоря.

— Ні, не треба. Ми вже закінчили.

Ігор кивнув, але не рушив.

— Діано…

— Гарного дня, Ігорю.

Цього разу він почув крапку.

Коли він вийшов, у бібліотеці стало тихо. Кирило залишився біля дверей.

— Ви просили нагадати, якщо захочете доводити йому, що все прекрасно, — сказав він.

Діана сіла назад, бо ноги раптом стали ватяними.

— Я не доводила.

— Ні.

— Я молодець?

— Ви хочете, щоб я сказав “так”?

— Дуже.

— Так.

Вона засміялася й закрила обличчя долонями.

— Боже, як жалюгідно.

— Нормально.

— Ви не маєте казати “нормально” на все, що я роблю.