Розділ 4. Дорослі люди

На дегустацію Діана запізнилася на сім хвилин.

Не спеціально. Хоча, якби її запитали, вона б сказала, що спеціально. Жінка після розлучення має право на маленькі міфи про власну непередбачуваність.

У винній залі було напівтемно й прохолодно. Під низькою стелею висіли теплі лампи, уздовж стін стояли полиці з пляшками, а в центрі — довгий стіл на дванадцять гостей. Діана окинула залу поглядом і майже одразу побачила Ігоря з Ладою.

Звісно.

Її життя останні два дні працювало за принципом поганої комедії: куди не зайди, там колишній із нареченою.

Ігор сидів упівоберта, у темному светрі, розслаблений, упевнений. Лада — поруч, у шовковій блузі кольору вершків. Вона помітила Діану першою й напружилася так, ніби та принесла із собою не сумочку, а вирок.

— Діано, — привітався Кирило від столу. — Ми залишили вам місце.

Місце було навпроти Ігоря.

Діана на секунду запідозрила всесвіт у вульгарному почутті гумору. Потім побачила, що поруч із її стільцем стоїть келих, вода й невелика картка з її іменем. Усе було підготовлено заздалегідь.

Вона сіла.

— Дякую.

Ігор усміхнувся.

— Ти любиш червоне, якщо не помиляюся.

Діана взяла серветку.

— Не помиляєшся. Деякі речі ти справді пам’ятаєш.

Лада опустила очі до свого келиха.

Діана миттєво пошкодувала. Не через Ігоря — через неї. Удар був адресований одному, зачепив іншу.

Кирило почав розповідати про вина. Говорив спокійно, без снобізму, з тією впевненістю людини, яка не демонструє знання, а користується ними. Діана слухала й поступово розслаблялася. Перше вино було біле, сухе, з ароматом яблука й каменю після дощу. Друге — рожеве, легке. Третє — червоне, терпке.

— Це вино не всім подобається, — сказав Кирило. — Воно відкривається повільно. Спочатку здається занадто різким.

— Як деякі люди, — кинув Ігор, дивлячись на Діану.

Вона поставила келих на стіл.

— Головне — не переплутати складний характер із поганим посмаком.

Хтось із гостей тихо пирснув.

Ігор зберіг усмішку, але в очах стало холодніше.

— Ти завжди вміла красиво формулювати.

— Професійна деформація.

— І робити боляче словами.

Ось так.

Він умів. Завжди вмів одним рухом перевернути стіл: ще секунду тому ти захищалася, а вже наступної маєш виправдовуватися, що не надто жорстока.

Діана відчула, як у грудях піднялася стара хвиля провини.

— Ігорю, — тихо сказала Лада.

— Що? Ми ж просто говоримо.

Дорослі люди.

Діана майже почула продовження.

Не роби сцен.

Не перебільшуй.

Ти сама все ускладнюєш.

Вона поклала долоні на коліна, щоб не стиснути келих.

Кирило не втручався. Він стояв у кінці столу, тримаючи пляшку, і дивився не на Ігоря — на Діану. Чекав.

Не рятував.

Не привласнював її бій.

Чекав, чи вона сама захоче вийти з цього кола.

Діана повільно вдихнула.

— Ти правий, — сказала вона.

Ігор, схоже, не очікував.

— У чому?

— Я справді можу робити боляче словами. Раніше я часто намагалася ними достукатися до людини, яка вже вийшла з кімнати. Виходило голосно й не дуже красиво.

За столом стало тихо.

Ігор нахилив голову.

— Діано…

— Але сьогодні я не стукаю, — продовжила вона. — Просто вечеряю. Тому давай не робити вигляд, що це я принесла сюди наше минуле в кишені.

Лада підняла на неї очі. У них було щось схоже на подив. І, можливо, полегшення.

Ігор відкинувся на спинку стільця.

— Я не хотів тебе образити.

Діана всміхнулася.

— Знаю. Ти рідко хотів. У цьому й була частина проблеми.

Після цього дегустація продовжилася, але вже інакше. Гості обережно поверталися до вина, Кирило розповідав про витримку, хтось питав про локальні сорти. Ігор мовчав. Лада пила воду.

Діана не почувалася переможницею. Перемоги чомусь уявляються гучнішими. Вона просто відчула, що всередині звільнилося трохи місця.

Після дегустації вона вийшла на терасу. Ніч була теплою, з вітром, який пахнув сіллю і травою. Унизу шуміло море. У готелі приглушили світло, і вікна світилися золотими прямокутниками.

— Ви добре трималися, — сказав Кирило позаду.

Діана не обернулася.

— Це не комплімент.

— Ні.

— Добре.

Він підійшов і став поруч. Між ними залишалося пів метра — достатньо для пристойності й замало для спокою.

— Чому ви не втрутилися? — запитала вона.

— Ви хотіли, щоб я втрутився?

Діана подумала.

— Ні.

— Тому й не втрутився.

Вона нарешті глянула на нього.

— А якби хотіла?

— Тоді я б вивів вас із зали. Або його. Залежно від формулювання прохання.

— Ви щоразу питаєте дозволу, перш ніж допомогти?

— Після певного віку починаєш розуміти, що допомога без дозволу іноді схожа на контроль.

Діана мовчала.

Це була фраза людини, яка не просто гарно мислить, а колись дорого заплатила за помилку.

— Вона вам зрадила? — запитала Діана.

Кирило не здивувався. Можливо, чекав.

— Дружина?

— Якщо це занадто особисто, можете сказати, що я невихована.

— Ви невихована.

— Дякую.

— Але так. Зрадила.

Діана відчула дивне полегшення й одразу сором за нього. Ніби чужий біль підтвердив її право на власний.

— Давно?

— Шість років тому.

— І досі болить?

Кирило подивився на море.

— Не так. Спочатку болить людина. Потім — те, ким ти був поруч із нею. А потім іноді болить те, що ти дозволив собі не помічати.

Діана ковтнула.

— Це дуже точна й дуже неприємна відповідь.

— Ви ж хотіли незручних питань.

— Я просила для статті.

— А це не для статті?

Вона всміхнулася.

— Ні. Це вже я.

У темряві його обличчя здавалося м’якшим. Старшим, ніж удень. Не віком — досвідом. У куточках очей були дрібні зморшки. Діана раптом подумала, що він, мабуть, уміє мовчати поруч із людиною так, що їй не доведеться заповнювати простір словами.