Розділ 3. Люкс не для двох

Уранці Діана прокинулася від світла.

Воно пробивалося крізь тонкі фіранки й лягало на підлогу широкими смугами, ніби хтось розлив у номері тепле молоко. Море шуміло рівно, буденно. Так, наче вчора не було ні Ігоря, ні Лади, ні столика на терасі, ні її власної ганьби, яку вона весь вечір намагалася не називати ганьбою.

Вона лежала кілька хвилин, дивлячись у стелю.

Потім згадала, що сьогодні має зробити фото готелю, поговорити з адміністраторкою про історію будівлі, написати три абзаци вступу до статті й не думати про колишнього чоловіка.

Останній пункт був найскладнішим.

Телефон лежав на тумбочці екраном донизу. Діана перевернула його з обережністю людини, яка відкриває двері в темну кімнату.

Повідомлень від Ігоря не було.

Вона не знала, це добре чи прикро.

І це розлютило її більше, ніж саме повідомлення.

— Прекрасно, Діано, — сказала вона вголос. — Тридцять п’ять років, а емоційна система — як у кавомашини: блимає червоним і вимагає очистки.

Вона прийняла душ, одягла лляні штани й білу майку, накинула легкий жакет. Перед дзеркалом зупинилася довше, аніж треба. Не для Ігоря. Вона повторила це собі двічі. Третій раз звучав уже непереконливо.

На сніданку готель мав зовсім інакший вигляд. Без вечірньої м’якості, без свічок і прихованих драм. Пари обирали сирники, хтось фотографував каву, літня жінка читала книжку біля вікна. Усе було нормальним до непристойності.

Ігоря й Лади не було.

Діана майже розслабилася.

— Кава? — запитав офіціант.

— Подвійний еспресо. І щось, що зробить мене добрішою.

— У нас чудові круасани з мигдалем.

— Несіть два. Я складний випадок.

Вона відкрила ноутбук. Сторінка нового документа дивилася на неї білою порожнечею. Діана набрала:

“Готелі біля моря часто продають не ночівлю, а ілюзію: що за три дні можна стати кимось іншим”.

Зупинилася.

Занадто чесно.

Видалила.

“Камерний готель ‘Лінія прибою’ розташований на схилі над морем і поєднує сучасний мінімалізм із…”

Позіхнула.

Занадто мертво.

— Поганий початок? — спитав Кирило.

Діана підняла очі. Він стояв біля її столика з чашкою кави в руці. Сьогодні без піджака, у темно-синій сорочці з закоченими рукавами. На зап’ясті — простий годинник. Усе в ньому було зібране, але не застигле.

— Ви з’являєтеся щоразу, коли в мене проблеми з початками?

— Ні. Просто я йшов повз.

— У вашому готелі всі керуючі ходять повз гостей о восьмій ранку?

— Лише ті, хто живе на території.

— Ви тут живете?

— Частково.

— Це як? Ліва половина вас живе в готелі, права — у місті?

Він сів навпроти тільки після її короткого жесту рукою.

— У мене є будинок за двадцять хвилин звідси. Але в сезон я частіше залишаюся тут.

— Щоб особисто стежити за лебедями?

— Вони схильні до анархії.

Діана закрила ноутбук наполовину.

— Якщо серйозно, я пишу матеріал про ваш готель. Тому, можливо, ставитиму незручні питання.

— Це попередження чи погроза?

— Професійна етика.

— Питайте.

Вона взяла блокнот.

— Питайте.

— Чому він узагалі називається “Лінія прибою”?

— Бо все важливе відбувається на межі.

Діана завмерла з ручкою в руці.

— Гарна фраза. Ви її для інтерв’ю приберегли?

— Ні. Це правда.

— Поясніть.

Кирило подивився у вікно.

— Прибій — це місце, де море ще море, але вже торкається суші. Там завжди неспокійно. Там щось закінчується й починається водночас. Мені це подобається.

Діана записала. Потім підняла очі.

— Ви романтик, який маскується під практика.

— А ви редакторка, яка маскується під гостю.

— Я справді гостя.

— Але дивитеся на простір як людина, яка одразу переписує його в голові.

Це було так точно, що Діана розсердилася.

— Ви так уважно роздивляєтеся людей?

— Не всіх.

Пауза вийшла тонкою. Майже невидимою, але Діана її відчула.

Вона відвела погляд першою.

— Мені треба сфотографувати номери, терасу, ресторан і, якщо можна, якісь службові деталі. Не кухню в хаосі, звісно, а щось атмосферне.

— Я проведу вас після сніданку.

— Ви не маєте інших справ?

— Є.

— І?

— Вони почекають.

Це прозвучало не як флірт. І саме тому стало небезпечним.

Діана врятувалася кавою.

Після сніданку Кирило показав їй готель. Вони пройшли вузьким коридором із фотографіями старого узбережжя, спустилися до винного льоху, зазирнули в бібліотеку, де пахло папером і деревом. Діана фотографувала деталі: латунну ручку на дверях, тінь від фіранки на стіні, скляну вазу з мушлями, потерту сходинку, яку чомусь не замінили.

— Цю сходинку треба реставрувати, — сказала вона.

— Не треба.

— Вона вибивається.

— Саме тому й не треба.

Вона присіла, провела пальцями по дереву.

— У неї є історія?

— Моя бабуся спіткнулася тут у день відкриття старого пансіону й сказала дідові, що заклад довго не протягне, якщо навіть сходи проти гостей.

— І?

— Вони прожили тут сорок років. Пансіон теж.

Діана всміхнулася.

— Гарна історія.

— Ви можете її використати.

— А ви не боїтеся, що я напишу щось занадто особисте?

— Особисте продає краще, аніж ідеальне.

— Цинік.

— Практик, — нагадав він.

У внутрішньому дворі росла стара шовковиця, а під нею стояли ковані столики. Сонце пробивалося крізь листя, малюючи плями на плитці.

Діана зробила кілька кадрів і раптом помітила Ладу.

Та стояла біля арки з телефоном у руці й говорила тихо, але нервово.

— Мамо, ні, усе добре. Просто… ні, він нормальний. Просто вона тут. Так, вона. Колишня. Ні, я не знала.

Діана хотіла відійти. Справді хотіла. Підслуховування було нижче її уявлення про себе. Але те, що її наділили ім’ям “вона”, тримало міцніше за цікавість.

— Я не боюся, — сказала Лада. — Просто він дивно поводиться. Наче хоче довести, що йому все одно. А коли чоловік надто доводить, це вже не все одно, правда?