Розділ 2. Чоловік, який не питав зайвого

Люкс виявився непристойно красивим.

А Діана зналася на інтер’єрах достатньо, щоб не купитися на випадкову розкіш. Тут не було позолоти, зайвих дзеркал і того строкатого готельного шику, від якого хочеться негайно вимити руки. Простір тримався на світлі: молочні стіни, дерев’яна підлога, м’яке ліжко зі сіро-білим текстилем, низький диван біля панорамного вікна. За склом море підходило майже впритул, ніби номер стояв не над берегом, а на краю великої, темної чаші.

На столі, попри обіцянку, стояла пляшка шампанського.

Поруч — рушник у формі лебедя. Один. Дуже самотній.

Діана подивилася на нього й сказала:

— Він має такий вигляд, наче теж не планував бути тут один.

Кирило поставив валізу біля шафи.

— У нього принаймні немає колишніх у холі.

— Ви оптиміст.

— Практик.

— Практики не залишають лебедів.

— Це моя слабкість.

Вона глянула на нього. У його голосі не було жодної липкої ввічливості, якою чоловіки іноді прикривають цікавість. Він тримав дистанцію так делікатно, що Діана не почувалася експонатом із табличкою: “Жінка після незручної зустрічі. Не торкатися”.

— Дякую за номер, — сказала вона. — Але я можу зачекати стандарт. Або переїхати в інший готель.

— Можете.

— Ви не будете мене переконувати?

— Ні.

— Це така готельна політика?

— Це людська політика.

Вона скинула сумку на диван.

— Ви завжди так говорите?

— Як?

— Наче ставите крапку там, де інші відкривають презентацію.

Кирило всміхнувся самим куточком губ.

— Я керую готелем. Якби я відкривав презентацію щоразу, коли гості опиняються в неприємній ситуації, у мене не лишалося б часу на готель.

— Тобто я просто неприємна ситуація?

— Ні. Ви людина в неприємній ситуації. Це різні речі.

Діана відвела погляд до моря.

Фраза була проста, навіть занадто. Але в неї всередині щось боляче ворухнулося.

Після розлучення люди часто говорили їй правильні речі. “Ти заслуговуєш на краще”. “Він не вартий твоїх сліз”. “Ти ще зустрінеш нормального”. Усі ці слова були як пластикові квіти: форма є, життя немає.

А Кирило просто розділив її й ситуацію, і вона вже не була сумою зради, розлучення, невдалого шлюбу й чужої каблучки на пальці молодшої жінки.

Наче в ній ще залишалося щось окреме.

— Ваш ресторан працює до котрої? — запитала Діана, бо мовчання стало небезпечним.

— До одинадцятої. Але кухня може приготувати вечерю пізніше, якщо потрібно.

— Ні, я планую поводитися як нормальна гостя. Повечеряти, зробити вигляд, що читаю книжку, і заснути до півночі.

— Амбітна програма.

— Не смійтеся. У моєму віці заснути до півночі — це вже екстремальний спорт.

— Вам не настільки багато років, пані Діано.

— Ви не бачили товщину моєї папки з медичними паперами.

— І не наполягатиму.

Вона знову розсміялася. Легше, ніж у холі, майже нормально.

Кирило рушив до дверей.

— Якщо щось знадобиться — наберіть рецепцію. Або нуль дев’ять. Це мій внутрішній номер.

— Нуль дев’ять?

— Так.

— Легко запам’ятати.

— Для цього й придумали короткі номери.

Він відчинив двері, але Діана раптом сказала:

— Ви знали, хто він?

Кирило зупинився.

— Ваш колишній?

Слово прозвучало без жалю. Просто факт.

— Так.

— Ні.

— А тепер знаєте.

— Тепер знаю, що в готелі одночасно перебувають двоє людей, які колись були одне для одного важливими й тепер змушені вдавати, що це не має значення.

Діана стиснула губи.

— У вас талант до коротких некрологів.

— Перепрошую.

— Ні. Це було точно.

Він мовчав, чекаючи, чи вона додасть щось іще.

Діана не планувала додавати. Вона взагалі не планувала сьогодні говорити про Ігоря. У її ідеальному сценарії він мав бути десь далеко: у Києві, у своєму офісі, у чужій квартирі, у минулому. І точно не в тому самому готелі, та ще й із нареченою. Не живий, не гарний, не такий невимушений, ніби розлучення було просто оновленням програмного забезпечення.

— Він не знав, що я тут, — сказала вона. — Принаймні я так думаю.

— Ви не зобов’язані пояснювати.

— Знаю. Просто не хочу, щоб це виглядало…

Вона замовкла.

— Як? — тихо запитав Кирило.

Діана ненавиділа це “як”. Воно змушувало називати речі своїми іменами.

— Наче я приїхала за ним.

Кирило подивився на неї так, що їй захотілося поправити волосся. Не тому, що він оцінював. Навпаки — тому, що не оцінював зовсім.

— Ви приїхали за собою, — сказав він. — І поки що знайшли не найприємнішу компанію.

Вона ковтнула повітря.

— У вас усім гостям така психологічна підтримка?

— Лише тим, кому дістався лебідь.

Двері зачинилися за ним м’яко.

Діана залишилася посеред номера. Вікно тримало море, стіл — шампанське, лебідь — свою самотню гідність.

Вона повільно підійшла до дзеркала.

Жінка навпроти виглядала непогано. Трохи втомлено, але не зруйновано. Темне волосся до плечей, світла шкіра, карі очі, у яких після зустрічі з Ігорем з’явилася та сама обережність, яку Діана ненавиділа у собі найбільше.

Колись Ігор казав, що вона надто все контролює.

Потім — що вона стала холодною.

Потім — що з Ладою йому легше, бо та не перетворює кожну розмову на “аналіз стосунків”.

Після цього Діана довго думала, у який саме момент бажання бути почутою стало її дефектом.

Вона розстебнула валізу, дістала чорну сукню, потім повернула її назад. Занадто очевидно. Дістала джинси й шовкову сорочку кольору старого вина. Стримано. Доросло. Без “подивись, кого ти втратив”, але й без “мені байдуже, тому я в спортивному костюмі”.

Вона переодяглася, нафарбувала губи, поправила зачіску.

Потім узяла телефон. Повідомлень було одинадцять. Від мами, подруги Каті, робочого чату.