Розділ 1. Вид на море

Діана завжди вважала, що море — найкращий свідок чужих катастроф. Воно не ставить питань, не радить “триматися”, не розповідає, що час лікує, і не дивиться на тебе тим співчутливим поглядом, після якого хочеться або розсміятися, або вдарити чашкою об стіну.

Море просто шумить.

Саме тому вона й обрала готель “Лінія прибою” — невеликий, дорогий, із терасами над водою, білими стінами, вузькими сходами, запахом кави й солоного дерева. Тут можна було кілька днів не пояснювати Діаному, чому вона вимкнула телефон, не відповіла на листи й сказала мамі, що їде у відрядження.

Формально Діана й справді могла назвати це відрядженням. Вона була редакторкою в онлайн-журналі про інтер’єри й готувала матеріал про камерні готелі на півдні. Два дні з ноутбуком, фотоапаратом і блокнотом. Три ночі в номері з видом на море. Жодних драм.

Звучало майже пристойно.

У реальності ж вона втекла.

Від річниці розлучення. Від подруг, які раптом вирішили, що саме цього тижня її треба витягнути “кудись у люди”. Від колег, які надто делікатно не згадували Ігоря. Від себе — тієї, що рік тому підписувала документи й поводилася так рівно, ніби просто продовжувала страховку на машину.

“Ти сильна”, — сказала тоді адвокатка.

Діана посміхнулася.

Сильна — це коли в тебе немає вибору красиво розвалитися.

Таксі зупинилося біля дерев’яної брами. Водій, чоловік років п’ятдесяти, витяг її валізу й подивився на фасад готелю з повагою людини, яка точно знає ціну ночі в таких місцях.

— Гарно тут, — сказав він. — Для молодят саме воно.

Діана взяла ручку валізи.

— Чудово. Тоді я хоча б дізнаюся, як живе інший біологічний вид.

Водій не зрозумів, але чемно всміхнувся.

Вона піднялася сходами до входу, намагаючись не думати, що ще кілька років тому сказала б Ігорю: “Дивись, який готель. Нам треба сюди”. А він відповів би, не відриваючись від телефону: “Забронюй, якщо хочеш”.

І вона забронювала б. Бо в їхньому шлюбі Діана відповідала за бажання. За квитки, ресторани, подарунки його мамі, нові сорочки, подорожі, дні народження, ремонт і за те, щоб вони не стали чужими.

І все одно стали.

У холі було прохолодно. Пахло лимоном, свіжими квітами та дорогим милом. За скляними дверима видно було терасу, а за нею — море, сіре й глянцеве під травневим небом.

На рецепції дівчина з бездоганним пучком підняла очі.

— Добрий день. Вітаємо в “Лінії прибою”.

— Добрий. Діана Кравець. Бронювання на три ночі.

Дівчина швидко застукотіла по клавіатурі. Діана розстебнула легкий тренч, поклала на стійку паспорт і спробувала видихнути. Не драматично. Просто видихнути.

Перший день. Перші п’ять хвилин. Усе нормально.

— Пані Діано, — дівчина трохи нахилилася до монітора, — бачу ваше бронювання. Номер стандарт із боковим видом на море.

— Так.

— Є невеличкий нюанс.

Діана підняла брову.

У її житті “невеличкий нюанс” зазвичай означав, що хтось уже зрадив, збрехав або списав гроші з картки.

— Слухаю.

— Номер, який був закріплений за вами, зараз недоступний через технічну проблему. Але ми вже вирішуємо питання. Можемо запропонувати вам тимчасово…

— Тимчасово — це як? — Діана всміхнулася. — Я приїхала на три ночі. У мене тут усе тимчасово.

Дівчина зніяковіла.

— Зараз покличу керуючого.

— Не треба, я не скандалю.

— Звісно. Але він просив повідомляти про такі випадки особисто.

Вона зникла в дверях за рецепцією.

Діана залишилася сама серед полірованого каменю, світлих диванів і ваз із білими півоніями. На журнальному столику лежали каталоги готелю: “Романтичний вікенд”, “Весільна фотосесія біля моря”, “Ніч для двох”.

Вона взяла один, відкрила на випадковій сторінці й побачила фотографію люкса: велике ліжко, прозорі штори, ванна біля вікна й підпис: “Для тих, хто обрав одне одного”.

Діана закрила каталог.

— Дотепно, — пробурмотіла вона.

— Це не найкращий наш слоган, — сказав чоловічий голос позаду. — Але маркетолог наполягав, що люди люблять очевидне.

Діана обернулася.

Чоловік стояв біля рецепції з тією спокійною поставою, яку не виробляють у спортзалі. Її дає або влада, або втома від чужої метушні. Високий, темноволосий, у білій сорочці без краватки й темних брюках. Не красень із рекламного банера. Скоріше людина, на яку дивишся вдруге, бо в перший раз не встигла зрозуміти, чому в кімнаті стало тихіше.

— Кирило Сивий, — представився він. — Керуючий готелем.

— Діана Кравець. Гостя з технічною проблемою.

— Гостя, якій ми винні нормальний початок відпочинку.

— А ви добре виправляєте початки?

Він подивився на неї уважно. Без усмішки, але й без холоду.

— З початками складно. З номерами простіше.

Діана не одразу знайшла відповідь. У чоловіках після Ігоря вона найчастіше помічала дві крайності: або дешеву галантність, або втому від жінок, яку вони чомусь вважали ознакою глибини. Кирило не належав ані до перших, ані до других — він не намагався подобатися. І це дивно працювало.

— Ваш номер ремонтують, — сказав він. — Вода з верхнього поверху. Ми можемо поселити вас у люкс без доплати.

— У мене обличчя настільки нещасне?

— У вас обличчя людини, яка не любить несподіванок. А ми щойно подарували вам одну.

— Розкішну?

— З видом на море.

— Із каталогу “для тих, хто обрав одне одного”?

Його погляд ковзнув до буклета в її руці.

— Саме тому ми не кладемо ці каталоги в номери для одного гостя.

— Даремно. Це хороший тест на психологічну стійкість.

Кирило вперше всміхнувся. Ледь помітно, але в Діани несподівано потепліло в грудях. Не від флірту. Від того, що її іронію не пропустили повз вуха.

— Я попрошу прибрати зайві романтичні деталі, — сказав він. — Без пелюсток, шампанського й лебедів із рушників.

— Лебеді з рушників мене не лякають.