Номер 312

Частина 5. Хвилини до півночі.

Томас якийсь час дивився на ключ, що лежав на стійці саме там, куди він сам поклав його кілька хвилин тому, — і це він пам'ятав абсолютно чітко.

Нагорі тривав стукіт.

Три удари.

Пауза.

Ще три.

Портьє нервово ковтнув.

— Може… хтось із гостей?

Томас подивився на годинник.

21:45.

І одразу згадав слова другого чоловіка:

«О дев'ятій сорок п'ять постукають. Не відчиняйте».

Він повільно взяв ключ не тому, що повірив попередженню, а тому що зрозумів: якщо зараз піде, то решту життя повертатиметься думками саме до цього вечора й намагатиметься знайти момент, коли все ще можна було пояснити.

Вони піднялися разом, і вже на сходах Томас помітив, що готель ніби змінився — третій поверх зустрів їх незвичною тишею, а кроки по килиму звучали настільки глухо, наче коридор став довшим.

Номер 312 був зачинений зсередини.

Портьє обережно натиснув на ручку й розгублено подивився на Томаса.

— Але…

Томас нічого не відповів, вставив ключ, повернув замок і відчинив двері.

Кімната виявилася порожньою, однак відчуття чужої присутності з'явилося раніше, ніж погляд устиг зачепитися за деталі: на столі стояла наполовину повна склянка води, поруч лежав капелюх, а на спинці стільця висіло світле пальто, ще вологе після дощу, наче людина зняла його зовсім нещодавно.

Томас підійшов ближче.

На ліжку лежала розкрита валіза.

Усередині були його речі — той самий костюм, ті самі сорочки, тільки помітно старіші, акуратно складені й такі, наче їх використовували роками.

Зверху лежала газета.

Дата — 18 жовтня 1936 року.

Заголовок повідомляв про зникнення бухгалтера з Бостона в готелі на Мангеттені, а під ним було вміщено нечітке фото людини, яку Томас упізнав одразу — це був він сам, тільки молодший.

Портьє тихо промовив:

— Це неможливо…

Томас узяв газету й швидко прочитав замітку.

Кілька коротких абзаців повідомляли, що чоловік приїхав до міста у справах нерухомості, зник без слідів боротьби, а його особисті речі залишилися в номері; збігалося все — ім'я, дата народження, адреса — крім віку.

Він поклав газету, підійшов до вікна й подивився вниз.

Дощ закінчився.

Вулиця майже спорожніла.

Навпроти готелю стояв чоловік у світлому пальті та капелюсі.

Другий Томас Рід.

Він спокійно подивився вгору, підняв руку й показав на годинник.

22:02.

Після цього розвернувся й пішов. Томас різко відійшов від вікна. Портьє обережно спитав:

— Ви його знаєте?

Томас не відповів і тільки тепер помітив на столі конверт.

На ньому було написано не «містеру Ріду».

Просто:

Томасу.

Усередині лежав один аркуш, а текст був надрукований на машинці.

Якщо ти читаєш це — значить, я нарешті вирішив залишитися достатньо довго. Зараз ти думаєш, що це чиясь гра. Я теж так думав, а потім намагався піти. Потім намагався не приїжджати. Потім змінював ім'я. Але кожні дванадцять років знову опинявся тут. Не питай чому. Це не важливо. Важливо інше. Опівночі до номера ввійде людина. Вона не небезпечна. Вона поставить одне запитання. Не відповідай. Бо після відповіді ти залишишся. А я знову поїду.

Томас дочитав листа, перегорнув аркуш і побачив на звороті коротку приписку від руки:

«До речі, цього разу я вперше зустрів тебе заздалегідь».

— Що там? — тихо спитав портьє.

Томас склав листа, подивився на годинник — було 22:06 — і вперше за весь вечір поставив запитання, яке до цього не спадало йому на думку.

— Скажіть… цьому готелю скільки років?

Портьє відповів не одразу.

— Відкрився в тридцять шостому.

Він трохи помовчав.

— На місці старого.

Томас кивнув.

— А що було тут раніше?

Портьє подивився на нього так, ніби сам здивувався своїй відповіді.