Частина 3. Інший Томас Рід.

Стукіт повторився — три короткі удари.

— Містере Рід?

Голос портьє звучав спокійно, навіть занадто спокійно.

Томас не відповів одразу. Він безшумно підійшов до дверей і подивився у вічко.

Портьє стояв один.

Руки — за спиною.

Усмішки більше не було.

— Містере Рід, якщо ви не спите…

Томас відчинив двері рівно настільки, щоб лишився ланцюжок.

— Що сталося?

Портьє трохи завагався, ніби намагався підібрати формулювання, яке зробило б те, що відбувається, менш дивним.

— Унизу людина.

— Яка людина?

Настала коротка пауза.

— Він стверджує, що він Томас Рід.

Кілька секунд вони дивилися один на одного.

Томас повільно спитав:

— І?

Портьє ніяково всміхнувся.

— І в нього бронювання на номер триста дванадцять.

Томас нічого не відповів.

— Я подумав… можливо, сталася помилка.

Він мовчки зачинив двері й іще деякий час стояв нерухомо, наче сподівався, що якщо нічого не робити, все саме повернеться до нормального вигляду. Та за хвилину все ж узяв піджак і спустився вниз.

У холі нікого не було, крім чоловіка біля стійки.

Він стояв спиною до сходів і виглядав цілком звичайно — середнього зросту, у світлому пальті та капелюсі, із сигаретою в руці й втомленим виглядом людини, яка надто довго чекала.

Портьє помітив Томаса й помітно напружився.

— Ось…

Чоловік повільно обернувся.

Саме в цю мить Томас відчув дивне — не страх і не розгубленість, а роздратування, бо людина виявилася найзвичайнішою з усіх можливих.

Років сорок п’ять.

Охайний костюм.

Втомлені очі.

Жодної схожості.

Але чоловік спокійно подивився на нього й простягнув руку.

— Добрий вечір. Томас Рід.

Томас не відповів на потиск.

— Що відбувається?

Чоловік дістав гаманець і показав документи.

Ім’я збігалося.

Бостон збігався.

Навіть вулиця була та сама.

Томас насупився, дістав свої документи й поклав поруч.

Портьє помітно зблід.

Два посвідчення виглядали однаково.

Чоловік подивився на них і спокійно кивнув, ніби саме цього й очікував.

— Можна поговорити?

Не чекаючи відповіді, він сів у крісло.

Томас лишився стояти.

Чоловік закурив.

— Ви приїхали сьогодні потягом о 18:40. Так?

Томас нічого не відповів.

— У вас сірий чемодан, а у внутрішній кишені піджака лежить блокнот.

Томас відчув, як усередині повільно наростає напруга.

— Хто ви?

Чоловік проігнорував запитання.

— Що ви робили сімнадцятого жовтня тисяча дев’ятсот тридцять шостого року?

Томас насупився.

— Я не пам’ятаю.

Чоловік дуже втомлено всміхнувся.

— Авжеж. Я теж не пам’ятав. До минулого року.

Він загасив сигарету й трохи подався вперед.

— Послухайте уважно. Зараз дев’ята двадцять одна. О дев’ятій тридцять вам зателефонують у номер — не відповідайте. О дев’ятій сорок п’ять постукають — не відчиняйте. О десятій рівно вийдіть службовими сходами.

Він ненадовго замовк і вперше подивився Томасові просто в очі.

— І головне — не залишайтеся тут до півночі.

Портьє ніяково усміхнувся.

— Панове… якщо це розіграш…

Але обидва чоловіки навіть не повернули голів.

Томас тихо спитав:

— Чому?

Чоловік навпроти довго мовчав.

Потім відповів:

— Бо минулого разу я залишився.

Томас відчув роздратування.

— Що це означає?

Чоловік підвівся, узяв чемодан і підійшов ближче.

— Коли ви зрозумієте — буде вже пізно.

Потім повернувся до портьє.

— Мені потрібен інший номер.

Той машинально кивнув.

— Звісно…

— Будь-який.

Коротка пауза.

— Тільки не триста одинадцять.

Він піднявся сходами й зник.

Томас іще деякий час стояв у холі, потім подивився на годинник.

21:24.

Він коротко всміхнувся.

Божевільний, або чийсь затягнутий жарт.

Піднявшись назад, Томас зачинив двері номера, сів за стіл і рівно о 21:30 почув телефонний дзвінок.

Деякий час він просто дивився на апарат.

Потім усе ж зняв слухавку.

Кілька секунд у лінії чувся лише рівний шум.

А тоді його власний голос спокійно промовив:

— Не відповідай.

Зв’язок обірвався.

Томас повільно поклав слухавку й лише після цього помітив блокнот, що лежав на столі.

Він був розгорнутий.

Хоча Томас точно пам’ятав, що залишав його зачиненим.

На останній сторінці його власним почерком була написана коротка фраза:

«Я теж не повірив.»