Частина 2. Людина з сусіднього номеру.

Томас іще кілька секунд стояв із телефонною слухавкою в руці, після чого зробив те, що зробила б будь-яка розсудлива людина: спустився вниз.

Портьє, як і раніше, сидів за стійкою, поруч лежали газета й олівець, а десь у глибині холу тихо грав джаз, створюючи настільки звичну картину вечора, що розмова, яка щойно сталася, починала здаватися непорозумінням.

Томас поклав ключ на стійку.

— Хто мені щойно дзвонив?

Хлопець підвів очі.

— Дзвонив?

— У номер.

Портьє насупився, перевірив панель внутрішніх ліній і похитав головою.

— Ніхто.

— Це неможливо.

Той знизав плечима.

— У нас лише ручне з’єднання. Якби хтось дзвонив, я б з’єднував.

Томас деякий час мовчав.

— Хто живе в триста одинадцятому?

Портьє розгорнув журнал, швидко пробігся поглядом по сторінці й майже одразу закрив його — надто швидко для людини, яка просто не знайшла потрібного запису.

— Зараз ніхто.

Томас помітив цей рух і впізнав його без жодних пояснень: так зазвичай чинять люди, які вже побачили відповідь, але з якоїсь причини не хочуть її вимовляти.

Він ввічливо всміхнувся.

— Дякую.

Піднявшись назад, Томас не пішов у свій номер, а пройшов далі коридором і зупинився біля дверей 311.

Деякий час він прислухався до тиші за дверима, потім обережно повернув ручку.

Замкнено.

Він уже збирався піти, коли двері ледь помітно здригнулися — ніби хтось із того боку поклав на них долоню й одразу прибрав руку.

Томас завмер.

Потім постукав.

Відповіді не було.

Він постукав іще раз.

Тиша.

І лише коли вже збирався йти, почув чоловічий голос — тихий, спокійний і настільки звичайний, що саме ця звичайність здалася неприємною.

— Ви не та людина.

Томас зупинився.

— Перепрошую?

Настала пауза.

— Вам не можна тут залишатися.

Він підійшов ближче.

— Хто ви?

Відповідь надійшла не одразу.

— А ви хто?

— Томас Рід.

За дверима на мить стало тихо, потім пролунав короткий смішок — не злий і не глузливий, а радше втомлений, як у людини, що отримала підтвердження тому, чого давно остерігалася.

— Тоді все гірше, ніж я думав.

Почулися кроки.

Хтось відійшов від дверей.

Томас постукав сильніше.

— Послухайте…

І в цю мить двері 311 несподівано відчинилися.

Кімната виявилася порожньою.

Ліжко було акуратно застелене, шафа зачинена, вікно замкнене, однак на письмовому столі лежала готельна картка.

Гість: 

Рід, Т.

Дата заселення: 

завтра.

Томас перечитав запис іще раз.

Потім іще.

Завтра.

Він узяв картку.

На звороті олівцем була написана коротка фраза:

«Якщо ви читаєте це раніше часу — йдіть.»

Позаду тихо скрипнула дошка підлоги.

Томас різко обернувся.

У дверях стояв літній чоловік у темному пальті та капелюсі; в руках він тримав склянку води й дивився на Томаса без здивування, ніби застав його за чимось цілком очікуваним.

— Перепрошую, — сказав він спокійно. — Ви помилилися номером.

Томас кивнув.

— Я шукав мешканця.

Чоловік перевів погляд на картку в Томасовій руці й затримався на ній трохи довше, ніж вимагала ввічливість.

Потім усміхнувся.

— Знайшли?

Чомусь Томасові не захотілося показувати картку.

— Ні.

Чоловік ледь кивнув.

— Добре.

Він зробив крок назад, але перш ніж зачинити двері, знову подивився на Томаса й майже дружньо додав:

— До речі… якщо вам уночі постукають — не відчиняйте.

Двері зачинилися.

Повернувшись у номер, Томас замкнув двері, сів за стіл, дістав блокнот і вперше за багато років записав туди не витрати й не адреси, а лише одне запитання:

«Чому мій номер був заброньований на завтра?»

У цю мить у коридорі почулися кроки.

Хтось зупинився просто біля дверей і тричі постукав.

Потім пролунав голос портьє:

— Містере Рід?

Коротка пауза.

— У нас проблема.

Внизу з’явився ще один Томас Рід.