Частина 1. Людина яка запізнилась.

Нью-Йорк. Осінь 1948 року.

Дощ почався ще вдень і надвечір перетворив місто на віддзеркалення самого себе: вивіски тремтіли в калюжах, таксі ковзали мокрим асфальтом, а перехожі йшли швидко й майже не дивилися одне одному в очі.

Томас Рід вийшов із потяга о 19:17.

Він був бухгалтером із Бостона — не детективом, не героєм війни й не людиною з таємницями. Йому було сорок два роки, він носив охайний сірий костюм і приїхав до Нью-Йорка лише на одну ніч, щоб підписати папери про продаж родинного будинку.

Томас мав звичку все занотовувати: час, адреси, рахунки й будь-які дрібниці, що могли стати в пригоді згодом, і саме тому згодом він був абсолютно певен лише в одному — усе почалося о 19:26.

Готель виявився маленьким і трохи втомленим: вузький хол, дерев’яна стійка, старий вентилятор під стелею й молодий портьє, який читав газету з таким виглядом, ніби гостей сьогодні вже не чекали.

— Добрий вечір. Бронювання на ім’я Томас Рід.

Хлопець перегорнув журнал, ненадовго насупився, тоді усміхнувся й простягнув важкий ключ.

— Так, містере Рід. Номер триста дванадцять.

Томас піднявся на третій поверх і пройшов довгим коридором із жовтим світлом ламп та приглушеними килимом кроками; номер 312 був у самому кінці.

Він відчинив двері.

Кімната виглядала цілком звичайно — ліжко, шафа, письмовий стіл і старий шкіряний чемодан без бірок, що стояв біля ліжка й не належав йому.

Томас не відразу зачинив двері.

Він іще раз оглянув кімнату, затримав погляд на чемодані й лише тоді спустився назад.

— Здається, ви дали мені вже зайнятий номер.

Портьє здивувався, відкрив журнал, швидко переглянув записи й насупився ще дужче.

— Не може бути.

Вони піднялися нагору разом.

Коли двері знову відчинилися, кімната була порожня.

Чемодан зник.

Портьє спокійно оглянув приміщення й подивився на Томаса з тією обережною ввічливістю, що з’являється в людей у мить, коли вони ще не сумніваються, але вже починають бути обережнішими.

— Бачите?

Томас мовчки кивнув, перепросив і залишився в номері.

Зачинивши двері, він деякий час стояв нерухомо, потім коротко всміхнувся власним думкам, списавши все на втому й дорогу. Однак, сівши за стіл, майже одразу помітив чорну сірник із золотими літерами, що лежав перед ним.

312.

Він підняв його.

На звороті олівцем була написана коротка фраза:

«Ви прийшли раніше».

Томас повільно поклав сірник назад, підійшов до дверей, перевірив номер кімнати, повернувся й глянув на годинник.

19:41.

У цей момент у коридорі почулися кроки.

Хтось зупинився просто за дверима.

Не постукав.

Не ввійшов.

Томас якийсь час чекав, потім підійшов до вічка, однак коридор був порожній — лише в самому кінці повільно зачинялися двері сусіднього номера.

Майже одразу після цього задзвонив телефон.

Старий чорний апарат стояв на тумбочці біля ліжка.

Томас зняв слухавку й кілька секунд чув лише рівний шум лінії, після чого спокійний чоловічий голос спитав:

— Перепрошую. Ви вже в номері?

Томас насупився.

— Хто це?

Настала коротка пауза.

— Дивно. Зазвичай він приходить пізніше.

Зв’язок обірвався.

Томас повільно поклав слухавку й лише тоді подивився на двері.

Замок лишався замкненим.

Але ключа в ньому більше не було.