37

Протягом двох тижнів кожен мій день був схожий на попередній. Ніби я потрапила у клятий «День бабака».

Джаспер без кінця переслідував мене в школі, а ввечері надсилав подарунки. З кожним разом вони ставали дорожчими, витонченішими. Одного разу нам навіть під ворота привезли породистого білого коня — тоді я зрозуміла, що цей цирк потрібно зупинити.

Неохоче діставши номер Джаса з чорного списку, я зателефонувала йому та наказала більше не займатися дурницями.

– Я зрозумів, – відповів він серйозним тоном, вислухавши потік мого невдоволення. – Тобі не подобаються дорогі подарунки. Мені потрібно зробити щось власними руками.

– Ні, Джас...

– У мене немає часу на розмови. Потрібно встигнути до завтрашнього ранку. – І поклав слухавку.

Чого мені хотілося найбільше? Засміятись? Заплакати? Щось ударити і якомога скоріше! Абсурдність ситуації доводила мене до межі.
Розпластавшись на ліжку, я застогнала.

Нічого, Тіно, залишилося потерпіти лише місяць, а там вже випускний!

Мій погляд зупинився на конверті, що лежав на краю столу. Відповідь з університету дала зрозуміти, наскільки я помилялася. Життя Крістін Картер не таке вже й погане!

Так, я згадувала тітку Ріту, сумувала за найкращою подругою, але ловила себе на думці, що не хочу повертатися. Невдовзі я зможу вступити до університету й обрати професію, яка мені справді подобається.

Будучи Тіною Соколовою, я була змушена прислухатися до порад тітки й вивчати менеджмент.

Випускний. Точно!
Я згадала розмову з Логаном минулого тижня — і його цікаву пропозицію.

– Уже визначилася з парою на випускний?

Сірі очі хлопця дивилися на мене з живим інтересом. У той час як я спотикаюся об першу думку, пов’язану з Джасом. Тут же відчуваю сором за мимовільну слабкість. Ненавмисна помилка, яку я обов’язково маю викорінити. Наші стосунки — у минулому. Ці залишки почуттів не повинні мені заважати.

Тож я кажу Логану правду: пари у мене немає.

Він радісно вигукує щось про знаки долі. Багато знайомих дівчат уже були запрошені, а до інших йому не вистачало сміливості підійти.

– Підемо разом? – питає він.

З часткою скепсису обмірковую його запитання.

– Логане, хіба ти не боїшся Джаспера?

Усі боялися протистояння з Томсонами. Аманда згадувала, що раніше Джаспер волів залишатися в тіні та просто веселився, рідко користуючись владою своєї родини. Багато хто в Ред Ноксі вважали його звичайним багатієм і не розуміли, чому вчителя та директор ходять перед ним навшпиньках. З часом усе розкрилося, школярі теж намагалися не зв'язуватися з ним і саме тому зараз тримали язика за зубами. Ніхто не хотів, щоб їх одразу перевели до іншої школи.

Розумієте,  так? Попри цікавість і бажання дізнатися, що відбувається між мною та Джаспером, у школі цього ніхто не обговорював.

– О, я подумав, – змовницьки нахиляється до мене Логан, – якщо ми нікому не скажемо — він не дізнається. А після випускного кого взагалі хвилюватиме, що думає Томсон?

Я не стримую короткий сміх.

Обіцяю йому подумати, ми обмінюємось номерами телефонів, і хлопець задоволено посміхається. Що ж, мушу визнати, його усмішка все ще викликає теплі відчуття десь у глибині душі.

Водночас я відчула жаль. Яким простим було б моє життя, якби я закохалася у такого приємного та доброго хлопця.

Деякий час ми обоє мовчимо. Просто сидимо у шкільному дворі, насолоджуючись мовчазною компанією одне одного. Коли вже збираюся йти, краєм ока помічаю, як під долонею Логана зминається аркуш паперу.

Хіба це не його зошит з англійської? Що його розлютило? З тривогою підводжу погляд.

Хвилі темної енергії, що йдуть від Логана, змушують мене здивовано моргнути. Від веселого блиску в його сірих очах не залишилося й сліду. На зміну йому прийшла відверта ненависть. Уперше він більше не нагадує того добродушного сусідського хлопця.

Я повертаю голову в той бік, куди Логан дивився, навіть не кліпаючи.

Менді й Еш нагадували найромантичнішу пару школи. Дівчина сиділа на траві, притулившись до широкого стовбура дерева, а Еш поклав голову їй на коліна. Він не відводив від неї погляду, а маленька, повна щастя усмішка не сходила з його обличчя. Менді, здавалось, не помічала його уважного погляду й продовжувала читати, час від часу відриваючись, щоб перекинутися з ним кількома словами.

Неймовірно мила картина — така солодка, що у декого могли б заболiти зуби. Але похмурий погляд, спрямований на них, змусив мене зрозуміти дещо важливе. В кожній історії обов’язково є другий хлопець, закоханий у головну героїню. І, звісно ж, йому нічого не світить.

Бідолаха Логан. Опинитися у ролі того, хто завжди у тіні й безнадійно закоханий.

Схоже, я побачила те, чого не повинна була бачити. Мені стало дуже ніяково.

– Е-е… ти знайомий із Менді?

Після мого запитання Логан нарешті відриває погляд від парочки.

– Трохи, – каже він, і в його сміху чується легкий смуток. Наступні слова змушують мене почуватися ще більш розгубленою: – Ти все ж змогла зійти зі свого попереднього шляху. Я приємно здивований.

Я насуплюю брови. «Зійти зі шляху»? Він має на увазі Джаспера?

Мені не дали можливості поцікавитися про що він, бо Логан вибачився й швидко пішов. Я задумливо проводжала його поглядом, у голові роїлися думки й запитання, які перервав самовдоволений голос Аманди. Вона зі Стеллою підсіли і почали мене дражнити.

Я театрально закочую очі на їхні припущення про Логана як мого нового хлопця. Обриваю їхні фантазії однією фразою: ми просто друзі. Але моє вперте заперечення лише розпалює їхню цікавість.

– У нього симпатичне обличчя!

– Високий зріст і чудова фігура! – погоджується Стелла.

Дівчата ще кілька хвилин продовжують розхвалювати Логана. Їхнє веселе щебетання вже не викликає в мене дратівливого відчуття, як раніше. Можливо, це через розмову в Стелли вдома або завдяки їхній підтримці, але я справді почала відчувати себе частиною їхньої компанії.