30

**
Шостий дзвінок поспіль. Комусь і справді ну дуже хотілося зі мною поговорити. Провела пальцем по екрану, приймаючи виклик.

— Алло.

— Ох, ти відповіла! — Брови мало не зустрілися з волоссям, коли в слухавці пролунав голос Бріанни. Тільки не вона!

Немов відчувши моє приглушене роздратування навіть через телефон, дівчина почала розпачливо благати:
— Не кидай слухавку, прошу тебе! Нам потрібно поговорити.

— І з якого це часу у нас з’явилися спільні теми для розмови?

— Розумію, що ти не хочеш зі мною спілкуватися. Але мова не про Джаспера. Я хотіла вибачитися за свою поведінку минулого тижня. Можеш вийти? Я біля твого будинку.

— Не хочу.

— Будь ласка. Я справді хочу вибачитися особисто.

Я торкнулася скроні, повільно масажуючи її. Бріанна була тією ще катастрофою. Її прохання не те щоб насторожувало — воно просто викликало головний біль.

Вибачитися вона забажала… І коли ж устигла все усвідомити? За цей тиждень? Не смішіть мої капці! У неї давно всі гайки відкрутилися. Згадати хоча б недавні погрози допомогти мені “зникнути з її шляху”.

Чи, може, вирішила зіграти добру дівчину?

— Кріс, це не займе багато часу.

Я стисла зуби. Розмова з нею не належала до розумних ідей, але гаразд, Брі, хай буде по-твоєму.

— Гаразд. У тебе буде п’ять хвилин. Не більше.
— Дякую.

Повідомивши Марині, що ненадовго вийду поговорити з подругою, я взяла легку кофту й швидко попрямувала до виходу.
За якісь п’ять хвилин нічого ж не станеться, еге ж?

Я ж поруч із домом, і навколо повно камер.

Розправила плечі, вирівняла спину — ніби готувалася до бою, а не до звичайної розмови — і, трохи згодом, відчинила ворота.
Озирнулася довкола, поки не помітила на іншому боці вулиці припарковану білу іномарку.

Скло повільно опустилося і показалася дівчина, яка привітно махнула мені рукою.
Гаразд, Брі. Чим раніше почнемо цей цирк — тим швидше я зможу позбутися твоєї компанії.
Давай подивимося, що ти там задумала!

— Я сумнівалася, що ти вийдеш. Дякую, Крісі! — защебетала вона у своїй звичній манері.

Дівчина нахилилася через сидіння й відчинила мені дверцята.

Щойно я опинилася в салоні її дорогої машини, відразу кинула в її бік невдоволений погляд.
— Давай ближче до справи.

— Емм... так, вибач. — Вона зніяковіло потерла руки й знову заметушилася, відвертаючись, ніби їй було нестерпно важко подивитися мені в очі та почати розмову. — Напевно, я пожинаю плоди власних вчинків. Просто ти нічого не знаєш про мене. Не можеш уявити, як складно жити в світі Брі Томсон і через що мені доводилося проходити. Ми раніше часто переїжджали, тому в мене не було часу заводити друзів, і зрештою нікого поряд не залишилося. У пошуках чогось справжнього — людини, яка змогла б подарувати мені хоч крихту любові, тепла і підтримки — я знову і знову опинялася в обіймах хлопців. Потім шкодувала, відчуваючи лише нищівну порожнечу. А Джас... він нагадував спалах яскравого сонця у темряві. Він ніколи не дивився на мене хтиво чи зі зневагою, сміявся навіть з моїх дурних жартів і захищав. Встояти перед ним було неможливо.

Вона серйозно?! Вирішила поділитися зі мною своєю сумною історією? Зворушити моє серце? І коли мені сльозу пустити?

Я ледь стримала іронічний усміх.
Що за дешеву виставу вона влаштувала? Та ще й відчувається,  що вона фальшивила. Я й то краще грала роль Крістін Картер.

— Але все змінилося після мого зізнання, — зітхнувши, продовжила Брі. — Ставлення Джаса до мене стало холодним. Хоч як я не намагалася привернути його увагу, він майже не дивився в мій бік.

— Брі, твої п’ять хвилин минають.

— Так, вибач, я захопилася. Отже... він — єдина причина мого повернення. Думала, це мій шанс наблизитися до нього. Не хотіла поступатися тобі, але того вечора, коли ти назвала мене сестрою Джаса... це була така гірка правда. Я для нього ніхто. Він не бачить у мені дівчину. Його серце належить іншій. Тоді я зрозуміла, що ж я наробила. Як далеко зайшла.

Бріанна говорила поспіхом, час від часу збиваючись, а наприкінці її обличчя перекосилося, і вона схлипнула. Опам’ятавшись, за мить вона прикрила рота рукою.

В салоні запала тиша. Лише десь у темряві за вікном блимнуло світло ліхтаря — мовби холодний прожектор упав на сцену, де акторка щойно відіграла свою роль.

Її сльози посіяли в мені зерно сумніву. Чи не надто я сувора до неї? Вона всього лише самотній підліток, а їм властиво робити помилки на шляху до дорослішання. Вчасно усвідомити їх і спробувати виправити — теж важливо.
Але це раптове прозріння… від одного-єдиного слова?
Підозріло швидко, Брі. Дуже підозріло.

— Не вірю я в твоє каяття.

Дівчина шмигнула носом і похмуро кивнула.
— Розумію. Сама заслужила недовіру. Хочеш знати головну причину? — запитала вона з якоюсь злою усмішкою. — Моя боротьба була приречена з самого початку. Батько Джасса все одно ніколи не схвалить цих стосунків. Це зруйнує його кришталево-чистий імідж політика. Він скоріше поховає когось із нас — буквально, якщо треба, — ніж дозволить бруду випливти на поверхню. Тому я вирішила відступити. Поки ще можу.

— Стосунки з Ніксоном, наскільки розумію, і є те саме “відступленням”?

— Мені ж потрібно якось рухатись далі!

«Ага, рухатись далі! Ну звісно! Тому ти вибрала саме Ніксона, а не будь-кого іншого?»

Зараз я не могла дати їй чіткої відповіді. Її зізнання вибило з колії, а треба все обдумати й зважити. Також варто подивитись, як вона поводитиметься далі.

Та, хай там що, десь усередині ворухнулася наївна надія: можливо, цього разу вона справді змінилася.

Саме це почуття змусило мене прийняти її пропозицію випити за примирення.

— Ти навряд чи захочеш іти кудись зі мною, а в машині у мене є тільки чай. Його приготувала наша економка, і на смак він чудовий.

Вона дістала термос із заднього сидіння й розсміялася, побачивши мій підозрілий погляд.
— Я вип’ю першою, якщо не довіряєш.