25

**
Батьки Кріс повернулися пізно ввечері, коли за вікном давно стемніло.
Мене потрясли за плече й хтось покликав по імені. Прокидатися було важко: боліла голова й страшенно хотілося пити. Це й змусило мене відкрити очі.

Поруч зі мною на ліжку сиділа схвильована Марина. Вона подала мені склянку з водою.
— Дякую, — хрипко промовила я, втамувавши спрагу.

— Крісі, ти захворіла? — Вона чомусь говорила пошепки. Її прохолодна долоня торкнулася мого чола. — Чому ти не подзвонила мені? І чому Джаспер спить тут?

Ох?
Джаспер спить тут?

Я кліпнула від несподіванки й повернула голову. Так і є — блондин мирно спав на іншій половині ліжка. Скільки він тут пробув? На вулиці вже було темно, отже минуло кілька годин.

— Нічого такого. Він просто подбав про мене.

На інші питання я не відповіла. Так, я пробула тут уже кілька тижнів, але звикнути до присутності мами (навіть якщо за сюжетом вона й була моєю матір’ю) було складно. Телефонувати й скаржитися на температуру? Мені було банально ніяково.

— Добре. Розбуди свого хлопця, а я тим часом приготую тобі щось смачненьке.

Вона всміхнулася мені перед тим, як вийти. Щойно двері зачинилися за жінкою, повернулася на бік і вже простягнула руку до Джаса, та він сам розплющив очі.

— Вибач, задрімав, — він потягнувся, розминаючи шию.

— Усе нормально. Це мені слід вибачитися. Довго довелося чекати?

— Мені було нескладно почекати. Як самопочуття?

— Жити буду.

— Жартуєш? — він скептично примружився. — Ну тоді я можу спокійно їхати додому. Тим паче, місіс Картер уже вдома.

Я лише сказала "ага " у відповідь.

— І навіть подяку у вигляді поцілунку не заслужив?

— Разом із поцілунком отримаєш ще й застуду. Так що марш звідси!

— Як завжди, жорстока! — театрально приклав руку до серця, ніби я його смертельно вразила.

Та вже за мить посерйознів, побажав мені швидшого одужання й, наказавши подзвонити йому вранці, тихо зачинив за собою двері.

***

Сім голосових повідомлень. Від Джаспера. Це було перше, що я побачила, коли ввімкнула телефон наступного вечора. Що сталося? Чого раптом така наполегливість? Переживає?
Я прочинила вікно, впускаючи до кімнати нічне повітря, і вже після цього вирішила прослухати голосові.

«— Кріс, я знаю, що ти хворієш, але просто зараз ти мені потрібна. Передзвони, як тільки прослухаєш».

Хм… у нього справді щось трапилося? Голос був схвильований.

Я ввімкнула друге повідомлення. Воно прийшло через п’ять хвилин після першого.
«— Я не розумію, що відбувається. Це той самий вплив, про який ти розповідала?»

Вплив? Він говорив про Менді Вайлдер? Невже він устиг зіткнутися з нею на цих вихідних?

«— Прокляття! Чому твій телефон вимкнений саме в момент, коли ти мені так потрібна?»

«— У мене немає часу. Чорт, усе, що ти розповідала, звучало як маячня! — почувся його нервовий смішок. — Але просто зараз мої спогади ніби стираються, а натомість з’являються нові. Кріс, ти повинна повірити мені й допомогти.  — Він говорив занадто швидко, а дихання було переривисте. — Ти єдина людина, яка була зі мною тоді. Мені потрібна твоя допомога. Я не зможу змусити інших повірити мені, якщо не буде доказів… охрна…ві…сп…ення».

Шипіння й тріск заглушили решту його слів. Я сиділа, стискаючи телефон у долоні, й відчувала, як у грудях наростає тривожне відчуття.

«— У мене великі неприємності, Кріс. Дуже великі, — голос Джаспера тепер був спокійний, але водночас звучав приречено. — Це все досі здається мені нереальним. Я пам’ятаю, що нічого не купував, що був із тобою… але ніхто не хоче слухати. Наче я опинився у паралельному світі. Ти ж нічого не забудеш, правда?! Крім тебе, мені більше ні до кого звернутися».

Я завмерла. Маленькі «зсуви» часу вже встигла побачити на власні очі, але щоб отак — підміна спогадів? Чи навіть самої реальності? Невже й це тут можливо?

«— Ти ще не одужала? Ти мусиш устигнути до вечора. О дев’ятій повертається батько з Вашингтона і він буде розлючений, якщо дізнається про покупку наркотиків. Кріс, я благаю тебе, перевір, чи залишилося щось на камерах спостереження. П’ятниця, 17:00. У цей час я був у вас удома. Можливо, залишилися докази? Чи й із відео теж стерли мою присутність?»

Покупка наркотиків?! Що, в біса, відбувається?
Годинник показував 20:08. У мене залишалося менше години.
***
У вітальні я застала Б’янку — вона намагалася то танцювати, то просто кумедно рухалася.
– О моє коро-о-олівство, – співала дівчинка.

Я зупинилася й усміхнулася. Сцена була милою, проте часу в мене було обмаль. Порятунок Джаспера зараз на першому місці.

Тихо прокашлялася, і Б’янка одразу завмерла. Її обличчя засяяло, й, гучно вигукнувши «Крісі!», дівчинка кинулася мене обіймати.

Я лагідно провела рукою по її волоссю.
– Чим займаєшся?

– Репетирую роль. Ти захворіла, і мама заборонила мені тебе турбувати, коли я хотіла попросити навчити мене танцювати.

Я присіла навпочіпки, щоб наші обличчя опинилися на одному рівні.
– Завтра я допоможу тобі, домовились? – Вона енергійно закивала, і я не втрималася від усмішки. – А зараз скажи, де мама?

Дівчинка показала пальчиком у бік кухні.
– Вона пішла по молоко для мене.

– Дякую.

Я лагідно клацнула її по носику й вирушила на кухню. Марина й справді була там і з кимось розмовляла телефоном, але щойно я зайшла до кімнати, вона попрощалася зі співрозмовником.

– Ма… – я запнулася на півслові. Прокляття. Ледь не назвала її по імені. Це звучало б дивно, тож довелося видушити із себе слово, яке я майже не вимовляла останні одинадцять років: – Мамо.

Марина підняла на мене погляд.
– Ти щось хотіла, Крісі?

– Так! – схопила я її за руку. – Ти повинна мені допомогти.

– Зачекай. Поясни, у чому справа?

– Будь ласка! Я повинна врятувати Джаспера. Допоможи мені переглянути записи з камер відео спостереження!