2.2

**
На щастя на третій день лікар Флетчер дозволив мені покинути стіни Good Samaritan Hospital, чому  я  зраділа, втомившись від лікарняної обстановки та нудьги. Ситуацію рятували соцмережі, читання та розмови з дівчиною на ім'я Ліззі, яка лежала в сусідній палаті. Та я хотіла якомога скоріше забратися звідси. В госпіталі у мене немає можливості знайти спосіб повернутися додому.

Зізнаюся, складаючи речі в рюкзак, я відчувала страх. Мама Крістін прийде з хвилини на хвилину і забере мене до них додому, де мені доведеться грати роль її доньки. Чи зможу я впоратися? Не нароблю  помилок? Можна проколотися на самому простому.

Ех. Мені не вистачало дружньої підтримки, не вистачало порад Ані та її  авантюризма. Труднощі її ніколи не лякали і вона легко приймала нові правила гри. Цікаво, де вона зараз? Вдома? Чи її  так само закинуло в книжкову реальність?

– Дідько!

Роздратовано кинувши рюкзак на ліжко, я опустилася поруч та зробила пару глибоких вдихів і видихів. Треба вгамувати внутрішнє тремтіння. Давай же, Тіно, бери себе в руки і зіграй відведено тобі роль. Вони повірять в кожне сказане тобою слово. Нікому в голову не прийде думка про переселення душ.

Правильно!

Даремно переймаюся. Нетипова поведінка для Кріс легко пояснюється втратою пам'яті. Врешті – решт, її  друзі припинили сумніватися в мені, а наштовхнутися в їхньому близькому оточенні на екстрасенса дорівнює 0,01% . Ніхто не дізнається про мою таємницю. Приводу для хвилювання немає. Досить накручувати себе.

Я потягнулася до рюкзака, як раптом...

– Крісі! Крісі! – Увірвався в мою палату маленький ураганчик в жовтій сукенці, перериваючи мої метушливі думки. Рука так і застигла в повітрі.

Вона підбігла до мене, смикнула за рукав і подивилася знизу вверх своїми дитячими очима. Світлі кучерики обрамляли обличчя дівчинки, а великі карі очі, які зараз світилися непідробною радістю, робили її схожою на казкову фею.

– Крісі, мама дозволила мені не йти до школи, а поїхати з нею! Я так сумувала! – Гучно промовила дівчинка, тоді як маленькі руки обхопили мою талію.

Мої вуста на мить заніміли, не в змозі вимовити хоча б слово. Здавалося ,що я зовсім забула що мені потрібно робити вдих. Ніби завдяки цій дитині до мене дійшло, що все відбувається насправді.

Абсолютно все! Світ за вікном, лікарня, палата, я в тілі Крістін, ця дівчинка, в якій я впізнала її молодшу сестру.  Книжкова реальність не була чимось на зразок гри, де мені треба пройти усі рівні, перемогти та повернутися додому. Це окремий, в той же час доволі схожий на наш, але все ж таки інший світ. І, можливо, я знайду в ньому свої плюси.

《 – Не забудь, що твій дім не тут.  –  Нагадала я собі》.

Несміливо обняла дівчинку у відповідь.

– Б'янка?  –  Покликала її. Насправді ж я уточняла, чи правильно зіставила деякі факти.

Вона відсторонилася. На її обличчі з'явилася широка усмішка і вона закивала головою.

– Мама казала, що ти не пам'ятаєш мене. – І наче про щось згадавши швиденько перескочила на іншу тему: – Кріссі, а що означає сим...сиум...сим–мулювати? – Нарешті вдалося виговорити їй.

– До прикладу, казати, що тобі погано, а насправді обманювати.

– Місіс Зоуі каже, що обманювати погано. Ти ж не обманюєш?

І що їй відповісти?

– Гм...ні. Чому ти питаєш?

– Тато казав, що ти сумулюєш. – Їй вкотре не вдавалося правильно вимовити слово. – Мама накричала на нього, після чого він поїхав на роботу.

М – так. Я рішуче не бажала ставати яблуком незгоди. В їхній сім'ї без того давно немає взаєморозуміння і мені доведеться добряче постаратися, щоб налагодити їхні стосунки. Якщо це ще можливо.

Хотіла спитати у Б'янки наскільки часто сваряться батьки, однак, не встигла. В палату увійшла Марина разом з усміхненим лікарем. Ніт, не так! Він так сексуально усміхався, що я не встигла нічого збагнути, а мої вуста самі розплилися  в усмішці у відповідь. 
Звична реакція на його появу.

– Як твоє самопочуття, Крістін? – Спитав об'єкт моїх марень останніх днів. Його голос був повний ентузіазму. –  Готова покинути стіни госпіталя?

– Це ви мені скажіть.

Ми перекинулися з лікарем Флетчером декількома фразами, які стосувалися мого здоров'я. Він нагадав про обов'язкові візити і пообіцяв через місяць зняти гіпс. А наостанок побажав нам прекрасного дня, після чого ми розпрощалися.

Під час розмови з лікарем Марина чомусь скоса дивилася на мене та Б'янку, яка сиділа поряд. В погляді жінки проковзнуло побоювання. В якийсь момент я навіть затнулася на полуслові під її пильним поглядом. Вона боїться за дівчинку? Крістін ображала її? Але Б'янка здавалася щасливою, йшла до мене без страху в очах й ні разу не відсторонилася.

Вкрай дивна ситуація.

За три дні накопичилося купа питань без відповідей. Та я обов'язково їх знайду.

****
Дорога додому зайняла близько пів години. Марина мовчала, занурена у свої думки, тоді як Б'янка, крутячись на сидінні, безупинно теревенила про свої яскраві будні.

Найбільше вона зосередилася на шкільних успіхах та на витівках хлопця на ім'я Тревор. За її словами, він постійно дражнив її, смикав за косички, а вчора ще й пожартував над нею перед уроками. Але Б'янка не з боязких і відповідь у неї вже була готова. Вона пообіцяла усе записати на відео та потім показати мені. Я тільки похитала головою, ледь стримуючи усмішку.

Будинок, у якому мені доведеться жити, знаходився у затишному спальному районі Сан – Хосе й був оточений високим, непроглядним парканом. Побачити всю його красу вдалося лише тоді, коли важкі ковані ворота повільно відчинилися, впускаючи нас на територію маєтку.

Переді мною постав білий двоповерховий особняк, більше схожий на віллу на узбережжі океану. Його оточували пальми та розкішна зелень. Я аж прилипла до вікна від захоплення. Тут не було ані високих колон, ані химерної ліпнини, ані вигадливих сходів чи широких балюстрад. У променях денного сонця будинок був прекрасний своєю стриманою, елегантною простотою.