1

Під час читання книги ви коли-небудь мріяли опинитися на місці головних героїв? Наприклад, у ролі дівчини з красивим обличчям та янгольським характером? Потрапити в її тіло? Пожити розкішним життям? Насолоджуватися увагою головного героя?

Я ось вчора позаздрила життю лиходійки з підліткового роману. Та хто ж знав, що мої мрії здійсняться?!

Хоча на той момент я ще нічого не підозрювала. Вранці відкрила очі — і зрозуміла, що перебуваю в лікарняній палаті з переломом руки та повним нерозумінням того, що відбувається. Хто всі ці люди, які згуртувалися біля мого ліжка? І чому витріщилися так, наче я заборгувала їм мільйон?

— Що… що за...? — спроба поставити питання виявилася невдалою. Голос був хрипким, чужим.

Я відкашлялася, погляд мимоволі впав на гіпс на лівій руці. Коли я встигла її зламати? Напевно, я страждаю на лунатизм: вночі ходила по квартирі Ані, спіткнулася, впала — і так опинилася в лікарні.

Дивно, але Ані не було серед присутніх. Четверо незнайомців стояли по різні боки ліжка.

— О, моя чіка прокинулася! — вигукнув чорнявий хлопець, який першим отямився.

Він широко розкинув руки для обіймів і вже кинувся до мене, та був вчасно зупинений блондином, який схопив його за комір. Спостерігаючи за ними, я подумки зраділа, що уникнула ведмежих обіймів енергійного хлопа.

Його тіло, атлетично складене, облягала блакитна футболка, а біцепси напружувалися, коли він намагався вирватися з хватки іншого хлопця. Через його кремезну статуру й високий зріст я б ніколи не наважилася першою заговорити, не те щоб обійматися.

— Ніксон, вгамуй дикуна всередині себе! Ти її лякаєш! — повчальним тоном мовила дівчина, яка стояла праворуч від мене.

Вона була одягнена в класичний шовковий костюм рожевого кольору, а  з-під піджака кокетливо виглядав білий топ. Її світло-рудувате волосся було вкладене ідеально — волосок до волоска, і, клянусь, його блиск цілком міг замінити дзеркало. 
— Крісі потрібен спокій.

Кріссі? Що за дурне звернення? Друзі та знайомі завжди називали мене Тіною. І взагалі — що ці люди забули в моїй палаті? Чому цей перекачаний хлоп вважає мене "своєю", як він висловився, "чікою"? Без сумніву, хлопець симпатичний — таких красунчиків зазвичай бачиш на обкладинці глянцю — і в інших обставинах я, можливо, дивилася б на нього з захопленням і... пристрастю. Але зараз мій мозок шукав відповіді, балансуючи на межі.

— Не хвилюйся, Гарбузик, ми вже покарали ту жебрачку, яка посміла до тебе торкнутися.

Гарбузик?!

— Крісі, не мовчи — ти нас лякаєш. Скажи щось.

А ви мене лякаєте.

— Це жарт, так? — з надією глянула їм в очі.

— В сенсі?

Однозначно, розіграш!

— Ну, ви всі в моїй палаті, — я демонстративно обвела поглядом усіх присутніх, — якась Крісі... Скільки вам заплатили за цю виставу, шановні?

Дівчина з темно-синім волоссям винувато щось пробурмотіла. Рожевий Костюм занепокоєно доторкнулася до мого чола.

— Дивно, жару немає... Кріс, з тобою все гаразд?

Ніт. Я в лікарні. Навколо — незнайомці, і вони несуть якусь маячню. Як, скажіть на милість, зі мною може бути все добре?!

— Звичайно, добре. От тільки я не Кріс.

— Аманда, хутко клич лікаря, — прошепотіла дівчині Синє Волосся, й та поспішно вибігла в коридор.

Тепер я ніби знала імена принаймні двох з них — мого нібито хлопця і Рожевого Костюма. Решта продовжували витріщатися на мене, немов я витвір божевільного митця, і вони безуспішно намагаються розгадати сенс побаченого.

Я зіщулилася під їхніми поглядами та знервовано вчепилася за край тонкої ковдри, якою була вкрита.

— Шановні, вам нікуди не треба?

Бажано подалі від мене.

— Ні, — відрізав блондин, дивлячись на мене своїми хитрими й надто задоволеними очима.

Таким поглядом зазвичай кажуть: «Я знаю про твої скелети в шафі. Зараз буду шантажувати». Моє життя було досить нудне і приховувати могла хіба що гарячі еротичні романи, які любила іноді читати. Тому нехай свої очиська не напружує — виколю в разі чого. Раптом він мене ще й зурочити хоче?

Не здається вам, що Рожевому Костюму час уже повернутися? Від напруги в повітрі скоро дихати буде нічим. Напевно, зараз вона приведе так званого "лікаря", і на цьому вся ця клоунада завершиться.

Двері відчинилися, й до палати увійшла Аманда разом із чоловіком у білому халаті. Завдяки незастібнутому халату ми (усі дівчата, без сумніву) могли оцінити його довгі ноги в обтислих чорних штанях. А той шматочок засмаглої шкіри, який виглядав з-під сорочки, додавав йому особливого шарму.

Доктор був молодим, привабливим, з тією усмішкою, що змушує серце битися швидше.

— Бачу, наша прекрасна міс Картер прийшла до тями, — озвався він чарівно. — Як ваше самопочуття?

Тіна! Припини танути під його поглядом! Збери себе до купи. Уяви замість Сексуального Доктора  лисіючого дядька з пивним животом.

Допомогло. Мізки миттєво стали на місце.

Я прокашлялася:

— Непогане. Лікарю, чому я тут?

— Ви впали зі сходів та зламали руку. Є незначні ушкодження й садна, але загалом стан задовільний. Щоправда, ви майже добу були без свідомості.

— Неможливо! — вигукнула я, намагаючись згадати, що було востаннє. Нічого подібного на падіння в пам’яті не лишилося.

— Що саме?

— Учора я ночувала в подруги. — Спокійно пояснювала я. — Спала там. Я не падала й ніяк не могла зламати руку. Я вас розкусила! Витягуйте камери!

— Які ще камери?

— Лікарю, що з нею?

— Тихіше. Міс Картер, — чоловік не підвищував голос, але він був аж занадто задумливий. — Який сьогодні день? Число?

— П’ятниця, тринадцяте.

Мої так звані друзі перезирнулися.

— Місяць?

— Грудень.

— Рік?

Їхні обличчя миттєво перетворилися на неонову вивіску: «Обережно! Тримай язик за зубами!» Щось тут було не так. Може, прикинутися дурепою?

— Ем... не пам’ятаю? — невпевнено стиснула пальці. Я не люблю брехати.

— Ви пам’ятаєте своє ім’я?