32

**
Я ніколи не любила сніг. Але ще гірше — коли виходиш з дому під час снігопаду, а вдень у тебе під ногами вже каша зі снігу й бруду. Саме таку погоду я  залишила за дверима кафе. Трохи скута, з червоним носом і далеко не в найкращому настрої окинула приміщення поглядом. Знайшовши підходящий та пустий столик, я пройшла до нього.

Поки я чекала на потрібну людину, встигла випити гарячої кави та подивитися кілька хвилин дорами. Останнє було моїм новим захопленням, відволікаючи від думок, а також допомагало вирівнювати настрій до позначки "сьогодні я можу всміхатися".

— Пробачте, але ви, часом, не Відьмочка? — раптом пролунало поруч.

Я підвела голову — і зустрілася поглядом із дівчиною приблизно мого віку. Вона мала трохи незграбний вигляд: великі окуляри з сильними діоптріями зменшували очі, але водночас робили її образ якимось особливо щирим. Її риси були м’якими, приємними, а коротка стрижка каре чомусь нагадала мені Еліс із «Сутінок».

— Ви праві, це я. А ти потрапила в фентезі? — мій голос тремтів від непевності.
За її спиною стояв ніхто інший, як...Ейнар Стюарт.

Маг змінив зачіску, тепер був у звичайному для цього світу одязі — але його обличчя, його темні, пронизливі очі… Їх неможливо було сплутати ні з чим.
Що він тут робить? Як це взагалі можливо?
Так, я передбачала можливість переходу між світами. Теоретично. Але є, навіть маючи доступ до точного механізму, ще не встигла його випробувати на ділі.

Дівчина відповіла, що, хоча акаунт належав їй, але потраплянцем тут був саме чаклун. Коли вони сіли навпроти мене, я все ще не могла відірвати погляду від хлопця. 
Він досі й слова не промовив, тому я вирішила розпочати першою:
– Пане,  не впізнаєте мене?
Здається, я приголомшила їх обох. Вони так синхронно перезирнулися,  що мені захотілося розсміятися. До того ж, Ейнар раніше зчитував думки за хвилину!  А чого зараз робить вигляд, ніби у нього немає таких здібностей?
– А маю?
– Не впевнена. Ми зустрілися один раз на Амносі, а потім вдруге в Шанджені. Пройшов майже рік і ви могли забути.
– Ви з Імперії?
Це питання змусило мене всміхнутися. Здається, чаклун або дійсно став скромніше,  або у нього проблеми з магією.
– Ні. Я завжди була жителем планети Земля, поки одного разу не потрапила на Аштер.
– Так ти потраплянець навпаки? — заговорила знову його супутниця. 

Я кинула погляд на дівчину в окулярах і, на мить завагавшись, нервово усміхнулась. Як правильно пояснити чужій людині, що твоє життя переплелося з життям книжкових персонажів? Як сказати, що довелося двічі пережити обмін душами не за власним бажанням?

Не маючи іншого виходу, я почала розповідати все з самого початку. І чим далі просувалась у своїй історії, тим уважніше й глибше ставав погляд Ейнара.
У його очах поступово з’являлось те саме розуміння, якого мені не вистачало на початку.

— Дозвольте уточнити, в чиєму тілі ви опинилися?

— У тілі Анни Сейнтфайр.

— І дружиною Каема Сейнтфайра ви стали..?

— Після того, як потрапила на Аштер. Це сталося випадково, але врешті-решт наші стосунки потім налагодилися.

— Але зараз ви тут, — мовив він задумливо, — а він лишився в Імперії.

Його слова вдарили сильніше, ніж я очікувала. Наче хтось зненацька вибив землю з-під ніг. Під столом я мимоволі стиснула пальцями край сорочки.
Тримайся, Аню. Ти вже обіцяла собі — жодних сліз на людях. Плачемо тільки вдома.

— Залишився там... Ну, втім, якщо можна так назвати смерть, — прошепотіла я майже нечутно.

Ейнар не став далі розпитувати, і я була йому за це вдячна. Замість того він поцікавився моїм іменем.
Коли я назвалась, він м’яко посміхнувся й мовив, що тепер вірить мені — сумнівався лише через зміну зовнішності.
Далі я познайомилася з його супутницею — дівчиною на ім’я Ксенія. Вона тепло, майже по-дружньому, усміхнулася, коли ми потисли одна одній руки. Її очі світилися щирістю, що трохи заспокоїло мій внутрішній сумнів.

Після цього Ейнар, з притаманною йому величною самовпевненістю, розповів Ксенії коротку версію нашого знайомства на Аштері — звісно ж, з акцентом на власну "могутність і незамінність".
Я ледве стрималася, аби не клацнути язиком — така самозакоханість могла б навіть розвеселити, якби не наступне його запитання:

— А що ти казала про смерть лорда Сейнтфайра? До того, як мене закинуло сюди, ходили чутки, що Сейнтфайр — живий і здоровий — прибув до Вайвеського графства й уклав там угоду.

На мить у голові запанувала порожнеча.
Що він щойно сказав?.. Кай — живий?
Моя свідомість відмовлялась одразу прийняти ці слова. Я поспішно перепитала, чи точно він говорить саме про Каема — адже з часу мого повернення на Землю міг змінитися лідер клану.

Але Ейнар упевнено підтвердив: мова йде саме про Каема Сейнтфайра.
Серце закалатало. А я... я весь цей час жила з переконанням, що він загинув.

— До зустрічі з вами я була впевнена у смерті Каема.

Мовби греблю прорвало, я не змогла зупинитись — слова лилися самі собою. Розповіла все: про угоду з богинею Веданою, про викрадення, яке організував Олівейра, про своє вимушене повернення на Землю.
Минуло не більше п’ятнадцяти хвилин — і вони вже знали практично кожну деталь.

— Ніколи не чув про бійку лорда та цього мага. Хтось спеціально приховав цей цікавий факт. Можливо, король чи імператор заборонили розповідати. Та все ж, лорд Сейнтфайр залишився живим. Чому ж ви помінялися знову тілами?

— У лорда могла статися клінічна смерть, — доволі спокійно, навіть буденно, втрутилася Ксенія.

Я здивовано поглянула на неї, не зовсім розуміючи, до чого вона веде.

— Що?

— Ця богиня поставила тобі умову — смерть лорда. І ти опинилася на Землі після його поранення. Сама подумай, клінічна смерть на деякий час пояснює усе. Ти виконала умову та автоматично вирушила назад. Але лорда врятували, тож... він живий.

Її слова прозвучали з такою впевненістю, ніби вона вже не раз обмірковувала цю ситуацію. 
Минуло кілька хвилин мовчанки, наповненої нерішучістю й внутрішньою боротьбою. Я повільно кивнула, визнаючи: у словах Ксенії дійсно була логіка. Те, що раніше здавалося незбагненним, раптом починало складатися в цілісну картину.
Та залишалося ще одне незакрите питання.