30.2

Мені не дали довго роздумувати щодо колишнього принца дроу. Невдовзі до нас підійшли аристократи,  аби привітатися й познайомитися зі мною. 
Усіх, без винятку, цікавило, як виглядає дружина Каема Сейнтфайра. Я почувалася екзотичною тваринкою в розкішному вольєрі та, попри внутрішній дискомфорт, довелося дотримуватись етикету й підтримувати невимушені бесіди.

《 — Це вони ще не знають про мої відьомські здібності, — зітхнула я подумки. — Ото ж буде розмов, коли дізнаються. Каема колись прокляла відьма, він довго їх ненавидів, а потім прокляття зняла теж відьма. 》

Та моє внутрішнє полегшення тривало недовго.
З’явилася імператорська родина, і я щиро вірила, що все обмежиться офіційним відкриттям балу. Але наприкінці він розкрив усі карти про мене, як відьму і  скільки користі принесла я Імперії.

 А наостанок виголосив:

— Дружина мого вірного радника заслуговує на гідну винагороду. Врешті-решт, їй вдалося зняти надзвичайно потужне прокляття, яке виявилося непідвладним ані магам, ані драконам. Імперія цінує таку сильну відьму й не обмежується лише запрошенням до магічної академії. Я дарую клану Сейнтфайр нові землі на південному узбережжі, що славиться виноградниками та портами. А також — золото, достойне ваших заслуг.

В залі прокотився глухий гул, після чого вибухнув схвальними вигуками.

Слуга підніс нам скриню, важку, з масивними металевими замками, і я ледь стрималася, щоб не роззирнутися довкола й перевірити, чи це не якась театральна бутафорія.

Каем, як завжди, допоміг правильно зреагувати. Чоловік вклонився і мовив:

— Ми вдячні, Ваша Імператорська Величносте.

Я поспішно повторила за ним, а в голові тим часом крутилася іронічна думка: тепер у моєму «потраплянському» досьє можна сміливо додати ще й титул володарки цілої прибережної землі.
Хоча… чи знайдеться у мене час керувати цими володіннями, коли попереду — вступ до академії?

Аристократи усе вітали нас, засипаючи питаннями про те, як я зняла прокляття з ригірів і чи не було мені страшно. Дякувати Каему — він підняв руку, зупиняючи наступне питання, і спокійно пояснив, що деякі подробиці не можна розголошувати. Його авторитет подіяв: співрозмовники розуміюче кивнули й неохоче відступили, а мене вже делікатно, але впевнено повели до скляних дверей.

З того боку тягнулася важка завіса, що приховувала від людських очей простору терасу. Лише тут, опинившись у тиші, я змогла перевести подих.
— Хух… Я вже думала, вони там мене затопчуть.

— Затоптати дружину імператорського радника? — Каем гмикнув. — Вони б не посміли.

Прохолодний нічний вітер ніжно торкався щік, а з високих веж палацу спадало м’яке сріблясте світло ліхтарів. Каем стояв поруч, і, здавалося, збирався ще щось додати, та раптом до нас підійшов слуга. Він низько схилився, і тихий шепіт його слів, звернених до Каема, розчинився в нічному повітрі.

— Почекай тут. Я ненадовго, — кинув він, ледь торкнувшись моєї руки, і зник у дверях.

Я залишилася сама. Довгі хвилини вдивлялася в ніч, слухала далеке гудіння голосів. Бал ішов своїм ходом, я планувала випити шампанського, коли ми повернемося в зал. Після невеликої дози алкоголю можна буде перейти до танців.  Так позоритися завжди легше.

За спиною почулися знайомі кроки. Озирнулася й побачила Каема. Він ішов швидко, майже різко, і в його погляді було щось невловиме… Секунда, і він уже поруч, міцно взяв мене за руку.

— Нам треба йти.

Чого я не очікувала, так це того що за допомогою магії він просто спустить нас з тераси на м'яку траву. Ми навіть не попрощаємося ні з ким?

— Каеме, що за поспіх? Чому ми йдемо? Я хотіла...
— Забудь, — відказав він, навіть не сповільнюючись. Його пальці стисли мою долоню сильніше, ніж зазвичай, наче боялися відпустити.

Я озирнулася. Балл тривав, музика й сміх не стихали. Значить, щось сталося вдома? Зі Ширтраном чи його матір’ю?
Але… чому ми йдемо не в бік нашої карети?

В мені прокинулася гостра тривога. Я рвучко зупинилася, ледь не зависнувши на його лікті.

— Та що відбувається?! 
Майже машинально потягнулася вниз і стиснула його руку. Торкнулася безіменного пальця… і серце обірвалося. До того, як ми вийшли з карети, я точно встигла надягти кільце на його палець. Зараз його не було.

— Ти стала такою галасливою, — сказав він, і я побачила, як він скривився у незвичній для себе манері. Та й колір очей наче був трохи інший, глибший, з сірим вкрапленням.

Я зробила крок назад, відкинувши його руку. Питати «Хто ти?» не мало сенсу, бо відповідь була очевидною. Перше, що я мала зробити — захиститися. Я рвонулася активувати закляття, але він виявився швидшим.

Сильний удар — і темрява ковзнула по краях зору, накриваючи мене повністю.

***
Розплющити очі вдалося не одразу.

Голова розколювалася, в роті пересохло, а тіло обливала хвиля липкого жару. Ще мить — і я усвідомила: піді мною не м’яка постіль, а гарячий пісок. До того ж, я зовсім не відчувала магію всередині себе.
Що за..?
Я моргнула, кривлячись від сонячного світла, що пробивалося крізь листя — ні, швидше кілька жалюгідних гілок єдиного дерева посеред безкрайньої… пустелі?

Застогнала. Довелося зібрати всі сили в кулак, щоб підвестися хоча б на лікті й оцінити ситуацію.

— …Пустеля?

Справді. Пісок тягнувся в усі боки аж до горизонту, хвилями, без кінця й краю. Повітря гуділо від спеки. Я лежала в єдиній крихітній тіні — дивом збереженій плямі прохолоди під сухим деревцем, яке могло б претендувати хіба що на роль декоративної опори.

Добре, Аню, мисли логічно. Останнє, що я пам’ятала — це розмова з Каемом. Ні, він не міг так вчинити. У нього в мізках не могло клацнути настільки, щоб викинути мене в пустелю, мов непотріб.

Та останній його погляд був… чужим. Його слова. Те, як він різко схопив мене за руку. Відсутність кільця. Всі ці фактори вказували на те, що щось було не так.

— Нарешті прокинулась, — пролунав знайомий, хрипкуватий голос, що миттю обпалив пам’ять.