30.1

Останні кілька днів перед балом я жила по розкладу.
Ранок — уроки етикету, де я проходила знову увесь вивчений матеріал. Потрібно було знайти прогалини і відточити навички, як до прикладу чи мої кроки не занадто швидкі. 
Опівдні — танці. Я крутилася,  інколи плутала рухи й ловила знервовані погляди вчителя. Досягнути вражаючих результатів не вдалося, але хоча б перестала наступати Каему на ноги.
А між цим була остання примірка сукні. Мої служниці Нетті та Лана поводилися так, ніби від цього шматка тканини залежить моя та їхні долі: перевіряли кожен шов, кожну складку, примушували мене довго стояти перед дзеркалом, поки в них не з’явився той самий переможний блиск в очах.

І ось настав день Х.
Мене розбудили раніше, ніж сонячні промені встигли прокрастися у вікно.
— Час вставати, міледі, — Нетті відкрила штори, і по моєму обличчю ковзнув світанкове світло.
Не встигла я позіхнути, як мене вже тягнули у ванну, наповнену теплою пахучою водою. Аромат квітів огортав, приносячи розслаблення. Потім в шкіру масажними рухами втирали креми та масла, що залишали ніжний блиск.

Далі все відбувалося занадто швидко: шурхіт тканини, шарудіння корсетних шнурів (я просила не затягувати дуже сильно), холод металевих застібок. Лана  працювала над моїм волоссям, збираючи його в витончену та високу зачіску, а Нетті тим часом наносила макіяж — легкі штрихи, що робили риси обличчя виразнішими.

Коли вони закінчили, я подивилася у дзеркало… і подумки аплодувала дівчатам. Наблизити посередню зовнішність Анни до відмітки "симпатична" треба вміти. А блакитна сукня зі срібними візерунками чудово підкреслювали струнку фігуру.
— Час йти, — нагадала Лана.

Я кивнула у відповідь і з їх допомогою вийшла з кімнати. А вже повільно спускаючись сходами, відчувала, як серце б’ється все швидше. І саме тоді помітила його — Каем стояв унизу, чекав. Його погляд піднявся на мене… і завмер.
Вперше за ці дні побачила, як він втратив звичний холод у виразі обличчя.
— Ти… — він зупинився, ніби не знаходячи слова, — …неймовірно гарна!

І, дивлячисьна побожний захват в його очах, я повірила, що це правда.
— Дякую, — прошепотіла у відповідь. 
***
Карета тихо рушила з місця, колеса глухо стукали по бруківці, а я ще намагалася впоратися з думками після метушні з підготовкою до настільки важливого вечора. Каем сидів навпроти, він мав спокійний вигляд, але в той же час в його очах було помітно хвилювання.
Це через мене? Боїться, що я можу зробити помилку? Або зганьблю клан Сейнтфайр?
Він не змусив мене довго губитися в здогадках. Чоловік потягнувся до внутрішньої кишені свого камзола й витягнув невелику темно-синю коробочку.

— Що це? — примружилася я, хоча вже й сама здогадалася.
Він не квапився. Акуратно відкрив коробочку, і на темному оксамиті з’явилися два кільця — тонкі, з переплетінням срібла та темного металу, що виблискували при кожному русі карети.

— Що це? — повторила я, не відриваючи очей.

— Шлюбні кільця,— його голос став глибшим. — Але ці особливі. Вони пов’язують душі. Як тільки кільце опиниться у тебе на пальці — я зможу знайти тебе навіть в іншому світі.

Десь у грудях відчула прилив тепла від усвідомлення ваги його слів. А ще він явно продумав усе наперед. Якщо раптом щось піде не так на Землі, він піде за мною і пошуки не займуть цілу вічність.

Я провела пальцем по холодному металу, відчуваючи тонке гравірування — наче мереживо і нагадує шлюбні браслети на наших зап'ястях.

— Каем… — Я підняла на нього щасливий погляд. — Мені подобається. Дуже подобається. 
Аби не тягнути далі, я протягнула йому руку й демонстративно пограла пальцями.

— Ну? Чого чекаєш?

Думала трохи пожартувати та сказати, що моя неймовірна краса так на нього впливає, але усі жарти мусила проковтнути, коли він взяв мою руку і надів кільце. Метал здався теплим, і було таке враження, ніби мене огорнуло приємне відчуття...захисту?

Я глибоко вдихнула.
— Гаразд. Тепер, ти зможеш мене будь-де знайти, — прошепотіла я.
Він відповів так само тихо:
— Так само, як і ти. Завтра навчу тебе.

Попереду вже виднівся Срібний палац, і перш, ніж карета зупинилася, я залишила поцілунок на губах чоловіка.

Каем вийшов першим, міцно стиснув мою руку й допоміг спуститися.
Перед нами височів палац, що світився у вечірньому світлі так, ніби його зводили з чистого місячного сяйва. Срібні вежі піднімалися в небо, прикрашені візерунками, а на шпилях майоріли прапори. 
Вода у фонтанах біля входу здавалася рідким сріблом, і навіть повітря тут мало свій аромат — прохолодний, пахло м’ятою та нічними квітами.

— Ти була тут раніше, — нагадав Каем, нахилившись до мене. — Вже бачила усе.
— То було вдень, а зараз вечір, — зізналася я, бо все це розкішне сяйво вражало кожного разу.

Ми рушили до головних сходів, застелених килимом червоного кольором. Біля входу стояли двоє драконів у людській подобі, їхні очі світилися золотом і вони синхронно вклонилися, коли ми наблизилися.
Ми пройшли крізь довгі кориди та зупинилися перед неймовірно великими дверима, щоб глашатай голосно оголосив наші імена,.
Каем кинув на мене погляд — короткий, але уважний.
— Готова? — тихо спитав він.
Я кивнула, хоча всередині підіймалася нова хвиля страху. Поплескала себе по грудях і видихнула. Все добре, Аню. Ти впораєшься з усім!

Ми ступили через високу арку, і сотні пар очей повернулися до нас. Каем ішов упевнено, немов не відчував на собі жодного погляду, тоді як мене рятував тільки його лікоть. Немов він був моїм якорем, за який я трималася з усіх сил.

Всередині залу підлога, схожа на дзеркало, відбивала все: світло сотень свічок, постаті людей, і навіть мої нервові кроки. Стеля тягнулася вгору так високо, що здавалося — там починалося нічне небо, тільки замість зірок світили крихітні срібні кулі, що повільно пливли в повітрі, змінюючи свій колір від холодного блакитного до м’якого золотого.