29.2

***
— А я не повірив спершу, — заговорив Людвіг, зробивши крок уперед. — Думав, мені брешуть. 

Я повільно випросталася, тримаючи спину рівно. Усередині лихоманково шукала спосіб повернути розмову на свою користь — і водночас не дозволити йому затягнути мене ще глибше у власну пастку.

— Яка ще відьма? — гмикнула я. — Не розумію про що мова, дядечку.

— О? Невже? — підняв брову чоловік. — Давай подивимось, як відреагує Імператор, коли почує цю доволі цікаву історію. А скільки сумнівів моя розповідь посіємо в його серці! Його радник приховав не тільки твою сутність, а ще й має ригірів у своєму підпорядкованні.

— Ригіри не мають до Каєма жодного стосунку! Це я зняла прокляття. Самостійно. — Слова вилетіли з мого рота раніше, аніж я встигла усвідомити.
Чорт забирай. Він же просто провокував мене...я подумки скривилася, бо провокація була вдалою.

На вустах старшого Сейнтфайра розквітла переможна усмішка.
— Можливо. Та скажи, Анно, хто повірить, що ти зробила це сама? А я можу ще прикрасити історію. Додам, що ви збираєте армію ригірів для повстання.

— Нісенітниця!

— Пані, — обізвався Лукас, який застиг позаду, готовий зімкнути кігті на моєму кривдникові. — Може ми просто розірвемо його на шматки?

— А ось це ви дарма! — Родич Каема оскалився, наче вовк, який нарешті відчув смак полювання.
Наступної миті він відступив в сторону і його помічники у темних плащах розпилили довкола якийсь порошок. Я закашлялася, намагаючись відмахнутися рукою.
 А от ригірам прийшлося не солодко: їхні постаті похитнулися, вони впали на коліна та взагалі ледь трималися, щоб не втратити свідомість.

— Що...що ви зробили?! — вирвалося в мене, різко й з викликом.

— Нічого особливого. Усього лише застосував порошок, який позбавить ригірів на пару годин сил. Так ми зможемо спокійно поговорити.

Мої пальці стиснули край столу так, що кісточки збіліли. Розмовляти з ним було останнім, чого я хотіла, але й кинути напризволяще ригірів теж не могла. Я ж справді зняла з них прокляття. В деякому сенсі я за них відповідальна.
Тому всілася за стіл напроти дракона, відчуваючи, як його погляд ковзає по мені, холодний і пронизливий. На Ріну, що стояла позаду, навіть не глянула.

— Отже? — я підвела підборіддя. — Що ж вам потрібно? Хочете, щоб я вмовила Каема поступитися місцем глави клану?

Людвіг відмахнувся, наче мої слова були лише дрібною, не вартою уваги пропозицією, що давно втратила сенс. Його рух був ледачим, але у тій недбалості відчувалася ледь прихована зверхність.

— Ні-і-і, — протягнув він із насмішливим розтягуванням голосних, немов смакуючи момент. — Я хочу замахнутися на дещо більше.

— І що це? — мовила з ледь відчутною недовірою.

— А отак я тобі й розповів! — Його посмішка зникла і, замість насмішливого блиску, в очах з’явився холод. — Поки що я хочу їх. Ригірів. І вони мають підкорятися мені.

Я ледь зітхнула, і в кутику рота з’явилася тінь усмішки. Попався. Він навіть не здогадувався, на яку слизьку дорогу щойно ступив. Бо замість слабкої здобичі йому трапилася хижа кішка, що вичікує момент, аби випустити кігті.

— Себто, хочете зробити те, що хотіли приписати нам з Каемом? Бунт? Переворот?

Він не відвів погляду й навіть не спробував спростувати.

— У будь-якому разі імператор не повинен нічого дізнатись, — промовив він рівно, наче диктуючи очевидну істину. — І щоб ти нічого не розповіла своєму чоловікові, зараз принесеш клятву. Інакше усі на цьому подвір’ї будуть мертві. Включаючи тебе.

Мовчанка зависла в повітрі. 
Я повільно звела на нього погляд, відчуваючи, як кутики вуст прагнуть зрадницьки вигнутися у посмішці. Ледь стрималася. Він помилявся. І помилявся фатально. Бо йому самому зараз потрібно буде клястися у вірності та благати не вбивати.

“ — А ти, виявляється, ще й нетерплячий. Прекрасно.”

— Так прямо й одразу? Без фанфар та музики? — запитала я м’яко, наче ми обговорювали зовсім буденні речі на якомусь бальному вечорі. 
 

Гучні оплески змусили всіх різко обернутися до дверей сусідньої кімнати. А вже наступної миті повітря наповнилося шурхотом одягу — усі впали на коліна, вітаючи імператора. Навіть я, як би не шкода було сукні, мусила схилитися.

— Людвігу, — зітхнув правитель з удаваним розчаруванням. — Із яких це пір тобі вистачає сміливості посягати на те, що належить короні?

— Ваша Імператорська Величносте! Це помилка! Ви все неправильно зрозуміли! — слова Людвіга зірвалися поспіхом, але вже було зрозуміло, що ґрунт під його ногами вдалося похитнути.

— А? Помилка? — його голос став крижаним. — Я власними вухами чув, як ти збирався підпорядкувати собі ригірів і наказав усім мовчати. Імператор, мовляв, нічого знати не повинен. Невже хтось тримав ніж біля твого горла в той час?

— Я... я... Це все провина дружини Каема! Я лише хотів, щоби племінник не постраждав!

— Тобі не потрібно турбуватись про Каема. Якби він не був вірним імператорській родині — його голова вже б давно покотилась бруківкою. Краще подумай про себе.

Я підвела очі — і побачила Каема. Він стояв за спиною глави імперії, з ледь помітною посмішкою на вустах. Навіть не маючи дару до телепатії, я знала про що він думав.
Мишка прийшла по сир... і пастка зачинилася.

Усю цю ситуацію спланував саме він. Увечері, коли я розповіла про ригірів, що опинились у моєму підпорядкуванні, ми того ж вечора були вже на аудієнції в імператора.
— Отже, — хоча правитель Імперії говорив рівним тоном, у просторому залі здавалося, що його голос тисне з усіх боків, — ти стверджуєш, що прокляття з ригірів знімає твоя дружина. І тепер вони вважають її своєю хазяйкою?

— Так, Ваша Імператорська Величносте!

— Не сказати, щоб ти була схожа на ту могутню відьму, про яку ширяться чутки, — у його голосі чітко вловлювалася насмішка.

Я пам’ятала наказ Каема: не відкривати рота, поки він не дасть знак. Тому лише стримано опустила очі.