29.1

***
У мене була призначена зустріч із Ріною наступного дня. 
Я розпитала про її життя, чим вона зараз займається, а почувши відповідь, зітхнула й простягнула їй разом із кристалами ще й грошей. Хай друга сутність Ріни й була страшнуватим та небезпечним ригіром, та все ж вона залишалася дівчиною. А без засобів для існування їй буде нелегко.
***
Ситуація з ригірами вийшла з-під контролю досить швидко. Одного разу Ріна попросила зустрітися в місті, і я, не замислюючись, погодилася, сподіваючись якісь новини від неї. Тільки ось мене чекав сюрприз. Величезний такий.
— Що… хто це?! — ошелешено вигукнула я, втупившись у натовп із сорока осіб.

Ми були в покинутому будинку на околиці, і хвилиною раніше Ріна повідомила, що її побратими по нещастю (ригіри, з яких знято прокляття) готові служити мені вірою й правдою. Після її слів усі вони дружно впали на коліна й в унісон вигукнули:
— Пані, тільки накажіть — і ми все зробимо.

— Якщо вони присягнули, тепер вони ваші підлеглі, пані.

Мені здалося, що на мить потемніло в очах. Ще одна проблема на мою голову! Але на цьому все не закінчилося. Ріна м’яко натякнула, що гроші з повітря не з’являться, якщо вони не зможуть ходити містом через специфічний запах ригіра. А їх тут, між іншим, сорок голодних ротів.

— Я схожа на друкарський верстат?! Чи ви думаєте, в мене гроші кури не клюють?! — вибухнула я.

— Що вона сказала?
— Гроші кури не клюють?
— Що це означає? Не пам’ятаю, щоб курам подобалося срібло чи золото.
— Пані!
— Мовчати! — різко гримнула я, і перешіптування в їхніх рядах одразу стихло. Ріна винувато опустила голову. — Мені слід обговорити це з Каемом. Так, і якнайшвидше.
Перед тим як піти, я вручила Ріні мішечок із грішми. Їх мало б вистачити на день-два, якщо не жити на широку ногу.

А я помчала додому за порадою. Мені пощастило зіткнутися з Каемом у дверях і, попри його опір, потягти на другий поверх. Перші кілька хвилин він ще щось говорив про термінові справи, але, як ви розумієте, новина про ригірів змусила його замовкнути.

За його реакцією було зрозуміло, що я знову його приголомшила.
— Що ти сказала?! — очі Каема стали завбільшки з п’ять копійок. — У тебе в підпорядкуванні сорок ригірів?!

Я поспішила прикрити йому рот долонею, аби, боронь боже, ніхто не почув.
— Тихіше, — шикнула я. — Я й сама в шоці!

Він прибрав мою руку.
— І вони вже присягнули тобі?
— Так, усі разом!

Погляд Кая став замисленим. Добре, зараз знайдеться вихід із цієї ситуації, я поїм фруктів і заспокоюся.
— З цієї ситуації є лише один-єдиний вихід, — нарешті озвався він.

Я вже зібралася активно закивати, погоджуючись на будь-який варіант, але мене здивували:
— Поки ще є.
— А?
— Ходімо зі мною.
***
За день я знову зустрілася зі своєю «армією» ригірів — так я жартома називала їх про себе.
Цього разу зібралися не десь у глушині, а у дворі скромного будинку, який один із них примудрився винайняти. Тісний, але чистий, із потрісканим парканом і кількома пустими глиняними горщиками біля дверей. Простору було обмаль, тож більшість швидко розійшлася займатися своїми справами.

Ріни серед них не було. Вона мала окреме та надзвичайно особливе доручення.

— Я розумію, що тепер я… ваша хазяйка, — з обережністю вимовила, — але мій бюджет не безмежний. Прогодувати вас усіх я не в змозі.

— Все гаразд, пані, — запевнив Лукас, високий ригір із гострим поглядом. — Ми й самі зможемо заробляти.

Він також пообіцяв, що не йтиметься ні про грабунки, ні про вбивства. На життя будуть заробляти чесною працею. Це мене справді потішило й трохи зняло тягар із душі.

— Чудово. І щодо кристалів… Мій чоловік дозволив вам допомагати, але лише за умови, що в разі чого ви не згадаєте мого імені.

— Ми згодні, пані.

Добре. Можна спокійно йти додому.  Поки усе йшло за планом.

— То тією відьмою справді була ти? — голос, який долинув з-за спини, змусив кров миттєво захолонути.

Я повільно розвернулася.
Людвіг Сейнтфайр стояв у кількох кроках, увесь у чорному, з насмішливим блиском у темних очах. Чоловік більше не тримав образ "привітливого та дружелюбного" родича. Він був схожий на смерть, що врешті вирішила прийти по мою душу. А поруч із ним…

Ріна.

Серце стиснулося так, ніби його вхопили холодні пальці. Але я не дала їм задоволення побачити свою розгубленість — маска спокою залишилася на моєму обличчі.