26

Щойно ми вийшли з магічного переходу, спеціально збудованого на горі Вогню, як у лице вдарив пронизливий холодний вітер. Я незадоволено морщусь і ховаю ніс у м’який комір плаща, а потім крадькома кидаю погляд на Кая.

Настій хоч і надав його обличчю трохи рум’янцю, та воно все одно залишалося помітно блідим. А традиційне вбрання темно-синіх відтінків, що й на мені, лише сильніше підкреслює цю блідість.

Втім, по дорозі сюди вже було вигадано невеличке пояснення його хворобливому вигляду: нібито по дорозі назад він зіткнувся з нечистю (згідно з моєю брехнею, він поїхав у село десь на краю світу), та й загальна втома давалася взнаки.

Але! Я й гадки не маю, як він збирається витримати бодай кілька годин. Цілитель наполегливо радив йому дотримуватися постільного режиму, не перенапружуватись — а він тут же кинувся виконувати свої обов’язки.

Дорогою до храму ми перетинаємось із Доріаною, Раном і Людвігом. Усі троє — в доброму гуморі, я відповідаю на їхні привітання й помічаю пильний, обережно-вивчаючий погляд хитрого дядечка в бік Кая. Наче тільки й чекає, щоб знайти зачіпку.

— Племіннику, чув, ти кудись їздив? — запитує він зрештою.

Кай коротко пробурмотів щось про термінові справи на іншому кінці Імперії, майстерно змінив тему, і вже за кілька хвилин ми ввійшли до храму.

Статус клану Сейнтфайр це місце повністю виправдовує: усе зроблено з розмахом, а розкішні настінні розписи викликають щире захоплення. Та вже за кілька кроків мені стало не до розглядання обстановки. Настав час знайомства з усім кланом.

Завдяки передбачливій Доріані я ще кілька тижнів тому вивчила імена присутніх тут людей. Тож тепер залишалося лише вдягти привітну усмішку — і знайомитись особисто.

Я не скупилася на компліменти.
Комусь доречно згадувала, що він надзвичайно здібний і вступив до Магічної Академії вже у чотирнадцять — що, між іншим, вважалося винятковим досягненням. Хто ж не любить завуальовану похвалу?
Іншому обережно натякала на його видатний розум. Десь щиро дивувалась, наскільки правдивими виявилися легенди про неймовірну красу…

Загалом, за якийсь час мої губи немов застигли в приклеєній усмішці, і я втомилась штампувати компліменти.
Але задоволені обличчя навколо були гідною платнею за всі зусилля. Їм сподобалась дружина Каема. Недаремно я стільки балакала.

Поступово все перейшло до головного.
Кожен член клану Сейнтфайр мав запалити свічку й кілька разів поклонитися предкам. Це нескладно й не займає багато часу — якщо не враховувати одну дрібничку: у клані налічується з пів сотні людей. А поки всі не завершать ритуал — залишати місце заборонено.

Під кінець у мене просто заклякли руки.
З огляду на те, що я була вдягнена в одяг із чарівної тканини, звичайним людям сюди краще навіть не соватися.

Зате прощання не затягнулося, і, слава небесам, тут ніхто не сідав за стіл. Після церемонії прийнято роздавати їжу біднякам — аби й вони змогли вшанувати пам’ять предків роду Сейнтфайр.

От тільки Каем повів мене не до магічного переходу, а на саму вершину.
Я кинула погляд угору з ледь помітним сумнівом.
Подолати якихось п’ятсот метрів для здорової людини — не проблема. Але, враховуючи стан Каема, починаю думати, чи доречні такі підйоми.

— Настій діятиме ще півтори години, — мовив він, ніби передбачаючи моє бурчання. — Я хочу дещо тобі показати.

З думкою «гірше вже не буде» я рушила слідом. Пронизливий крижаний вітер змушував міцніше загортатись у плащ.
Гора Вогню, а відчуття — ніби я на Антарктиді.
Що за нісенітниця? І кому в голову прийшла така геніальна ідея з назвою? Певно, ще тим жартівником був!

— Змерзла? — запитав Каем буденним тоном.

— Та що ти! — в голосі мимоволі прорвався сарказм. — Температура просто ідеальна. Те, що руки задубіли, а губи посинілі — не варто уваги.

Він озирнувся. Брови здивовано злетіли вгору.

— Дракони — створіння гарячі. Можу тебе зігріти.

— Думаєш, я відмовлюсь?
Наївний.

Ініціативи від нього ще доведеться чекати довго, тож я сама зробила крок уперед: замерзлими руками прослизнула під його плащ і обійняла за талію.

Дивно, раніше я не помічала, наскільки висока в нього температура тіла. Тепер вона відчувалась навіть крізь кілька шарів одягу.
Мабуть, то все через мороз?

— Оце вже точно, — прошепотіла я з радісною усмішкою, — теплий Джейкоб під боком кращий за крижаного Едварда.

— Що ти сказала?

— Не переймайся різними дрібницями. Ходімо вже!

Хоча, схоже, сенс сказаного він усе ж таки зрозумів. Каем поклав руку мені на плече, і я опинилася ще ближче.
Підійматись далі, обійнявшись, було не надто зручно, але саме так ми й продовжили наш шлях.

На самій вершині засніженого схилу велично височіла альтанка. Її кам’яні стіни, здавалося, не боялися ні найсильніших вітрів, ні снігових буревіїв. Захисний купол надійно оберігав її від будь-якої негоди, і я відчула магію ще до того, як ступила всередину.

— Звідси відкривається неймовірний краєвид! — Тут живий обігрівач уже не був потрібен, і я трохи відійшла, з насолодою розглядаючи пейзаж, що переповнював душу захопленням.
А повітря тут таке чисте!
Сніг, що іскрився на сонці, нагадав мені про останній день на Землі.
Якими заворожливо повільними були ті сніжинки... Як виглядав наш двір, притрушений снігом... І чомусь пригадався солодкий присмак шоколаду на губах.

Цікаво, чи вже настане весна, коли я повернусь?

《— А що буде з Каемом? — ця несподівана думка перебиває спогади про рідний дім.》

Я завмираю.
Раніше це питання мене не турбувало.
То чому ж тепер...?

Задуматися про зміну пріоритетів не встигаю — лунають наступні слова Кая:

— Давай поговоримо.

Розвертаюся до нього.
— М? Про що?

— Що плануєш робити? Зі своїм життям тут? Або, ти бажаєш все ж таки повернутися?

Я ледь стримую здивування, почувши, що Каем сам заговорив про мої подальші плани.
Дивовижно. Ще зовсім недавно ця людина відкидав навіть саму думку про моє повернення. Переривав подібні розмови ще на початку — і радив забути минуле, бо тепер я, мовляв, у будь-якому випадку його дружина.
У такі стрімкі зміни я не вірю. Натомість тривожне передчуття стискає груди. Та попри це, я все одно намагаюся відповідати з усмішкою.