24

Попри те що ми з Каемом переїхали до його особистого замку, усі спроби перевести стосунки хоч би на рівень "розваги" провалилися. Спочатку його робота забирала увесь час. Присутність Каема постійно вимагали у палаці, а ще був сімейний бізнес, який потребував уваги.
Було кілька випадків, коли він обіцяв повернутись раніше, але щоразу слідували відмовки в дусі: «Ох, забув». Я нічого не казала.
Однак, коли він вранці казав, що запрошує мене піти на побачення, а потім ввечері не приходив,  мій терпець урвався. Цей недодракон не тільки не вибачився, але й на обурення зреагував лише байдужим поглядом. Наче я вередлива дитина, яка захотіла нову іграшку.

– Каеме, – одного ранку почала я. Хоч у душі вирував цілий ураган, я намагалася тримати емоції під контролем. Спалахи гніву не покращать наші стосунки. – Ти спеціально створюєш нові проблеми? Випробовуєш моє терпіння?

– У нас є проблеми?

– А ти хіба не бачиш?! – гаркнула я, але одразу понизила голос. – Минулого разу твої дії можна було зрозуміти ревнощами до Джерарда Вея. Тепер що не так? Чи у тебе реально роздвоєння особистості?
Каем із нерозумінням насупив брови. Здавалось, він намагається щось згадати — і не може.

— Джерард? Хто це?

Схоже, сьогоднішня мета Каема — довести мене до сказу! І, треба сказати, у нього це виходить чудово!

Спокій, Аню. Вдих. Видих. Ніщо в цьому тлінному світі не здатне сколихнути океан твого безмежного умиротворення.

— Неважливо. — Каем недбало відмахнувся, а потім покликав свого помічника: — Джуне, підкажи миледі, про що слід подбати до дня поминання померлих наступного тижня.

Його помічник був шатеном, середнього зросту, з міцною статурою. При кожній зустрічі з Джуном я відзначала його серйозність, попри молодий вік. Поруч з ним я почувалась ніяково, бо не була впевнена, як правильно з ним розмовляти. І хоча вік драконів важко вгадати, але більше двадцяти п’яти йому б точно не дали.

— Цього тижня, ви хотіли сказати?

— Що?

— Пане, вшанування померлих — вже цього тижня.

Слова Джуна змусили його вкотре насупитися. Він втомлено потер скроні.

— Роботи було багато. Я забув, який сьогодні день… — Він невпевнено всміхнувся.

Я чітко відчула: щось тут не так. Припустімо, він міг так поринути в роботу, що сплутав дати. Таке трапляється з кожним. Але його забудькуватість останнім часом стала занадто регулярною. Це насторожує.
Тож я залишала кабінет, повністю заглиблена в думки. Помічник Кая почав розповідати про імперські традиції й те, що зазвичай роблять у день поминання предків, щойно ми вийшли в коридор. Але за кілька хвилин його монолог я перервала:

— Послухай, — звернулась до нього, дійшовши до певних висновків. — У Кая з пам’яттю раніше все було нормально?

— Так, миледі. А чому ви питаєте?

Я вагалася, але все ж вирішила поділитися тим, що привело мене до підозр. Чесно кажучи, я була готова до глузувань, до запевнень, що у Каема жодних труднощів не виникало. Проте мої слова він зустрів з розумінням.

— Миледі, я... — він озирнувся по сторонам. — Давайте поговоримо десь в іншому місці?

Ми перемістилися до вітальні. Довелось із посмішкою попросити Нетті відійти подалі, щоб вона не маячила за спиною, і я накинула звичне заклинання. Ця розмова не для сторонніх вух. У прислуги плітки поширюються блискавично, а я не хочу підставляти Кая, коли сама ще ні в чому не впевнена.

Джун коротко розповів про дивну поведінку лорда Каема. Останнім часом він став розсіяним, забував дрібниці, а інколи й важливі речі.

— Два дні тому ви попросили пана повернутись раніше. Клянуся, він дійсно збирався виконати обіцяне й поспішав завершити всі справи! Але ближче до вечора його настрій різко змінився. Варто було лише згадати про вас — він розлютився й заявив, що я кажу дурниці. І що жодних планів у вас з ним не було! Він узагалі цього не пам’ятав.

— Чому ж ти тоді мені нічого не сказав?

— Не хотів вас тривожити! Я вже перевірив усю їжу й напої пана. Все чисто.

— Значить, слід шукати в іншому напрямку. Одяг, прикраси, яка-небудь дрібничка. Те, що постійно поруч із ним.

— Не можу повірити, що якийсь щур зміг пробратися до дому Сейнтфайрів і труїти пана! — стиснувши зуби, розлючено промовив Джун. 
В його очах спалахували іскри, і з першого погляду було видно — він по-справжньому відданий Сейнтфайрам.
Я задумалася. У Каема не так багато ворогів і впершу чергу згадаєш того, хто готовий вбити іншого за владу.
Ріна згадувала про людину Людвіга в оточенні Кая. Схоже, я надто розслабилась, наївно вважаючи, що дядечку потрібен лише інформатор у домі Сейнтфайрів. Але він вирішив одразу прибрати з дошки потужну фігуру, ще до того, як запахне смаженим.

Якби я померла раптово — підозри одразу впали б на нього. Проте, не в його стилі так підставлятися. Тому він змінив траєкторію й націлився на самого Кая. Значно простіше зробити з нього слабоумного дурника, знищити його репутацію, ніж заважати мені знімати прокляття. Після цього він хоч тисячу разів може позбавлятися від прокляття — ніхто не сприйме його серйозно. Усі вважатимуть, що у нього проблеми з головою. І ніхто навіть не захоче з ним розмовляти.

— Ми маємо якомога швидше знайти цю людину. Або виманити її. — Але сенсу теревенити про його викриття немає, якщо навіть приблизного плану не існує. — Ти краще за мене знаєш слуг у замку. Придивись до них. Може, хтось дивно поводиться, нервує. Або ж у когось раптом з’явилися гроші.

— Зрозумів. Сьогодні ж цим і займуся. А поки — дозволь завершити нашу попередню розмову.

Далі мова пішла про мої нудні обов’язки в ролі леді Сейнтфайр під час дня поминання. Приховувати вже щось не мало сенсу, тож я прибрала пелену тиші.

Змійці пожалілася на долю тільки за три години, коли закінчила всі справи.

— Ніякої романтики! За що мені все це?! — скиглила я, катаючись по ліжку в розпачі. — Тьма б їх усіх поглинула! Не дають нормально пожити!

— Аньє, не лайся! Може це прокляття так діє на лорда Сейнтфайра?