21

— Зміючко, будь чемною Хранителькою і передай Ріні листа з кристалами!
— Я не полечу до ригіра! — категорично відмовилась Змійка, ховаючись між подушками.

— І що мені тепер робити?..

З тяжким зітханням сіла на край ліжка. На Змійку не діяли жодні вмовляння. Варто було лише згадати ім’я Ріни, як вона розгніванно зашипіла, скаржачись на її «огидний запах». Усі мої запевнення, що завдяки травам жодного запаху вже немає, були проігноровані.
Що ж, час задіяти важку артилерію. Тобто, перейти до лестощів!

— Моя Хранителька така крута! І я не впевнена, що впораюся без її допомоги.

— Ні!

— А хто ще зможе непомітно проникнути до замку Людвіга? Не кожен володіє вмінням ставати невидимкою…

— Ні!

На обличчі застигла доброзичлива усмішка, хоч рука тим часом стискала покривало. Я трималася з останніх сил.

— Ну що ти, Змійко… Ти ж не ревнуєш до неї, правда?

Нарешті з-під подушки показалася голова. Жовті очі гнівно блиснули.

— Відьмочко, нам не слід втручатися в справи клану Сейнтфайр. Ти ж пам’ятаєш слова Ведани? Ти можеш померти ще до сходу Червоного Місяця.

Я стиснула губи. Дякувати Змійці за це нагадування зовсім не хотілося. Бездiяльнiсть теж може закінчитися трагедією, а в тому, що я повернуся додому, я вже не була на сто відсотків впевнена. Тож краще підстрахуватися — на всякий випадок.

— Я намагатимусь обходити всі підводні камені.

— Аньє, ти їх не обходиш, а навмисно летиш просто на найгостріші з них!

— Подумай сама: я ж не послала Ріну вбивати Людвіга! Вона всього лише мій інформатор у тому домі. Завдяки цьому ми знатимемо його плани й не потрапимо в пастку! — з гордістю виголосила я, почуваючись генієм.
Зміючка повністю виповзла зі свого укриття. Гнів у її очах почав вщухати, хоча хвіст і далі неспокійно сіпався з боку в бік.

— Як би ми самі не пошилися в дурні… Гаразд! — засичала вона. — Я виконаю твоє прохання, але за умови, що ти старанніше вчитимеш заклинання і нарешті почнеш приносити мені енергетичні кристали!
Перше було цілком посильним. А от з другим…

— Розберемося, щойно Каем повернеться. Давай, Змійко, хутчіше! — енергійно підганяла її до вікна разом із листом.

Зрештою, Зміючка полетіла за двадцять хвилин виконувати завдання. Наостанок вона глянула на  мене суворим поглядом та наказала читати нові заклинання. Вона змінила тактику: тепер основний акцент був на захисті.

— Для Людвіга Сейнтфайра ти не суперник. Але вміння хоч би користуватися елементарним захистом може врятувати тобі життя, — сказала Зміючка перед відльотом.
***
Того дня мені було нудно.

Дорогоцінний чоловічок поїхав ще вчора у справах до сусіднього міста й повернеться лише післязавтра. До того ж, захворів учитель танців і у мене з’явилися кілька вільних годин. Різні обмеження не давали сучасній людині зайнятись чимось до душі. Довелося обирати безпечний варіант, щоб трошки відпочити від навчання і зібрати думки.
Уникаючи зіткнення з дорогою свекрухою, мишкою прошмигнула повз вітальню. Учорашня наша розмова закінчилася вивченням родоводу Сейнтфайрів.

«— Хочу навчатися в магічній академії, а не...оце все!» — з сумом подумала я, прямуючи до вхідних дверей.

У дворі перетнулася з кількома слугами. Втім, крім їхніх байдужих поглядів, ніякої реакції не було. Чудово. Можу спокійно насолоджуватись краєвидом і час від часу мугикати знайомі пісні.

— Відпочину душею. Так. Забуду хоч на пару годин про них, — кивнула сама собі, налаштовуючись на спокійне дозвілля біля річки.

Та саме в ту мить, коли я вже майже вийшла за ворота, почувся гуркіт. Я мимоволі примружила очі.
Ні! Аню, не звертай уваги! Навіть якщо за твоєю спиною почнеться Армагеддон!

Права нога вже піднялася для наступного кроку… тільки щоб повернутися назад. Я глянула вниз.

Що?..
Скільки б я не намагалася поворухнути ногою — вона так і залишалася на місці. З якого це часу моє тіло живе своїм життям?
Грубий, насмішкуватий голос у далині перервав потік переляканих думок.

— І чому моя родина найняла таку дурну й незграбну дівку?

— Пробачте...

— Пробачте? Ти зіпсувала моє взуття!

— Пробачте.

— Та скільки можна торочити одне й те саме? Думаєш, від нього черевик сам собою очиститься? Олівере, як вважаєш? Її варто покарати?

— Ране, може, не треба...

— Або хочеш спокутувати свою провину? Я б міг подумати про це уночі. — За пів хвилини щось сталося, але я не бачила їх, тож і  не могла точно сказати. — Отже, все ж хочеш покарання? Гей, ти! Дай-но мені батога!

Оце відпочила!
З важким зітханням я обернулась. Служниця стояла на колінах серед розкиданих дров, безупинно повторюючи своє «пробачте» й ридаючи. Ран же з усмішкою перекладав батіг з руки в руку, ніби приміряючи його до справи.

Який же він розбещений шмаркач! Як можна дозволяти йому так принижувати людей? Куди дивляться його батьки? Звісно, куди цікавіше ганятися за мною зі своїм вишиванням...

На жаль, я не встигла подолати відстань між нами з Ширтраном досить швидко, аби зупинити його перший удар. Гучний крик дівчини рознісся територією двору.

— Що, не збираєшся просити пробачення?
Хлопець підняв руку з батогом для другого удару, а я вчинила необдумано, схопивши його голими руками. Це більше скидалося на сплеск адреналіну, ніж на обдуману дію. 
Ширтран вилаявся й глянув у мій бік. У ту ж мить він замовк.

— М-міледі?

— М-міледі, ага, — передражнила я його. Здається, хлопчисько справді розгубився — його хватка ослабла, і коли я рвучко смикнула батіг до себе, він його випустив.

— Що тут, до біса, відбувається?

— Нічого особливого. Я просто навчаю незграбну прислугу!

Погляньте на нього! І він ще має нахабство брехати просто в очі?!

— Цікаво, а може й мені варто навчити тебе поважати людей тим самим методом? Як думаєш?

— Міледі, та вона ж просто дівка без роду...

— А-а, он воно як. Значить, якщо людині не пощастило народитися в багатій родині, таким придуркам, як ти, дозволено їх бити й принижувати?