20

***
Легке погойдування карети й одноманітний краєвид за вікном навіювали сонливість. Але мені бракувало сміливості змінити позу чи повернути голову. Я не хотіла дивитися на Каема, який сидів просто навпроти.
У голові нав’язливо крутилися слова Нетті. Її згадки про очікування Сейнтфайрів збурили спогади про ті дні, які вже здавалися такими далекими. Вони накочували, мов буремні хвилі, стискаючи серце важким, неприємним передчуттям.

«Книжки, твоє фанатіння від Джерарда Вея, навіть стиль одягу! А оцінки? Ти не можеш хоч іноді бути серйозною?! Як я маю сподіватися на щось більше від наших стосунків, якщо в нас абсолютно різні пріоритети?!» — здавалося, навіть зараз у вухах лунав різкий голос Влада. Я знову відчувала той гіркий сором, коли перехожі оберталися на нас на вулиці.

Це було за день до його від’їзду до Англії. А я, така наївна, щиро вірила, що ми зможемо пережити стосунки на відстані. Різкі, холодні слова вразили, мов ляпас. Я почула себе безпорадною... і водночас — ніби прокинулася з дивного сну.

Ми з Владом розійшлися не на найприємнішій ноті й відтоді не спілкувалися. А тепер я ловила себе на думці: можливо, він мав рацію? Навіть зараз мушу розгрібати наслідки власної легковажності.
Я з головою занурилась у власну історію потраплянки, жадаючи пригод і ніби знаходилася в ейфорії. Та одне-єдине запитання Нетті розбило мої рожеві ілюзії. І змусило замислитися.
Невидячим поглядом вдивлялася в небо, залите золотавим світлом передвечірнього сонця.

Навіщо погодилася на це навчання, немов справді збираюся провести тут усе життя? Ніби мені знадобляться знання про Імперію?
Навіщо мені Каем — з його мовчанням, плутаниною між нами і… коханкою в комплекті? У нас же немає майбутнього… правда ж?
Чи я таки плекаю ілюзії? Дурні мрії про прекрасного принца?

У серці зародилося щось гірке й болісне. Хотілося розсміятися — як над дурним жартом, та сміх застряг у горлі, не даючи вдихнути.

«Що зі мною не так? Та вже навіть не важливо, які в нас стосунки. Я ж не можу навіки залишитися в Імперії, чи на Аштері. Це ніколи не було моїм домом!» — панічні думки неслися, мов шалений потяг, і кожна з них боляче вдаряла всередині.

— Анно?

Майже автоматично підняла голову, щойно почула своє ім’я.
Коли я моргнула, то зрозуміла, що карета вже зупинилася перед маєтком Людвіга Сейнтфайра.

— Ти погано себе почуваєш? — уперше за всю дорогу озвався Каем. Його голос звучав м’яко й турботливо, ніби він справді хвилювався. — Ми можемо не заходити...

Я заперечно хитнула головою. Сховала справжні емоції за слабкою посмішкою, коротко відповіда й швидко вийшла з карети. Хоч я й перебувала в центрі особистої кризи, проте, хотілося нарешті завершити епопею з нескінченними падіннями.

На вході нас зустрів дворецький із привітною усмішкою й провів до вітальні.

— Любий небоже, як приємно, що ви завітали! — фальшива люб’язність Людвіга була розіграна майже досконало. Йому б у театр! Чоловік чемно нахилив голову в мій бік. — Як ваші справи,  міледі?

— Дякую, все гаразд, — відповіла я стримано.

Після кількох ввічливих, але порожніх фраз, Людвіг повідомив, що хоче нас познайомити зі своєю гостею.
Він відступив убік, відкриваючи дівчину в світло-зеленій сукні, яка досі мовчки стояла за його спиною. Темне волосся, тендітна фігура, знайомі витончені риси обличчя й ті самі чисті, ясні очі…

«— Ріна?! — подумки я вибухнула прокльонами. — Навіщо вона зайшла так далеко? У нашому плані й близько не було пункту “стояти впритул до Людвіга”! Достатньо стати непомітною прислугою!»
Чоловіки не зрозуміли мого пильного погляду, спрямованого на Ріну. Вони з подивом спостерігали за моїм заціпенінням.
Я прокашлялась. Треба було терміново опанувати себе, тож я швидко натягнула маску благородної панянки. Тихо й м’яко промовила:

— Перепрошую! Леді настільки вродлива, що я мимоволі нею замилувалася.

— Все гаразд, міледі, — на обличчі Ріни з’явилася нібито розуміюча усмішка. 
Її витонченість і грація створювали враження, ніби вона народилася щонайменше в родині якогось герцога. І хто б міг подумати, що всього тиждень тому вона жваво стрибала по гілках десь у лісі!
Ці швидкі зміни збивали з пантелику. Це що, тільки мені уроки шляхетної поведінки даються крізь піт і сльози?
І звідки у Людвіга такий самовдоволений і гордий блиск у погляді, коли зайшла мова про її красу?

— Прошу, — Людвіг жестом запросив до накритого столу. — Я запросив найкращого кухаря зі столиці, тож сподіваюся, вам усе припаде до смаку.

Каем, із незмінним застиглим виразом обличчя, мовчки рушив до столу.
Що ж. Доведеться бути ввічливою за нас обох.

— Упевнена, що так і буде.
Джонатана ніде не було видно. Дивно. Невже Людвіґ упустив чудову нагоду зблизити його з Анною? Чи я вже остаточно заплуталася в його мотивах?

Під час вечері я з ледь стримуваним здивуванням спостерігала за лагідною поведінкою віконта щодо Ріни. І стільця їй відсунув, і серветку подав, і водички налив, і ще поцікавився, чи смакує страва. Мимоволі закрадається думка — а чи не для неї він, бува, найняв того кухаря? Схоже, ми з Каемом були лише зручним прикриттям.

Ідилію раптом порушив чоловік, який влетів до кімнати з вигуком:

— Главо! У нас проблеми!

— Чому ти вриваєшся отак?! Де твої манери?

— Вибачте, — він миттєво вклонився. — Але це справді важливо. Ріґір, якого схопили біля Північної ріки, раптом перетворився на людину й утік. Подейкують, що подібне сталося і в столиці!

Це Ріна постаралась? Цього тижня я віддала їй три кристали…
З гучним грюк! Людвіґ поставив срібний келих на стіл.

— Маячня! Вони вже давно позбавлені здатності ставати людьми!

— Та так і є! Але вся столиця гуде про могутню відьму, яка нібито зняла прокляття з ріґірів!
Почухала брову, відвернувшись убік.
Могутня відьма? Коли і як вони дізналися? Та чому усі сприймають мої глючні здібності за прояв могутності?