17

Якщо не зважати на напруженість Каема, за столом панувала майже родинна атмосфера. Його дядько невимушено розмовляв із пані Сейнтфайр, Ширтран іноді вставляв кілька фраз, а Єлесея, втупившись у тарілку, мовчки їла.

А я тим часом ламала собі голову над питанням: як мені непомітно розвіяти заклинання? Воно ж спрацювало, так? Може, прикинутись, що впустила виделку, і...

— Анно, — з роздумів мене вивів тягучий оксамитовий голос Людвіга. Підняла на нього погляд, не припиняючи у голові перебирати варіанти. — Вам доводилося раніше бувати в Імперії?

— Ні, — так, стоп. А як мені до нього звертатися? Ці титули мене зведуть з розуму! І Змійки поруч нема... Чорт з ними, буду акуратно обходитися без них. — Мені не випадало нагоди навідатися навіть до столиці, не кажучи вже про інші країни.

— Життя у маленькому містечку досить одноманітне й нудне. Вам, напевно, цікаво подивитися, як живуть люди тут?

Від його пильного, пронизливого погляду стало якось не по собі. Упевнена, цей чоловік уже порився в досьє Анни, розмірковуючи над тим, як швидше позбутися її. До того, як вона зніме прокляття. Але яким чином йому вдалося дізнатися про зв'язок між Анною та Джонатаном? Не став би він тягнути сюди стороннього чоловіка, якщо б не був впевнений.

«Або вони змовилися? Може, Джонатан щось собі нафантазував? Подумав, що Анну треба визволяти з лап жахливого дракона і тимчасово став союзником Людвіга? — подумала я. Хоча, можливо, це вже мене занесло в міркуваннях».

— Ох, Людвіг, не хвилюйся. У Анни чудовий компаньйон, — з усмішкою мовила мати Каема. — Я завжди можу показати їй столицю.

— Не сумніваюсь…

— До того ж моя дружина зараз зайнята важливішими справами, — твердо перебив його Каем, ніби ставлячи крапку і зупиняючи будь-які подальші пропозиції.

— Але, Анно, погодьтеся: не щодня випадає нагода побачити полювання на ригіра.
Про себе я посміхнулася.
Він що, вважає мене за дурненьку? Так ненав’язливо підводить до моєї присутності на полюванні. Будь-хто при здоровому глузді вважав би це дивним. Для усіх я була звичайною людиною, і я аж ніяк не займалася у вільний час відловом нечисті, тож радше стану тягарем. Та й сам Каем, через прокляття, не може похизуватися визначними здібностями.

«Незрозуміло, як втративши частину своєї сили, він усе ще примудрився зайняти посаду радника Імператора», — хмикнула я подумки.

Мати Каема вигукнула з подивом: 
— Людвіг, ти хочеш ознайомити Анну з місцевим життям чи налякати її? Полювання — не місце для дівчини.

— Хіба я пропоную щось небезпечне? — спокійно відказав Людвіг. — І Каему не завадило б там побувати. Набратися досвіду, так би мовити.

Відпустити Каема самого з дядьком-стерв’ятником і темною конячкою Джонатаном? З огляду на те, що він для обох є перешкодою, а полювання стане зручним шансом його прибрати? Потім усе спишуть на небезпечну потвору — і справу зроблено.

А мені, як головній героїні, смертельна загроза не світить. Рішуче налаштувавшись захистити Каема від їхнього задуму, я випередила напівдракона.

— Дядьку…

— Дякую вам за турботу, дядечку! — чарівно усміхнулася я.

 Що ж, зіграємо за його правилами. Але цей хитрий лис не підозрює про козирі в моїх руках, що вже дає мені перевагу. А прикинутися простачкою — не проблема.

 — Мені й справді цікаво поспостерігати за полюванням! Я ж усього лише слабка дівчина й ніколи не була в екстремальних ситуаціях. Але дядечко видається таким сильним, тож, звісно, з ним мені нічого не страшно!

Чоловіки люблять компліменти та лестощі. Хоча мій новий родич був лиходієм із розряду хижих і розумних. У розмові з ним треба дотримуватися певної межі. Інакше розкусить за два слова.

Під столом я стисла руку Каема, благаючи довіритися мені. Протесту з його боку не було, що стало для мене великим полегшенням.

— Екстремальних?
— О, я мала на увазі небезпечні, але захопливі!
— Чудово! — Очі Людвіга спалахнули передчуттям.
Ви й справді щось задумали, дядечку!
— Ти впевнена? — тихо запитав Каем, поки всі інші знову заговорили про справи клану. — Мій дядько…
— Виношує підступний план! Тут навіть дурневі все ясно!
— Тоді чому погоджуєшся?
— Не має значення, наскільки хитрий лиходій — я все одно залишуся у виграші! Забув про переваги головної героїні? Тобі просто слід триматися ближче до мене.
— Ближче? — прошепотів Каем і нахилився вперед, зупинившись лише за кілька сантиметрів від мого обличчя. Він підняв брову, ніби питаючи: «Цього достатньо?». 
Його дії нагадали мені про поцілунок у кареті. Щоки спалахнули. Але не від збентеження — від злості! Я знову хотіла видряпати йому очі. 

Хоч зі сторони могло здатися, що ми закохана пара, а я почервоніла від його наближення.

— Мій дорогоцінний небоже, бачу, з дружиною ви чудово ладнаєте! — Сміх Людвіга розбив усю чарівну атмосферу на друзки.
Ми з Каемом синхронно глянули на нього похмуро.
Кожен із присутніх розумів: Людвіг аж ніяк не радів щастю Каема. Для нього це означало неминучу втрату влади.

— Ох, ти маєш рацію, Людвігу! Нарешті мої молитви до Шаная були почуті.
На слова пані Сейнтфайр губи Людвіга повільно викривилися в усмішку, яка межувала з глузуванням.

Коли прийшов час дядькові залишити нас, я геть забула про свою маленьку витівку! Тож мій подив був цілком щирим, коли разом з усіма я спостерігала за його марними спробами підвестися з-за столу.

— Ширтране! — розлючено гаркнув дядько. — Це твоя робота?!
Я мимоволі знітилася від його крику, після чого мене охопив страх.
Чорт! Треба було не розмовляти з ним, а заздалегідь продумати, як прибрати сліди магічної липучки.

— Дядечку! Це ж витівка дитини! Я давно з такого виріс! — голос Ширтрана звучав ображено.
— А хто, крім т… — він змахнув рукою, намагаючись зняти закляття, але замість того, щоб спокійно встати, його благородне місце залишалося приклеєним. А наступної миті ще й стілець посунувся уперед, змусивши чоловіка вчепитися руками в стіл.
— Демон! Ширтране!!!
Я прикусила нижню губу, бажаючи від сорому прикрити обличчя.
Чому??! Ну чому моє чаклунство щоразу закінчується ось так і постійно глючить?!
— Та це не я! — продовжував заперечувати свою причетність Ширтран.
— А хто тоді?! — остаточно розлютився Людвіг. Його гарні очі блищали від люті.
Каем кинув на мене запитальний погляд, перш ніж підвівся і легенько поплескав молодшого брата по плечу.
— Не сердься на нього, дядечку. Ширтран просто любить подуркувати.
— Йому вже давно час подорослішати!
— Брате! — ображено глянув на Каема Ширтран. — Але ж це й справді не я!
— Тц. Ми ще поговоримо про це пізніше.
— Я не бачу в тобі ані краплі каяття, — втрутилася пані Сейнтфайр. — Напишеш вибачення на дві сторінки і надішлеш дядечкові. А поки йди до себе!
— Але, мамо!
— Швидко!