13

Коли ми повернулися до палацу, я попросила Нетті принести до кімнати чашку ромашкового чаю. Звичайне чаювання з дамами вичерпало стільки енергії. А до від’їзду в Імперію я ще хотіла зняти з голови цю жахливу конструкцію й переодягтись у щось більш комфортне.
Тож, відправивши служницю за чаєм, я вже зібралась підніматися на другий поверх.
— Анно! — гукнув мене чоловічий голос.
Спершу я хотіла просто йти далі, але подумала, що це ж може бути якийсь поважний герцог або посланник самого короля — і вчасно зупинилась. Озирнулася із привітною усмішкою на обличчі.
До мене поспішав незнайомий чоловік. Його яскравий одяг із мереживами та масне, скуйовджене волосся чомусь одразу нагадали графа Беккера. Зморщила ніс і подумки звернулася до всіх відомих мені богів, аби тільки цей тип не виявився його приятелем. Бо все, що пов’язане з Беккером, завжди приносить одні неприємності.
— Анно! Це справді ти! — зворушено вигукнув незнайомець.
Я насупилась. Він мене знає? Точніше — він знає справжню Анну. Але звідки? Хто він узагалі?! І що мені йому казати? Якщо вони були знайомі, він швидко розпізнає підміну.
— Так, це… справді я, — нервово відповіла я, поглядом шукаючи хоч якийсь порятунок. Але дива не сталося. І даремно я відправила Нетті. Вона б мені зараз дуже знадобилася.
— Чому ти тоді не прийшла на зустріч? Чому вийшла заміж за лорда? Анно, лишалося потерпіти ще кілька днів, і ми б поїхали! Що змусило тебе передумати?
У голові шалено закрутилися шестерні. Його тон — мов у побитої собаки — натякав, що вони були близькі. Йшлося про якісь зустрічі… та втечу? Анна збиралася втекти зі своїх заручин? Але ж вона була спокійною, стриманою дівчиною, і першому-ліпшому не стала б нічого обіцяти...
Оу.
Тільки не кажіть, що переді мною стоїть Джонатан Олівейра?! Я щойно зустріла головного героя книги?! І що він тут взагалі робить?
Ну звісно. Саме так! Тепер усе стає на свої місця. Щойно я потрапила до цього світу, він призначав Анні зустріч. Але через невдалу пастку — дякуючи підставі Змійки — все пішло шкереберть.
«Зате тієї ночі до мене причепився недодракон. Щоб йому гикалося!» — подумала роздратувано.
— Розумієш, Джооонатане… — невпевнено протягнула я його ім’я, уважно стежачи за реакцією. Заперечень не пролунало. Добре, продовжуємо. — Все… складно. І нічого вже не виправити.
— Анно, я...
Здається, він хотів узяти мене за руку, але я насуплено відступила. Ще тільки чуток мені бракувало в дусі: «Ось вертихвістка! Вийшла заміж за лорда Сейнтфайра, а сама з магом крутить шашні». Це зіпсує образ бідної й нещасної дівчини, який я так старанно вибудовувала. Ще й вчасно згадала попередження Ейнара, що варто триматися подалі від колишнього кохання. Навіть якщо те кохання було не моїм. Хоча… як він узагалі про нього дізнався?
— Давай більше ніколи не повертатимемось до минулого. Так уже склались обставини, і нічого не зміниш, — промовила я зі щемливим зітханням. 
— Я не розумію, чому ти поспіхом вийшла за лорда. Ти мала спершу поговорити зі мною! У мене ж є зв’язки і я б міг допомогти! Та й зараз ще не пізно. Просто розкажи все, як є. Анно, я ж тебе кохаю…
Поки маг старанно переконував мене, в кінці коридору з’явилася знайома постать з чорним волоссям. Я миттєво ожила. О, нарешті! Він точно врятує мене від цієї незручно-драматичної сцени. Щойно наші погляди перетнулися, я послала йому очима сигнал SOS. 
Дракон прискорив крок, і я з полегшенням видихнула. Відповідати на запитання мага тепер не доведеться.
— А розлучення серед драконів — цілком нормальна річ…
— Про яке розлучення йдеться? — пролунало поряд. Без привітання й без жодної краплі доброзичливості  Каем з’явився поруч зі мною. Його аквамаринові очі пронизували Джонатана холодом.
— Та от, пан Джонатан згадував про розлучення на Аштері…
— Але я чув, що мова йшла про драконів.
— Не смій... Просто забери мене звідси, — мій незадоволений шепіт біля вуха мав би дати йому  зрозуміти, що далі продовжувати розмову з цим чоловіком я не хочу.
— Отже, ви — Каем Сейнтфайр?
— А ви…?
— Джонатан Олівейра. Маг темних мистецтв в Академії.
— Джонатан Олівейра? — перепитав Каєм, примружившись. І майже пошепки додав, так, що лише я могла почути: — О, то ось воно як…
Я ледве стрималась, щоб не закотити очі. Йому краще не влаштовувати сцену тут. Найменше, чого мені зараз хотілося — осоромитися і стати об’єктом пліток в палаці. Рішення піти звідси здавалося найрозумнішим. Але недодракон, схоже, втратив залишки здорового глузду разом з  можливістю щось відчувати.
А Джонатан ще й підлив олії у вогонь, коли почав дивуватися, що дракон його знає.
Куточки вуст Каема ледь піднялись у подобі усмішки.
— Та-аак. Моя дружина згадувала про вас. Приємно познайомитися.
— Навзаєм.
Після цієї репліки ми чітко почули, як маг зціпив зуби. А я тим часом так влучно ущипнула Каема під ребрами, що, незважаючи на його шипіння, мені було анітрохи не шкода.
— Щоооож, — ніяково протягнула я, — просимо вибачення, але ми поспішаємо.
Джонатан ледь встиг сумно відповісти: «звісно», а я вже схопила цього лускатого ідіота під лікоть і потягла далі по коридору.
— Куди ти так поспішаєш? Я ще не встиг поспілкуватися з головним героєм книги.
Він знущається? Розгніванно зиркнула на нього. Я щойно знаходилася в кроці від провалу, а йому смішно?!
— Ти серйозно, лорде Каеме? Олівейра добре знав справжню Анну. Він одразу почав ставити запитання, на які відповідей я не мала. Чи ти думаєш, що я просто так кидала на тебе ті погляди? А раптом він дізнається правду? Подумає, що я — дух, який заволодів тілом Анни, і захоче мене вигнати! Я взагалі-то не збираюся ставати блукаючою душею!
— Що він казав про розлучення?
Я буквально закипала. Якого дідька він міняє тему?
— Та яка, до біса, різниця?! Це не головне! Ти хоч зрозумів, в чому полягала суть розмови?!
— Знаєш, ти така кумедна, коли злишся.
— О, бачу, тобі весело? — протягнула я з холодною інтонацією, а потім вдарила його долонею в плече. — Весело, так?!
Він піймав мою долонь та ніжно стиснув її. Я отетеріло моргнула, бо подібний жест став неочікуваністю. А лорд, скориставшись моментом, потягнув мене кудись далі.
— Не переймайся через Олівейру. Ми невдовзі вирушимо до Імперії і більше цього мага ти не побачиш. 
— Приємно це чути.
***
— Як пройшла зустріч із знатними дамами Аштеру?
Ми прогулювалися садом. Саме сюди Каем привів мене, аби поговорити. Спершу я гадала, про що саме піде мова, адже тему з Олівейрою ми, здавалося, закрили. Але щойно він згадав про нещодавнє чаювання, я легковажно махнула рукою:
— П’ятдесят на п’ятдесят. У історію нещасної Анни, над якою знущалася мачуха, вони, мабуть, повірили. Все ж, я непогана актриса, — не втрималася, щоб не похвалити себе. — Але мені шкода твоїх старань.
— І яких саме? — перепитав він.
— Учителя привів, готував мене до зустрічі… А я, схоже, просто не народжена для всього цього.
— Я й не покладав особливих надій, — з усмішкою відповів Каем. — Учителя покликав лише для того, щоб він трохи підкорегував твою поведінку. Інші повірять в твою історію, якщо ти бодай трохи орієнтуєшся в етикеті.
Звучало це... наче він усе прорахував наперед. Створив для мене подушку безпеки. І чомусь це подарувало дивне відчуття, ніби за моєю спиною є хтось, хто готовий захистити мене.
Я струснула головою, щоб позбутися від таких непотрібних думок.
— Вау. Своєю турботою ти мене лякаєш, лорде Каеме! 
— Переживати нема про що. У мене чисті наміри.
— Це лякає ще більше.
Каем поклав руку мені на лікоть, змушуючи зупинитися.
— Що поганого в бажанні налагодити з тобою стосунки? Ти — мій єдиний шанс повернутися до нормального життя.
Глибоко вдихнула.
Дякую, що нагадав про  головну причину. Ці слова збили мій запал. Звісно ж, навіщо йому ще допомагати?
— Знаєш, а по тобі й не скажеш, що у тебе важке життя через прокляття.
— Це лише ззовні. Мій дракон замкнений і саме тому мене зсередини розриває відчуття, ніби живу в пеклі. А також існую в очікуванні дива, що колись зможу розправити крила, — він підвів погляд до безхмарного неба. Невже справді так тужить за своєю драконячою сутністю?
Я поплескала його по плечу втішним жестом:
— Ну що ж, відьма гарненько тебе провчила. Жодних нових погонь за кожною новою спідницею?
Лорд поклав долоню на мою — спершу м’яко, а потім міцно стиснув.
— У мене тепер є дружина. Тепер я ганятимусь лише за її спідницею.
Вибач, милий, але в нас дещо різне уявлення про майбутнє. У мої плани точно не входить залишитися в цьому світі й покірно прийняти роль леді Сейнтфайр. Те, що я допомогла дракону уникнути королівського покарання, не означає, що я вже готова впасти в його обійми.
Я вивільнила руку з його хватки.
Пару секунд він дивився на мене з якимось дивним жалем. Але щойно я сховала руку за спину — в його погляді знову запанував холод.
— Коли ми прибудемо до мого родового маєтку, ти маєш поводитися належно новому статусу. Багато хто шукатиме шпарини в нашій історії, перекрутить її на свій манер. Їм подобається зображати мене чудовиськом, — він раптово скоротив відстань між нами.
Демон, що з ним відбувається? Після мого подвигу перед королем йому, здається, геть знесло дах? Чи він справді вирішив закохати мене в себе? 
— Будь на моєму боці.
І нахилився ближче. Думаєш, зможеш мене збентежити? Я тобі не скромна леді з твого світу і збиралася це довести, не відводячи до останнього погляду.
— Тобі аж настільки важлива їхня думка?
— Справа не в них. Я просто не хочу думати, що моя дружина може плести інтриги за моєю спиною. Ти маєш стояти поруч зі мною та стати підтримкою.
Я здивовано кліпнула очима. Себто, він досі мені не довіряє? А як ще сприймати його слова? Після всього, що я зробила під час королівського допиту, вже давно можна було зрозуміти, на чиєму я боці.
— Лорде Каеме, плести інтриги могла сестра Анни — Жозефіна. Але я ніколи такою людиною не була. Хоча… дещо мене лякає.
— Боїшся опинитися зі мною по один бік? — лорд зрозумів слова по-своєму.
Справді впертий. Ми опинилися в одному човні ще з того моменту, як нас одружили.
— Ні. Я боюся не виправдати твоєї довіри. Боюся, що сама стану заручницею чужих ігор. Я приїду в чужу країну й мені немає на кого покластися, окрім тебе. Тому, підтримкою маю стати не тільки я, а ти також! — мовила я, а потім цілком щиро запропонувала: — Можна назвати нас союзниками? 
Я усміхнулася, а лорд… щойно повторив услід за мною і теж всміхався? Не насмішливо підняв куточок губ? Так, уявіть собі, мені не примарилося! 
— Гаразд! – погодився він. – З кожним днем стає усе більше зрозуміло, що я відібрав у Беккера справжній скарб.
— Виходить, я — твій скарб, лорде Каеме? — і невинно кліпаю очима.
Він гмикнув.
— Давай відмовимось від звертання на «ви» й твого «лорд Кайем» до прибуття в мій маєток.
А ще не так давно він стверджував, що ми не настільки близькі, щоб називати один одного на ім’я.
— Тобто мені слід звертатись просто Каем? А може скоротити до Кая? Тоді твоє ім’я буде як у казці.
— У казці? У якій ще казці? — не зрозумів він.
Ох, точно. Ми ж із різних світів. У нашому випадку це не просто поділ на багатих/бідних, а факт.
Я швидко пішла вперед.
— Це маловідома казка. Забудь!
— Зачекай! Я хочу почути цю непопулярну казку! — гукнув Каем, але я лише похитала головою.