12

Ранкове чаювання змусило мене піднятися дуже рано — ні світ, ні зоря. Все через мій довгий язик. А мені ж вчора ще довелося  до пізнього вечора  повторювати вже вивчений етикет і правила хорошого тону. Я спала жалюгідні три години. А тепер треба було влізти в страшенно незручну сукню, і служниця намагалася затягнути корсет так сильно, що дихати здавалося неможливим.
— Вбити мене хочеш? — прохрипіла я. — Послаб.
— Та, миледі, це ж не туго...
— Послаб, або через хвилину я втрачу свідомість.
— Добре, миледі.
Коли змогла знову нормально дихати, відразу прокляла це пекельне творіння, яке називається корсет. Але все одно довелося його одягнути.
Потім настала черга волосся. Одна зі служниць запропонувала зробити зачіску, як у леді з вищого суспільства Аштеру.
— Хочеш, щоб я потім бліх у волоссі вишукувала? — одразу відкинула її ідею. В пам’яті назавжди закарбувався образ Арелії з її сальним перукою.
І як я можу вдягати перуку, не знаючи, на чиїй голові він вже побував?
Тож довелося погодитися на популярну імперську зачіску. Досить витончену, і, радіючи моєму рішенню, Нетті активно встромлювала шпильки з коштовними камінцями у волосся, поки його вкладала.
Тим часом я глянула боковим зором у бік ліжка, де Змійка залишилася спати під купою ковдр. Невидимість їй була недоступна, а показуватися іншим небажано. Складно було б пояснити оточуючим її появу, адже справжня Анна не була відьмою. Тож їй доведеться залишатися тут, адже вдень ми повинні вирушити до Імерії – і я сподівалася, що на Батьківщині дракона приховувати магію нікому з нас не треба буде.
Через годину я зробила висновок, що покладала марні надії на запропонований мені варіант. Висока зачіска з прикрасами тягнула мою голову то в один бік, то в інший.
Боюся, що я просто не доберуся до місця чаювання. А якщо впаду з цією бандурою на голові — точно не піднімуся!
— Миледі, не хвилюйтеся! — мабуть, Нетті помітила мій наляканий погляд у дзеркалі. — Я заздалегідь подбала про порошок у вашому волоссі, який полегшить зачіску. За пару хвилин ви перестанете відчувати її вагу. Таке часто використовують при дворі Імперії.
— Нетті, гаразд, ця конструкція залишається. Але я ж не сорока, — показала очима вгору, маючи на увазі велику кількість прикрас на голові. — Достатньо кількох симпатичних брязкалець.
— Але якщо я їх приберу, чи не буде іншим вельможним панянкам здаватися, що пан Сейнтфайр бідний?
За її логікою, я повинна все, що має Каем, на себе натягти і виставляти напоказ, показуючи, який він багатий?
— Це вже перебір, Нетті! Залишаємо ось ці з помаранчевими та червоними камінцями. Вони чудово гармонують.
— Як скажете.
Вона була засмучена таким рішенням, та все ж підкорилася. Далі мені причепурили обличчя, побризкали солодкими парфумами –і, нарешті, закінчили з підготовкою.
Ну що ж. Прискіпливо оглянула своє відображення. Як на середньовічну панянку (та ще й з обличчям Анни) — вигляд був майже ідеальним!
— Зібралася показати всім, що вже належиш до Імперії? — запитав Каем, який з’явився у дверях і пильно мене розглядав. І чому мені здалося, що в його голосі прозвучали самовдоволені нотки?
— Ні. Просто не переношу перуки.
Після мого щирого зізнання він коротко засміявся і знову почав роздавати вказівки, як слід поводитися і що говорити. Я слухала мовчки, іноді кивала й думала, що він поводиться, мов матінка, яка вперше відпускає кудись своє неслухняне чадо. Вже втомилася повторювати йому, що я самостійна й розумна дівчина. І з гіршими ситуаціями могла впоратися.
Зустріч з Арелією та Беккером — тому підтвердження.
***
Уже за п’ятнадцять хвилин ми з Нетті вирушили до герцогського маєтку.
Арсдени мешкали в самому центрі столиці. Коли карета зупинилася, я виглянула у вікно, щоб побачити, куди саме ми прибули. Тут замки не були рідкістю, але цей був особливо величним та елегантним. Під стать герцогському титулу.
— Ти коли-небудь зустрічалася з герцогинею Арсден? — запитала я Нетті, ступивши на землю й розправляючи дрібні складки на сукні. 
Ця середньовічна ганчірка спричиняла суцільний дискомфорт й не дозволяла нормально рухатися. На жаль, сьогодні в мене не було вибору — доводилося підлаштовуватись під обставини.
— Ні, пані. Мені ще жодного разу не доводилося бувати на Аштері. Я тут нікого не знаю.
Я мовчки кивнула. Про герцогиню Каем відгукувався цілком схвально, однак застеріг бути обережною в розмовах. Їхні наміри лишались незрозумілими. Можливо, запросили з цікавості, а може — й з не надто дружніми намірами.
Нас зустрів літній чоловік у простому, але строгому вбранні. Він чемно привітався, вклонився й запросив пройти за ним.
— Міледі Анна Сейнтфайр прибула! — повідомив він ще в коридорі.
Голос у дворецького був гучним. Тепер усі в будинку точно знали про мій прихід.
«О Шанай! Вирвіть мені очі!» — такими були мої перші думки, коли я побачила дам у вітальні.
Знову ці жахливі перуки на головах у присутніх і веселка з яскравих, дорогих суконь. Я, зі своєю громіздкою зачіскою, добряче вирізнялася на їхньому тлі, але водночас — завдяки стилю вбрання — чудово вписувалася в їхнє товариство «цирк поїхав, а клоуни залишилися».
Зітхнула подумки про «модні тенденції» і це допомогло трохи заспокоїтись. З ввічливою усмішкою я привітала всіх, та окремо подякувала господині заходу за запрошення.
Недарма мене вчора змусили штудіювати підручники. Я навчилася хоча б елементарно триматися в такому товаристві й не осоромитися. Адже тут навіть чашку треба тримати під правильним кутом.
Перша частина зустрічі переважно складалася з представлення одна одній (а запам’ятати всі їхні повні імена та титули — те ще завдання), усі мило всміхалися та вели світські бесіди. Я навіть дозволила собі позбутися відчуття, ніби знаходжуся посеред важливою битви і мушу постійно бути зосередженою.
— Анно, вас щось тривожить? — запитання герцогині Арсден змусило мене здивовано глянути в її бік. — Ви постійно насуплені.
Що ж. Сьогодні мої акторські скіли ще не увімкнулися на повну.
— Авжеж, її щось тривожить! — одразу втрутилася інша дама. — Дорогенька, як ви справляєтеся з усіма змінами у вашому житті?
— Ви знайшли спільну мову з чоловіком? Він не справляє враження особливо привітного кавалера Ах… — дама розкрила віяло і почала обмахуватись ним, ніби вже мала справу з Каемом і згадка про це залишила не найприємніші спогади.
Погоду за вікном вони вже обговорили, тож, гадаю, настала черга пліток. А я — головна героїня сьогоднішніх хронік.
Терпіння. Безмежне терпіння. Я — зразок витримки.
Самонавіювання ніколи не працювало, але злитися на це зібрання аристократок не могла. Вони одразу вирішать, що я така ж божевільна, як і мій чоловік.
Та й навіщо сердитися? Жінка ж абсолютно права. Каем справді не схожий на милого хлопця. Швидше вже на злючого дракончика.
Придушивши бажання всміхнутися, я м’яко зітхнула.
— Вибачте. Це просто хвилювання. І не більше.
— Анно, дорогенька, ви зацікавили всіх самою лише своєю появою в столиці! — тут же довірливо додала одна з дам, яка раніше представилася баронесою Рісайвел.
— Невже? Мені завжди здавалося, що я доволі нудна особистість.
— Шлюб із проклятим лордом! — захоплено вигукнула інша. — Лорд Сейнтфайр хоч і імперієць, але історія його прокляття відома в кожному куточку! Усім цікаво дізнатися більше про його обраницю.
Дама з віялом нахилилася трохи вперед — її, як і всіх інших, просто розпирало від цікавості. Що ж, принаймні я знаю, що їм справді просто цікаво. Потрібно вирішити, який саме шматочок пліток їм дати.
— Прокляття вже повністю знято?
Я ввічливо усміхнулася.
— Ах, усе сталося так швидко. Ми лише нещодавно побралися. Поки що зарано говорити про повне зняття прокляття. — Найкращою тактикою було давати максимально розмиті відповіді.
Я побачила розчарування в їхніх очах — мій обережний коментар їх явно не задовольнив. Але зупинятись пані не збиралися. Сказали, мовляв, нам із Каємом ще належить пройти довгий шлях, і згадали, що їм також відомо про ситуацію з мачухою. А мене запросили, щоб висловити підтримку.
— Бідолашна. Вам, певно, було тяжко після смерті батька? Чула, Арелія Стоунджен навіть не дала вам належного виховання…
Я мало не впустила чашку з чаєм. Камінець у мій бік? Коли я встигла проколотися? Але звалити все на «любу матусю» — значно зручніше.
Я опустила очі додолу й швидко закліпала, ніби от-от заплачу, алез усіх сил стримуюсь. Вираз обличчя мав передати всі страждання Анни. Моє головне завдання — змусити всіх повірити в образ «нещасної».
— Ви маєте рацію. Моя мачуха була суворою й не дозволяла мені навчатися. Їй завжди хотілося просто позбутися мене.
— Ох, то це правда, що ви самі звернулися до лорда Сейнтфайра по допомогу?
П’ять пар зацікавлених очей вдивлялися у мене з очікуванням. Що ж, час дати їм те, чого вони так прагнуть.
— Так, це правда.
З їхнього боку пролунали захоплені зітхання. Досить нещирі, мушу зазначити. Хоча, з іншого боку, я й сама грала певну роль. Не можу їх за це засуджувати.
— Ніхто б і подумати не міг, що вона на таке здатна!
— Жахлива жінка!
— Ах! Я завжди вважала Арелію благородною дамою. Вона ж вдруге вийшла заміж і стверджувала, що виховувала вас як рідну доньку.
— Ми всі помилялися.
— Так само було й з графинею Мірал. Пригадуєте її?..
Питання баронеси Рісайвел оживило розмову і вони перескочили на спогади про негідну поведінку графині, а потім усе це плавно з’їхало на тему нещодавнього заміжжя доньки однієї з присутніх дам. Я намагалася не випадати з контексту їхньої бесіди, але ледь стримувала постійне бажання позіхнути.
Що ж, дозвілля та світські розмови середньовічної панянки — це точно не для мене.
— Ти про історію короля Демініана? — У той момент, коли я з останніх сил намагалася тримати очі відкритими, випадково почула запитання. Відразу насторожено прислухалась.
Про якого короля йдеться? Історія нинішнього правителя? То його звати Демініан? Я згадала чоловіка, якого бачила лише раз — і то за доволі неприємних обставин. Він уже не молодий, тож, мабуть, за плечима у нього чималий досвід.
— Так. Прикро, що він потрапив у пастку ворогів. Про його вроду говорили навіть у сусідніх імперіях і королівствах. Він міг би правити й досі.
Герцогиня суворо повела віялом.
— Нісенітниця! Ви ж чудово знаєте, що йому не судилося правити Аштером. Шаман передрік це ще в день його народження.
— Що саме? — запитання вирвалося швидше, ніж я встигла стриматись. До того моменту історія про попереднього короля мене не особливо цікавила — аж поки не згадали пророцтво.
«М-так. Одного разу я вже послухала про прокляття Каєма. Ще одного фентезійного претендента на мою руку й серце не витримаю…»
Дами кинули на мене погляди, що натякали: «з якої печери вилізла ця селючка?».
Я прочистила горло, старанно відводячи погляд.
— Я не до кінця чула цю історію. Тому й запитала.
Наче за сигналом, вони злагоджено та синхронно зітхнули.
— Вам справді не завадило б докласти зусиль до навчання після прибуття до Імперії, - з материнською поблаживістю мовила герцогиня. – Освіта й базова обізнаність у суспільстві – основа доброго тону. Що ж до короля Демініана… - продовжила вона з ноткою пафосу. –  Шаман передрік, що його правління триватиме лічені дні.
— Ваша Світлість, але ж це лише перша частина пророцтва.
Герцогиня скептично хмикнула, підкреслюючи своє ставляення до ситуації:
— І що з того? Її Світлість вважає, що він справді править в іншому світі? Думаєте, таке можливо? Після того, як його затягло в світ Проклятого Дзеркала?
Інші пані одразу почали перешіптуватися з явним схваленням, лише дама з віялом усміхнулася словам герцогині.
— А чому б і ні? Ми ж не знаємо, що саме ховається в  Проклятому Дзеркалі.
— То…виходить, король Демініан опинився в іншому світі й став правителем там? Я правильно зрозуміла?
— Саме так, - з ледь стримуваним захватом підтвердила баронеса Рісавейл. – Але це ще не все. Шаман казав, що його влада там закінчиться раптово. Через неспокійну душу, яка прийде до нього й забере з собою. Вона й стане його долею.
— Та це ж байки старого! – відмахнулася інша. – Не вперше він таке верзе.
Шепіт Нетті на вухо, що нам уже час, урвав мої роздуми на тему: чи варто питати в дам про той загадковий світ Проклятого Дзеркала? Ні. Краще потім розпитаю Каєма або Змійку. Вони точно не подивляться на мене, як на дурепу.
— Перепрошую, але нам доведеться залишити ваше товариство.
А в думках додала: « І слава богу». Скоріше б піти звідси й видихнути. В порівняні з подібними зустрічами, навіть товариство лорда переношу легше.
— Дорогенька, шкода, що ви вже йдете. Нам би хотілося поспілкуватися ще, - сказала герцогиня Арсден з удаваною теплотою. – Але ми, звісно, розуміємо. 
— Дя... — прикусила язика. Не була певна, чи доречно тут буде просте «дякую». Вибрала стримане «Вдячна за розуміння» і, попрощавшись, швидко покинула їх.
Я не сперечалася, не грубила й була максимально ввічливою. Єдине, що вони зможуть переказати після цього чаювання – що я трохи наївна і не дуже обізнана. Але точно не божевільна.
І це вже маленька перемога.