11

**
Потрапити до бібліотеки не вдалося. Бачте, мілорд суворо заборонив мені виходити кудись без його відома, і жодні вмовляння не допомогли.
— А в сад я можу піти? Каем згадував…
— Мілорд просив провести вас туди у визначений час. Пробачте, пані.
Я знову відчула, як усередині піднімається хвиля обурення, але служниця ж просто виконує наказ. Он як винувато дивиться…
Злість зірву на комусь іншому.
А поки що лишалося дізнаватися інформацію від Зміючки. Якщо вона хоче залишитися зі мною надовго, то брехати не стане.
— Що ти хочеш-ш-ш дізнатись, Аньє?
Я підняла голову. Зміючка обвилась довкола колони біля балдахіна й звідти блищала на мене своїми очиськами.
— Почнімо з головного. Хто такі Хранительки? Як ви пов'язані з відьмами? І чому ти можеш зникнути?
— Ми унікальні магічні створіння. Із світла і темряви нас створили Шанай і його брат Торград для збереження рівноваги сил.
Не хотіла її перебивати, але це звучало як якась дуже давня легенда, в якій світ стояв на межі загибелі. А відьми, ясна річ, грали важливу роль в цій історії.
— Ти точно не брешеш? — скептично запитала я.
Її хвіст нервово сіпнувся, а сама вона поповзла вище — і її голова зникла за важкою тканиною балдахіна.
Ховає свої безсоромні очі? Знову за старе?
— Зміючко, присягаюся…
— Я просто хотіла додати нам трохи загадковості. Але нас справді створив Шанай! — запевнила вона мене. Мовби саме згадка цього Шаная додавала ваги її існуванню. — Ми живемо досить довго, але кожному з нас призначено мати свого підопічного. Ми створені саме для них і зобов’язані бути поряд, навчити всьому, допомагати. І помираємо ми разом із ними.
Так. Чогось я не розумію!
Або мені знову брешуть.
— Я не збираюся помирати. То з чого б тобі зникати?
— Якщо ми виконуємо своє призначення — нас чекає нагорода. Ми перероджуємось. Але в разі поразки просто зникаємо.
— Зрозуміло. А от сил відправити мене на Землю не вистачило? І пропозиція Ведани була єдиним виходом?
— Аньє, — Зміючка почала спускатися вниз, — не всі боги можуть потрапити до світу, позбавленого магії. А звичайні маги — й поготів.
Потім вона розповіла мені історію про задум перевороту серед місцевих божків на небесах.
Пантеон богів у цьому світі був ще тим розсадником інтриг. Охочих залізти вище й стати головним завжди вистачало, але саме зміїне кубло постійно утискали.
На Аштері, в Імперії Драконів, у Царстві Ельфів і навіть у жорстоких орків заведено молитися, просити щось у Шаная або Торграда. Їх шанували, поважали, будували на їхню честь храми. Отримати благословення від двох таких могутніх богів вважалося неймовірною рідкістю й великою удачею.
Це викликало заздрість у менш популярних богів. Навіть якщо в них були храми — люди туди не особливо поспішали.
— Тобто саме тому в храмі Ведани не було жодної людини? — перебила я Зміючку.
— Ні. Це — покарання, — вона невдоволено сіпнула хвостом. — Слухай далі — й усе дізнаєшся.
Отже, ці надто амбітні божки збунтувалися й вирішили змістити Бога Світла й Бога Темряви, підставивши їх. Відкрито боротися з ними було і безглуздо, і небезпечно, тож вони знайшли якийсь надпотужний давній артефакт, що відправив Торграда з Шанаєм у закритий світ.
— Випадково не на Землю їх закинули? — поділилася своїми підозрами.
— Подробиць-с-с не знаю. Але їхні сили там виявилися заблокованими.
— І як же вони повернулися?
— Нинішня дружина Торграда — богиня Добра й Світла — допомогла їм.
— Це та богиня, яка благословила мене й Каема?
Зміючка прошипіла собі під ніс щось нерозбірливе про Каема, але відповідь була ствердною. Потім вона повернулася до розповіді.
Музика грала недовго, і дрібні боги недовго правили. З поверненням Шаная й Торграда вони сповна відчули гнів двох великих богів. Найголовніших змовників віддали на поталу чудовиськам, а решту покарали: заборонили людям молитися їм чи будувати храми на їхню честь протягом наступних двохсот років.
— Велике діло — для бога пережити якісь двісті років, — фиркнула я, не надто вражена почутим. — Хіба це не надто м’яке покарання?
— Аж ніяк, Аньє. Людські молитви підживлюють їхню силу — так само, як мене підживлюють кристали. Тож наступні сто років для них будуть дуже важкими.
Я зрозуміло закивала.
Поспішила з висновками. Покарання було підібране з розумом і гарантувало Шанаю й Торграду спокійне життя щонайменше ще на сотню років. І водночас це був урок на майбутнє. Не думаю, що після завершення строку хтось наважиться бунтувати знову.
Стук у двері відволік мене від роздумів. До кімнати увійшла вже знайома служниця, вклонилася й попросила йти за нею.
— Як тебе звати? — спитала я.
— Нетті, пані.
— Добре, Нетті. Ходімо.
Сад вражав справжнім королівським розмахом. Ми пройшли зовсім небагато, але мені вже вдалося помилуватися розкішними клумбами, мальовничими квітковими композиціями, деревами, а ще подекуди траплялися різноманітні скульптури.
Нетті повідомила, що тут є й ставок, але в тій частині саду ми побуваємо іншим разом.
Лорда Каєма я чекала в невеликій, охайній альтанці. Та лускатий запізнювався, і служниця явно помітила мою нервозність — тож принесла мені чай зі смаколиками.
— Дякую, — встигла подякувати Нетті, перш ніж нашої уваги не привернули швидкі кроки й голоси.
Я вже хотіла обуритися через запізнення лорда, але тут же закрила рота.
Це був не Каем.
На стежці, що вела до альтанки, стояли двоє високих худорлявих хлопців. Вузькі, з аристократичними рисами обличчя — вони були схожі між собою. А рудий колір волосся в обох лише підтвердив моє припущення: родичі. Щоправда, у першого воно було світло-руде, а в другого — темно-червоне, аж майже бордове. Не підозрювала, що буває такий природний відтінок. Мов з обкладинки книги. Ще й нагадало мені епоху Danger Days у Джерарда.
— Що ти, чорт забирай, робиш?! — розлючено вигукнув рудоволосий хлопець. — Чи ти свій розум залишив у Нижній Долині? Думаєш, академія кожному магу дає шанс перейти з третього курсу одразу на п’ятий? Таке рідко вдається світлим, а ти збираєшся йти до провидця дізнаватися про якусь дівчину?!
І тут справи романтичні…
Я не мала наміру підслуховувати — мені просто було ніяково показуватись зараз.
— Вона не «якась дівчина»! Провидець сказав, що вона...
Та йому не дали закінчити.
— Тебе не повинно хвилювати, хто ця панянка, якщо вона не з роду Теаріесс. Подорослішай нарешті! Ти — другий син у родині Стюартів, маєш неабиякі перспективи, й батько пишається тобою. Все, що від тебе вимагається — рухатись далі по вже прокладеному шляху.
— І бути пішаком все життя?
— Якщо не хочеш бути пішаком — спробуй сам стати важливою фігурою на дошці, — гмикнув хлопець.
— Знаєш, іноді мені хочеться опинитися подалі звідси. Там, де відповідальність, репутація й сила нашого роду перестали б на мене тиснути.
— Такого місця не існує, Ейнаре, і ти це знаєш. Роби те, що повинен. Батько не буде до тебе таким поблажливим, якщо ти зруйнуєш його плани.
— Він мені нічого не зробить…
— Згадай травму Ідара минулого літа. Думаєш, він справді впав зі сходів? Ідар пішов проти батька — і той дав йому урок. Ти ж не хочеш, щоб тебе відшмагали магічними батогами?
Хлопець, чиє волосся нагадало мені про Джерарда, явно розгубився, а може, навіть злякався, почувши останню фразу. 
— Він побив Ідара магічними батогами?! Але ж вони заборонені на Аштері! Він міг назавжди втратити свою силу!
— От і подумай добре — чи справді хочеш піти його дорогою.
Він поплескав Ейнара по плечу й залишив бідолаху наодинці з його думками. Той був закоханий і хотів бути з тією дівчиною, але, схоже, наречену йому давно вже обрали?
Ех… жорстокий світ. Жінки тут не мають прав, та й дехто з чоловіків  не до кінця вільний.
В ідеалі цьому Ейнару варто податися до нас, на Землю. Там його рід уже не мав би жодної ваги, і він зміг би стати звичайним хлопцем.
Юнак, якого я встигла й пожаліти, і подумки відправити в наш світ, раптом обернувся — і пішов прямісінько до нас. Я занервувала. Мене помітили? Що він задумав? І де ж, зрештою, подівся Каем?
Ейнар спокійно та неквапно зайшов до альтанки, зупинивши на мені пильний погляд.
— Анна Сейнтфаєр?
Я здивовано зиркнула на хлопця. Те, як він до мене звернувся, анітрохи не зменшило хвилювання й настороженість. Звідки він знає моє ім’я?
— Можливо. А ви…?
— Ейнар Стюарт. Адепт Магічної Академії. Мене прислали, щоб я вам допоміг.
Чудово. А Каем десь загубився по дорозі? І чи хоч натякнув він, у чому саме полягатиме ця допомога?
Як шкода, що я не змогла взяти Змійку з собою. У палаці вона  просто звичайна змія, навіть невидимою стати не може. Сьогодні та завтра вона б мені дуже згодилася — хоч би прикрити спину, якщо що.
Все знову доведеться тягти самій. Як завжди.
— А де сам Каем?
Ейнар не поспішав із відповіддю. Він сів навпроти й з виразом незрозумілого очікування глянув на служницю поруч зі мною, злегка піднявши брову. Що? Він хоче, щоб Нетті пішла? Навіщо? Сказати щось надто таємне?
Я вагалася. Попросити її вийти? Та залишитися сам на сам із незнайомцем… це ж, мабуть, призведе до чергової сцени з боку Кайема. Я зовсім не хочу знову стикатися з його середньовічними замашками.
Мою довгу паузу Ейнар, здається, сприйняв як відповідь. Він ледь поморщився, але змирився з присутністю Нетті.
— Гадаю, зараз він з ректором вирішує проблему з диким траробарієм.
Що це ще за дивовижа? Але й одного лише прикметника «дикий» було достатньо, щоб зрозуміти: істота небезпечна.
Очевидно, він зовсім не чекав від мене жодної реакції — і, схоже, не збирався давати на це часу. Він одразу ж продовжив, не давши й слова вставити:
— Я не стану питати, чому ви звертаєтеся по допомогу до адепта, і чому самі не використовуєте магію. Давайте швидше закінчимо.
— То ви в курсі, навіщо вас покликали?
— Мене попередили. Не хвилюйтеся.
Я кивнула у відповідь. І справді, не хотілося затягувати розмову з людиною, яка викликала в мене суперечливі почуття. Та коли йшлося про «приховання аури», я уявляла собі змах руки, пару магічних слів або в гіршому разі — трохи зілля. Аж ніяк не чорну субстанцію, що потягнулася до мене з рук Ейнара. Подібне викликало у мене паніку і я відсахнулася, втискаючись у спинку крісла.
— Що за чортівня?! — Я була на волосині від того, щоб заверещати.
Його дії нагадали мені про те, що сталося в храмі Ведани. Їхні «чари» занадто схожі? Боже, а раптом вона перетворилася на когось іншого й тепер прийшла мене вбити? Власні думки накрутили мене аж настільки, що я більше не хотіла приймати нічию допомогу. 
— Я на таке не погоджувалась!
— Мі-міледі... — звернулася до мене Нетті. Здається, вона від страху почала заїкатись. — Давайте підемо... пан...
Ейнар ліниво змахнув рукою — і темрява слухняно потяглася до Нетті, буквально сплітаючи на ходу стіну, що відділила її від нас. Стіна швидко потьмяніла, а ще за хвилину стала прозорою. Це дозволило побачити налякану Нетті, чиї губи щось говорили, та до нас не долинав жоден звук.
Я блиснула на Ейнара розлюченим поглядом.
— Ви серйозно? Це не смішно!
— Терпіти не можу, коли мене перебивають простолюдини, — Ейнар усе ще дивився на Нетті з виразом відрази, цілковито ігноруючи мій гнів. Лише за мить нарешті звернувся до мене буденним тоном:
— Міледі, мій час не безкінечний. Перестаньте боятися таких буденних речей.
— Не щодня буває, щоб мою служницю так грубо змушували мовчати.
— Переконаний, вона це переживе.
Мені аж закортіло вдарити його за цей байдужий, холодний голос. Так, Нетті — служниця. Але вона насамперед людина. А він говорив про неї грубо й зверхньо, наче про річ.
Можна було на нього накричати, попросити піти — а отже, дозволити Каему розібратися з аурою. Проте… чи справді це було б для мене безпечно?
– Чи ви з темною магією вперше стикаєтесь? – урвав мій внутрішній монолог Ейнар.
– Не те щоб зовсім уперше...
– Я не маю наміру вам шкодити. Заспокойтесь і дайте мені закінчити.
– Ваша магія, – я вказала на клубок темряви, що досі пульсував у нього в руці, – виглядає лякаюче.
– Я володію темною магією і вдосконалюю її з ранніх літ. Через це енергія виглядає чорнішою. Але це вам на користь. Зламати мій бар’єр буде непросто.
Окей. Звучить обнадійливо.
І справді. Я ж дарма здійняла паніку й занадто перебільшую. Можливо, темна магія тут така ж буденна річ, як у нас – дощ. Чому взагалі дивуватись у світі, де існують маги, дракони, ельфи і навіть боги?
Зробивши глибокий вдих, я погодилася.
Наче за командою, темрява плавно потекла з його рук: легко і невимушено. Я намагалася залишатися спокійною, коли пітьма майже повністю огорнула мене, але серце гулко билося в грудях.
Чужа магія не спричиняла болю чи дискомфорту — якби я зараз заплющила очі, то не відчула б жодного втручання. Це також не викликало захоплення, як бувало з фокусами Змійки. Просто відчувала страх перед невідомим і всіляко намагалася його приховати.
Усе завершилося доволі швидко. Уже за кілька хвилин Ейнар клацнув пальцями — і навколо мене заіскрились кольори. Вони нагадували яскраву оболонку, накриту зверху тінню.
– Так я приховую вашу ауру за допомогою своєї магії, – пояснив він. – Зачекайте, я накладу печатку. Так ефект протримається близько тижня.
Поки Ейнар проводив якісь незрозумілі дії, я вирішила крадькома роздивитися його. Він дивував навіть тим, що не вдягався як місцеві «модники». Ніяких строкатих кольорів чи вигляду на кшталт «я три дні не мив голову, але й так зійде». Широкі плечі й груди обтягувала темна сорочка та камзол темно-синього кольору, розшитий золотими нитками. На шиї весело поблискували з пів десятка ланцюжків із кулонами, а ще — дивної форми талісмани на шнурках. Обереги?
Хто їх розбере. Але для темного чаклуна вони явно мали значення. Інакше навіщо було б обвішуватись ними? У цьому світі нічого не буває просто так.
Цього хлопця легко було б віднести до когорти «холодних красенів» — гарне обличчя, але насторожлива, відштовхуюча аура. А додати до цього ще й погляд щеняти, коли він говорив про якусь незнайомку... Таких хлопців обожнюють описувати у книгах. Ідеальний претендент на роль головного героя.
Тепер я замислилась над зовнішністю Джонатана Олівейри. За задумом авторки саме він — головний герой цієї історії. І саме з ним мені так і не вдалося зустрітися.
— Пані Сейнтфайр, — звернення Ейнара вивело мене зі ступору. Я моргнула і подивилася на нього в очікуванні подальших слів.
— Перепрошую за запитання, але ви знаєте, хто я?
— Авжеж. Ви з роду Стюартів.
Ми ж тільки п’ять хвилин тому познайомилися. Звідки мені знати щось про його родину? Можливо, прізвище «Стюарт» мало б мені про щось говорити, якби я жила на Аштері.
— Смію припустити, ви нічого не знаєте про Стюартів?
— А мала б? — обережно перепитала я.
— Усі знають мою родину, — заявив він із впевненою посмішкою. — Ми — темні чаклуни.
Він вимовив це з таким тоном, ніби після слів «темні чаклуни» переді мною мали б відкритися всі таємниці всесвіту.
Я здивовано поглянула на нього.
Яка різниця, ким він був? Ну, чаклун. Ну, темний.
І що з того?
— Еее… гаразд?
Хитрий прищур його карих очей казав про те, що мене щойно завели в майстерно розставлену пастку, і вже за мить вона замкнеться.
— Хто ви, миледі? — запитання влучило, наче постріл. — Ви не знаєте моєї родини, нічого не чули про темних чаклунів, і думки у вас, скажімо так, доволі незвичні.
Остання фраза насторожила.
Він читає думки буквально? Чи просто абстрактно висловився?
Звучить абсурдно, але раптом і справді… читає чужі думки?
А що, як його надіслав Беккер? Я миттю відкинула цю думку. Граф великим розумом не вирізняється. Розумна людина вже давно почала б діяти — ще під час допиту в короля.
Та якого біса Каем зупинив свій вибір на Ейнарові? Хоче розкрити мою особистість?
— Лорд Сейнтфайр навряд чи знає, кого саме відправили.
Я вголос не говорила про Каема.
Ейнар виглядав розслабленим, а от всередині мене напруга сягала краю, а нерви розхиталися к бісовій матері. Це недобре.
Тривога ніколи мені не допомагала — лише тягнула на саме дно. А там на мене завжди чекали нові неприємності.
Я глибоко вдихнула і повільно видихнула.
«Не можна піддаватися паніці!»
— Навіщо вам знати, про що я думаю? Когось зацікавило, що коїться в моїй голові?
Ейнар коротко засміявся, ніби не очікував почути настільки дурні й смішні здогадки.
– Міледі, не варто вигадувати зайвого. Я всього-на-всього один із найкращих адептів, а ви нічим не захищені, ваші думки відкриті. Вас можна прочитати без жодних зусиль.
– Гаразд, – зітхнувши, втомлено відкинулась на спинку стільця, – гаразд. Але що б ви там не почули — це особисті думки. Прошу ні з ким ними не ділитися.
– Я мовчатиму. Але за умови, що і ви триматимете рот на замку. Про підслухану вами розмову не повинна дізнатися жодна жива душа.
Щоки почервоніли від сорому.
Отже, він знав, що я все чула.
«Авжеж, знав. Із його здібностями це не складно».
– Я все одно не маю кому розповісти.
– Сьогодні я в гарному настрої. Повірю вам. Але... звідки ви?
– Навіщо вам це знати?
– Просто цікаво.
І що мені робити з таким зацікавленим хлопцем? У моїй голові він уже встиг поритися. Гірше не буде.
– З Землі.
– Землі?
– Так називається планета, на якій я жила.
– Земля, – повторив він, ніби смакуючи це слово. – У вас, бачу, не особливо переймалися з назвою.
– Ага, – згодилась я, клацнувши язиком.
– Але, судячи з ваших міркувань, Земля ідеально підійшла б мені.
– Саме так. Якщо хочете жити інакше. Ми вільні й самі обираємо своє майбутнє.
Я встигла вловити смуток у його погляді ще до того, як він відвів очі вбік. Здається, Ейнар давно прагнув свободи вибору, та спосіб життя й мислення жителів Аштера заганяли в суворі рамки. Там треба рухатися прокладеним для тебе шляхом, інакше станеш білою вороною в їхньому суспільстві.
– Як цікаво. Мабуть, це один із закритих світів. Ніколи раніше про нього не чув.
– Закритий і немагічний світ.
– Немагічний? – Ейнар відкрив рота, готуючись поставити ще питання, але раптом різко повернув голову в бік виходу з альтанки. Одразу ж поспіхом підвівся. – Мені час. Ваш чоловік скоро буде тут. Давайте домовимось: скажете йому, що вам допоміг світлий маг. Адепт Ендерксон.
– Це ще навіщо? – я геть нічого не розуміла. Хіба Ейнара не ректор академії прислав? Навіщо брехати лорду? – Каем побачить, що мені допоміг темний.
– Саме тому я і поставив печатку. Вона все приховає, – відповів хлопець поспіхом. – Лорд Сейнтфайр має уявлення про мою родину. А в мене й без конфліктів з людьми з Імперії вистачає проблем. І ще дещо, – він вказав рукою на мене. – Насамкінець хочу порадити вам уникати минулого кохання.
– Минулого кохання? Що ти маєш на увазі? І взагалі, чому ти сюди заявився? Допомагаєш мені?
– Немає сенсу допомагати іншим. Я допомагаю своєму майбутньому «я».
Він зупинився на мить поруч з Нетті і провів рукою перед її обличчям. Порожній погляд дівчини нагадував робота, у якого обнулили програму.
– Що ти...
Але Ейнар поспіхом покинув альтанку, не даючи мені можливості дізнатися щось більше. Залишалось лише спостерігати за червоно-волосою маківкою, що зникала між деревами.
– Що за чортівня щойно сталася? – тихо запитала я.
Він прийшов, сказав, що з академії, допоміг мені, заодно прочитав мої думки й дізнався правду про мене. А в кінці виявляється, що він не просто прийшов... а допомагати майбутньому собі?
Що за маячня?!
– Пан Сейнтфайр йде.
Я здригнулася від голосу Нетті, яка раптом ожила.
Служниця посміхнулася, варто було глянути на неї. Ніби нічого не сталося. Ніби не було тут Ейнара, не він закрив їй рота, а після...
– Нетті, ти ж пам'ятаєш, хто тут був?
– Ви про адепта з академії? – Дочекавшись мого кивка, вона продовжила. – Пан Ендерксон? Звісно, я пам'ятаю.
По спині пробігли марахи. Страшна людина... ах, ні, краще сказати, чаклун. Одним рухом він стер пам'ять Нетті про себе.
Інтуїція підказувала мовчати і більше не перетинатися з цим небезпечним хлопцем. І не можна говорити про нього з Каемом. Це погано закінчиться. Для нас з ним.
– В академії мене трохи затримали. Вибач.
– Усе гаразд, – повільно сказала я Каему, повертаючи голову в його бік.
– Що таке?
– А? Ні, нічого.
Постаралася посміхнутися якомога природніше.
Каем довго вдивлявся в моє обличчя, але я змогла спокійно видихнути, коли він сів поруч.
– Хтось приходив із академії?
– Ммм, ну так. Адепт... – Я настільки заглибилася в думки про витівки темного чаклуна, що прізвище вилетіло з голови.
Слава Богу, мені на допомогу прийшла Нетті.
– Приходив пан Ендерксон.
– Добре. Бачу, він постарався, – оцінюючи роботу Ейнара, промовив він. Я теж повинна віддати належне чаклуну. Не дарма він хвалився, що найкращий адепт. – Але відправляти тебе до герцогині отак просто не можна. Я привів вчителя, щоб він навчив тебе елементарного етикету і правил.
Я захникала.
Який важкий день у мене вийшов. Більше ніколи не буду легковажно приймати всякі запрошення!