10

На четверту добу я отримала запрошення від невідомої мені «герцогині Арсден» — на ранкове чаювання в компанії інших дам. Я погодилася.
— Шанай, допоможи мені! Ти мала порадитися зі мною, а не бездумно кивати головою! — розлютився дракон, щойно дізнався про це.
— Ти влаштував трагедію на рівному місці, лорде Каеме, — спокійно розглядала нігті на тілі, в якому тимчасово мешкаю. Мої були значно гарніші. — Ані наростити, ані нафарбувати. Треба було просити в Змійки лак. — Зітхнула я і згадала, що ще треба поговорити з лордом  про змію — знову зітхнула.
— Це ж дами з вищого товариства! Вони не чаю тебе кличуть попити, а зібрати свіжі плітки! Для них я — проклятий і божевільний лорд, який до того ж ще й одружився. Їм цікаво подивитися на тебе, а потім рознести по всіх кутках палацу.
А він думає, що я сама не здогадалася? Схоже, у чоловіків цього світу в голові одна картина: жінка — або слухняна дружина, або порожнє місце.
— Авжеж, я в курсі. І саме тому погодилася. Уявляєш? Ті, що тебе оточують, може, й підкоряються правилам цього вашого світу, але я — інша. І тобі краще звикнути до думки, що говорити зо мною треба на рівних. 
Вочевидь, на цьому ввічливість можна було б завершити. Але, щоб не загострювати ситуацію, я жартома додала: 
— Подружками ми з ними точно не станемо, але я чудово зіграю роль щойно одруженої і трохи наївної дружини — та ще й твою репутацію підчищу.
— Навіщо тобі це?
— А як ти думаєш? Не хочу, щоб про мене шепотілися як про дружину проклятого і навіженого лорда.
— І що ти їм казатимеш?
— Те ж саме, що сказала королю.
— Ага, чув я, як ти там мене захищала...
— От-от! Маніпулювати громадською думкою — це мистецтво. А на публіку я — бідна, залякана, нещасна дівчина, яку ображала мачуха й ледь не вбив наречений. А ти — мій рятівник! Захистив, витягнув, і серце твоє розтануло. Варто лише пустити чутки — і тебе почнуть хвалити.
— Він до останнього не підпускав графа Беккера до карети її світлості, ризикуючи життям. Та в карету влучили. Згоріла дощенту. Бідолашний лорд був шокований. Кажуть, тоді він вперше за довгий час щось відчув… Корив себе, адже й гадки не мав, що Анна залишилася ночувати в таверні. Міцний сон урятував їй життя. — Я й сама мало не просльозилась від своїх вигадок. — Отак от. Для них ти станеш справжнім героєм.
— Мені слід було ще в храмі розгледіти твою натуру. Дивно, що з таким характером хтось вірить, що тебе можна залякати.
— Якби я наслідувала Анну — тремтячою мишкою ходила, то зараз ми з тобою точно не сиділи б тут. Я б уже була заручена з тим огидним Беккером. А ти б так ніколи й не дізнався, яку дівчину втрачаєш.
— Саймон таки мав рацію щодо тебе. Недаремно говорив, що ти дуже змінилася після їхньої останньої зустрічі.
Він щось підозрює? Із якого дива в мене раптом розв’язався язик? Хай ми з лордом зараз і по один бік барикад, та це не означає, що йому слід знати всю правду.
— Авжеж. — А щоб різко змінити тему, я поцікавилась: — Слухай, а як ти став другом отого дурника?
— П’ять років тому я врятував його. На нього напали на вулиці, — він зітхнув, не важко, а радше так, ніби щось давнє й стабільно дратівливе знову нагадало про себе. — Він загруз у боргах, і йому пригрозили, що віддадуть його сестру до борделю, якщо не поверне гроші. Я випадково опинився в тому провулку. Не збирався допомагати чи лізти в його справи, але ті бандити сказали мені забиратися геть і назвали виродком. От я й відправив їх до Шаная.
Чудовий початок дружби! Просто в стилі напівдракона.
— Не те щоб хтось сумнівався, що ти не надто емпатичний.
— Саймон  нав'язався сам. А ця поїздка до замку Стоундженів — ідея Вів’єн. Я нещодавно виконував завдання Імператора в місті поруч з Ладеном, а вона допомогла мені. В обмін благала наглядати за її сином. Ти була їхнім шансом розплатитися з останніми боргами.
Та Вів’єн сама себе переграла. Привела Сейнтфайра, щоб той стежив за її ледащом, а він несподівано забрав їхню «грошову здобич» прямісінько з-під носа.
— Повернімося до теми. — Каем не дозволив мені надовго заглибитися в думки про трагічну долю Беккерів. — Вони не змінять своєї думки лише через твої слова. В мене в минулому...
Я похитала вказівним пальцем.
— Ні-ні-ні! До дідька твоє минуле! Я створила перед королем образ достойного чоловіка, який ховає справжнє обличчя за маскою. Ну, золоте серце за всіма правилами також має бути.
Я вже пережила знайомство з Арелією і родиною Беккерів. Чаювання з іншими дамами не здавалося такою вже страшною ідеєю.
— І не переймайся так! Чим менше говоритиму — тим більша ймовірність, що мене вважатимуть звичайною забитою дівчиною. Хто при здоровому глузді здогадається, що я потраплянка з іншого світу?
Мій оптимізм не оцінили.
Каем подарував свій фірмовий крижаний погляд і похмуро прорік:
— Вони вирішать, що ти просто селючка, а не скромна дівчина. У тебе немає манер чи грації. Хода, інтонація, дивні незнайомі слова! На Аштері та в Імперії різні традиції і виховання, але батьки вкладають шалені кошти в освіту дітей. Танці, музика, живопис. А ти навіть не маєш уявлення, що таке справжня леді!
Я здаватися не збиралась. У мене ще був один аргумент.
— Якщо не зраджує пам’ять, ти ж не розкусив мене у Стоундженському замку! А коли Беккер прийшов із заручинами, я була на Аштері від сили кілька годин.
— На твоє щастя, мене тоді більше збентежила твоя аура. Слідкувати за манерами не було часу.
— Аура? — Після секунди замішання я згадала дещо кумедне з недалекого минулого. — Хочеш сказати, ти витріщився на мене своїм убивчим і лякаючим поглядом просто через ауру?! О господи, лорд Каем, та ти просто щось неймовірне! Знаєш, як я себе накрутила, намагаючись здогадатись, чому ти так на мене дивишся?
— Я довго намагався зрозуміти: чому твоя аура не схожа ні на одну, яку я коли-небудь бачив? Коли побачив створене тобою сплетення для "Тенет кохання", вирішив, що ти — відьма. Але відповідь була набагато простішою. Твоя душа просто з іншого світу.
Спочатку я хотіла автоматично кинути якусь глузливу фразу, але були куди важливіші речі. З усього, що він сказав, я зробила висновок: аура видасть мене будь-якому незнайомому магу? То чому ж граф Беккер одразу не зрозумів, хто перед ним? Невже наша вимушена втеча з Ладена сталася не через те, що Каем проклятий, і це очевидно робить його слабшим за Беккера?
Або ж наші аури з попередньою власницею тіла були схожі.
– Слухай, ти раніше Анну не зустрічав?
– Ні. Я мешканець Імперії, мені нема чого робити в таких занедбаних провінціях Аштера.
Я ледь стрималася, щоб не закотити очі.
Обов’язково було згадувати такі подробиці?
– Значить, аури різні, – проігнорувала я його коментар про провінції. – Але Беккер не помітив змін, хоча зустрічав Анну рік тому. Хіба це не дивно?
– Справді, – похмуро погодився він з моїми підозрами. – Що могло змусити його мовчати? Багатство Анни? Йому настільки було байдуже, з ким одружуватися, аби тільки отримати змогу розпоряджатися грошима?
Каем мав рацію. Родина Беккерів потребувала грошей, і шлюб з Анною Стоунджен був необхідністю. Він міг помітити зміни — але яка йому різниця, кого зіштовхнути з вежі замку? У будь-якому разі тіло належало Анні, і для всіх це закінчилося б її смертю.
– Схоже на те. Проте йому не вдалося загарбати її спадок, і тепер він може становити загрозу для нас.
– Загнані в кут пацюки кусаються боляче, – погодився Каем, а тоді запропонував мені подбати про приховування аури. – Поки що як відьма ти нічого з себе не являєш, – незважаючи на моє обурене «Гей!», він продовжив: – Навіть якщо створиш блок — будь-який новачок з магів його проб’є.
– І-і?
Я здогадувалась, куди він хилить, але та ідея мені геть не подобалась. Мені й одного спаленої сукні вистачило. Освіжати пам’ять було зайвим.
– Потрібно вирішити проблему до завтра. Моя допомога — найшвидший і найнадійніший спосіб.
Авжеж. Подумалось мені. Найшвидший і найнадійніший спосіб вирушити на той світ. От тішитиметься Ведана — жодного зусилля прикладати не доведеться.
– Не треба! – швидко відмовилась я від його пропозиції. – А раптом твоя сила знову зіб’ється й ти замість аури випадково мені якісь чакри заблокуєш? Я, між іншим, ще молода. Хочу пожити.
– Не довіряєш мені? – запитально підняв брову Каем. Наче не він розповідав про збої сили через прокляття — і ніби боятися нічого. – Добре. Тоді я попрошу ректора магічної академії надіслати адепта?
– Ректора магічної академії? – Повільно, майже по складах, перепитала я.
– Так. Ми навчались разом, і попросити про невеличку послугу… – іще раз натрапивши на мій пильний погляд, він змовк, а потім заперечно похитав головою. – Ні.
– Що — ні? – не зрозуміла я.
– Я не візьму тебе з собою.
Оце так! Як він здогадався? Мій інтерес до магічної академії настільки очевидний, що помітний неозброєним оком?
— Але чому?!
— Ти зацікавлена в навчанні там. Сама згадувала під час вчорашньої розмови.
Точно.
А хто ж знав, що мої власні слова вже наступного дня обернуться проти мене? Могла ж побувати у святому та жаданому для всіх потраплянок місці — магічній академії!
— Каеме, подумай логічно, — вирішила я не втрачати надії. — Це ж не вступ до академії. Я просто буду поруч із тобою. У мої плани входить чаювання, а не втеча. Що може трапитися?
— Моя дорогоцінна дружинонька вирішила подумати логічно? — Насмішкуватий блиск у його очах підказував, що моїй надії настав кінець. — А чому ж вона не подумала логічно, коли йшла до Ведани? Чому не розповіла мені про всі деталі? Це мої логічні міркування змусили мене піти за тобою до храму — і саме вони врятували тебе від мороку.
— Я не винна, що потраплянки притягують до себе всілякі неприємності! У моєму світі стільки проблем не було, — майже з викликом відрубала я.
Він роздратовано махнув рукою.
— Річ не в тому, що ти якась там потраплянка, а в тобі! Коли вранці тебе запросили на чортове чаювання, тобі ж і в голову не прийшло порадитися зі мною, правда?
— Та що ти знову починаєш! — Тепер уже й мене почало дратувати. — По-твоєму, я повинна про кожен крок доповідати? Це ж звичайне чаювання! Я допит короля успішно пройшла і тебе з в’язниці витягла. На цьому фоні розмова з якимись дамами — це квіточки.
— Ти повинна принаймні радитися зі мною, бо порушила мої плани! Завтра я збирався їхати до Імперії.
— Ох, пробачте, Ваша Величносте! — Я підскочила, наче вкушена, і вклонилася. — Вибачте вже, що зірвала ваші плани! Але, може, ви іноді б і самі щось повідомляли? А то якась гра в одні ворота виходить.
Розумом я розуміла, що ще трохи — й мене занесе, але емоції не дозволяли зупинитися. Недодракон хотів контролювати кожне моє рішення і я, бачте, зобов’язана звітувати про все, а він ходитиме, як важливий павич, розпускатиме хвіст і прийматиме рішення за мене.
Дякую. Обійдусь.
Крижаний погляд Каема свідчив, що він так само незадоволений нашою розмовою.
— Обговоримо це пізніше. Я накажу провести тебе до саду за півтори години. До того часу я повернуся, — зібралася я вже вставити шпильку про його втечу від розмови, але Каем згадав про щось і знову заговорив: — До речі, мені байдуже на присутність цієї змії, але якщо вона створить неприємності — я швидко подбаю про її зникнення. Тож стеж за нею!
І пішов.
Я ж із зітханням опустилася на ліжко. Вкотре ми вже сваримось — і це до нестями виснажує.
Не шкодуючи сил, я вдарила по матрацу.
— Та вилазь вже! Він усе одно тебе помітив!
— Він точно піш-ш-шов? — долинуло шипіння з-під ліжка.
— Та точно, точно.