9.2

****
Був пізній вечір. Я вже давно лежала в ліжку під ковдрою, читаючи випадково знайдений у кімнаті роман. Не знаю, хто мешкав тут до мене, але виїжджали вони явно поспіхом і забули цю книжку. Гарячу еротику просто так не кидають де-небудь. Особливо в їхньому «середньовічному» суспільстві.
Я щиро дякувала тій людині за нічне читво, що дісталося мені у спадок.
Так, очі стомлювалися від світла свічки, але хотілося заповнити голову чимось абсолютно непотрібним, аби витіснити дурні думки.
Ведана. Напівдракон. Повернення додому. Мене хочуть убити.
Це крутилося в голові без зупину. А книжка з доволі пікантним сюжетом переводила думки в інше русло… й мимоволі повертала до майже-поцілунку з Каємом.
Мене пересмикнуло. Зовсім здуріла. Ще тільки закоханості не вистачало — як вишеньки на торті з проблем.
До речі, про Каема. Де він тиняється в такий пізній час? Йому теж не вкладається в голову, що Ведана все це спланувала?
Я саме перегортала сторінку, коли почула дивні звуки з того боку вікна. Завмерла. У голові миттєво закрутилися шестерні. Третій поверх. Хто, чорт забирай, лізе в моє вікно?! Було б смішно, якби лорд напився після нашої розмови й сплутав вікно з дверима. Хто їх знає, тих драконів, що в них у голові.
Тихо зітхнула. Ні. Не в його стилі — влаштовувати емоційні сцени. Каєм може ігнорувати, дивитися холодно або образити. Лізти по вікнах посеред ночі — надто вже нерозумно для такого серйозного лорда.
Потрібно перевірити, хто там намагається до мене вдертися. Що могло загнати когось аж сюди? Граф Беккер вирішив помститися? Чи мачуха надіслала вбивцю?
Тихо, навіть не сміючи зайвий раз вдихнути, я вибралася з-під ковдри й рушила до вікна. Шурхіт посилився. Рама тривожно затремтіла. Якби це був найманий убивця, він давно вже виламав би вікно. Але тільце по той бік виявилося надто слабким.
— Та ш-ш-шо це таке?! — голосне шипіння не залишило сумнівів.
Зміючка.
Не думаючи, відчинила вікно. Вона ледь не злетіла вниз, але дивом устигла вчепитися хвостом за підвіконня.
— Аня, ти чого мене лякаєш?
— Вибач, може, зустрічне питання? Що ти взагалі робиш уночі, намагаючись вдертися у чужу кімнату?
— Не було вибору! Зранку я відчула твій слід і кинулася на поклик. Та через брак сил дісталася пізно. У трактирі завдяки чуткам дізналася, що ви з лордом у палаці, й пробралася сюди, — Зміючка енергійно повзала по підвіконню, зітхала й захлинаючись розповідала про свої пригоди. — Уявляєш, через що мені довелося пройти? Якщо ти не з королівської родини, палацовий захист блокує твою магію! У мене не було вибору. Я повзла! Весь день і вечір витратила, щоб дістатися сюди!
Я спостерігала за нею з підозрою. Її страждання не справили належного враження.
Мене набагато більше турбував її наглий обман.
— Ти все знала, так?
Моє запитання змусило її затнутись.
— Га? Про що ти?
— Навіщо Ведана привезла мене на Аштер. Це не моє "маленьке бажання" допомогло мені опинитися тут, а ретельно спланована витівка тієї відьми! І ти в цьому зіграла не останню роль! — говорила я спокійно. Поки що.
— Пробач. У мене не було вибору...
— Вибір є завжди.
— Ти не розумієш! — гаряче заперечила Змія, підповзаючи до краю. — Зв’язок між Хранителькою і її відьмою дуже важливий! Я мусила знайти тебе. Ведана... вона справді допомагала з кристалами. А я виконувала її дрібні доручення. Але кілька місяців тому вона розповіла мені про тебе і запропонувала угоду…
Про деталі їхньої угоди вона, звісно, мовчала. Натомість поспішила запевнити, що Ведана пообіцяла мене вберегти за будь-яких умов.
Пообіцяла?!
Це мене зовсім не заспокоїло.
— Ти серйозно думала, що цими словами мене заспокоїш? Нахабно використала, локшини на вуха навішала...
— Аня, прошу, не говори знову на своїй дивній мові, — перебила вона мене. Потім тихо зашипіла: — Нащо локш-ш-шину вішати на вуха? В твоїх словах нема жодної логіки.
— Саме цим ти і займалася з моменту мого прибуття на Аштер! А я, мов остання дурепа, пішла в храм Ведани, — у Змії округлилися очі, — і не дивись на мене так! Звідки мені було знати, що в неї поїхав дах і що в неї свої рахунки з Каемом?!
Від усього, що відбувалося останнім часом, відчувала, що скоро просто збожеволію.
— О, Боже! За що мені все це?! І чому в цьому світі я дихаю рідше, ніж знаходжу проблеми на свої чарівні дев’яносто?! — простогнала я, піднімаючи голову догори.
Хто б із богів мене зараз не слухав — точно насміхався.
— Та нічого ж страш-ш-шного з тобою не сталося.
Я глянула на неї таким поглядом, що навіть богам стало б ніяково.
— Тобто загроза бути вбитою — це дрібниця?! Не варта виїденого яйця?
— Але ж я тебе попереджала багато разів! Просила їхати до Ведани в столицю! Тож не моя вина, що карти зміш-ш-шалися!
— Ти на чиєму боці взагалі? — запитала я вже остаточно шокована.
— На с-с-своєму! — образилася змія. — Ти не думаєш про свою Хранительку! Я ж без тебе можу зникнути! Тільки про себе та свої бажання й думаєш!
Я остовпіла. І від її слів, і від нової інформації: вона може зникнути?! Тож саме тому погодилася на пропозицію Ведани?
Мені потрібно терміново почитати хоч щось про місцеву магію. Без елементарних знань тут не вижити. Кожен намагається обвести мене навколо пальця.
Я тицьнула пальцем у її бік.
— Ти тепер на випробувальному терміні!
— На… пробувальному?
— Господи! Ні, не пробувальному, а випробувальному! — не витримала я. Кинувши на змію (яка все ще виглядала переляканою від ідеї «пробувальному терміні»), я видерлась назад на ліжко. — Це означає, що я маю час подумати — можна тобі довіряти чи краще тебе пробачити... або ні.
Зміючка сумно кивнула, погодившись із моїми умовами. Та раптом її погляд застиг, ніби вона згадала щось вкрай важливе. Вона почала зосереджено озирати кімнату, мов сканер.
— А де ж поважний лорд?
О, чудово. Згадала!
— О-о, цей поважний і дуже живучий лорд психанув і звалив, — повідомила я з іронією. — Думати про його місцезнаходження мені зараз ніколи. Я збираюсь спати.
Я повернулась на інший бік і заплющила очі. Про лордів і змій подумаю завтра.
Мої нервові клітини після однієї лише розмови з Веданою ще не відновились.