9

***
Я очікувала гучну сварку. Крики. Докори. Гнівне сичання. Щось у стилі нашого недодракона. 
Коли ми відійшли на пристойну відстань від храму, лорд раптово зупинився й поглянув мені просто в очі.
Ой. Зараз почнеться.
Але замість очікуваного вибуху люті — я отримала обійми. Уявляєте мій ступор? Очі ледь не вилізли з орбіт. Я ще не встигла відійти від шаленої місцевої богині, як тут і лорд вирішив мене здивувати.
Обійми. І лорд Каем. Дивне поєднання.
— Що… що ти робиш? — мій голос звучав, як писк наляканої дитини.
— Дякую.
Коліщатка в голові закрутилися з подвоєною швидкістю. Нерозуміння читалося в моїх очах і на обличчі. За що він дякує? За те, що я після розмови з Веданою залишилася живою?
Максимально обережно вислизнула з обіймів. Моя настороженість лише зросла, щойно я поглянула на лорда й помітила в кутику його губ тінь усмішки.
— За що?!
— Сьогодні ти довела, що заслуговуєш на довіру. Не важливо, з якого ти світу.
Що з ним коїться сьогодні? Його чимось вдарило по голові в тому храмі? Як інакше пояснити таку поведінку?
«— Ага, вдарило його ще після тих днів у в’язниці».
Стоп. Він сказав: «Не важливо, з якого ти світу»? Тобто він знає? Але звідки? Підслухав мою розмову з Веданою?
— Ти чув…?
— Так. Поговоримо про це у палаці.
Я ще не встигла вставити й слова, як він уже розвернувся й рушив у бік палацу. Через його міцно стиснуту руку мені не залишалося нічого, окрім як іти слідом. А позаду нас тягнувся похмурий помічник нашого недодракона. Цікаво, а він теж знає, що дружина його боса — потраплянка?
Ну й нехай.
Головне, щоб за божевільну не прийняли. А раптом ще й екзорциста покличуть. Від середньовіччя можна чекати чого завгодно.

***
Мені зовсім не хотілося повертатися. Або ж обговорювати своє «потраплянство». Та від мого небажання Каем пам’ять не втратить.
Добре хоч, що я не знала про плани Ведани помститися. Я — заручниця обставин, а не його ворог.
І настрій у Каема, здається, був позитивний.
Принаймні, був — до того моменту, як ми зайшли у виділені нам покої.
— Розповідайте, Ваша Сяйносте, — жбурнув він різко.
Я образливо засопіла.
Чому він знову поводиться як клятий придурок? Куди подівся милий лорд? У нього що, роздвоєння особистості?
— Що саме вас цікавить? — запитала я з іронією й потерла зап’ястя.
— Ви — не справжня Анна Стоуджен. Хто ви така? Звідки? І чому хотіли потрапити на Аштер?
Він хоче, щоб я відповіла одразу на усі питання за раз?
— Хіба ви не чули мою розмову з Веданою? — закотила очі.
— Чув. Уривками.
— Ви ж самі сказали, що неважливо, з якого я світу…
— Не «викайте» мені, і говоріть уже, демони вас забери!
Я хитро всміхнулася.
— Стільки балачок про вашу беземоційність, а реагуєте ви дуже навіть яскраво, — і, щоб ненароком не розлютити недодракона ще більше, заговорила про себе: — Мене теж звати Анна, але я з планети, що зветься Земля. Наш світ зовсім не схожий на ваш: магії в нас немає, зате з технологіями ми просунулися далеко. А потрапила я сюди з власної дурості. Захотілося фентезійних пригод на свою п’яту точку. Книжка про Анну просто невчасно потрапила під руку.
Під кінець свого монологу я вмостилася на ліжку. Прогулянка містом, зустріч з Веданою, а тепер ще й допит від Каема — якось забагато стресу на одну мене.
— Книжка?
— Ага. Анна була головною героїнею книги.
Брови лорда Каема ледь не зійшлися на переніссі — видно було, як запрацювали коліщатка його думок на повну.
— А я, значить, головний герой?
Пирснула в долоню, стримуючи сміх. Ой, розкатали ви губу, вельмишановний лорде.
Він зиркнув на мене з явним невдоволенням.
— Ні, про вас навіть у короткому описі нічого не було сказано. Боюсь, у самій книзі ви згадуєтесь у кращому разі рази три. Головний герой там якийсь маг. Я мала зустрітися з ним того самого дня, коли ми з вами… одружились.
— Навіщо? — лорд запитав якось надто різко, майже грубо.
— Та він же головний герой. Звісно, мені було цікаво з ним познайомитися хоча б із цікавості.
— Сподіваюся на ваше розуміння в майбутньому. Ви — моя дружина. Маєте усвідомлювати, що можуть піти чутки…
— Тільки не заводьте свою середньовічну шарманку. Інакше мене зараз знудить. У мене є мізки, дякую. Чудово розумію без вас, що робити не слід.
Лорд обдарував мене скептичним поглядом.
Я прокашлялася.
Так, події говорять не на мою користь. Але в мене немає жодної причини шукати зустрічі з Джонатаном Олівейрою.
— Усі мої помилки на Аштері траплялися лише через вас.
Він хитнув головою, але я встигла помітити мимохідну посмішку.
— Добре.
— Але тепер, коли ви все знаєте, я б радила вам подумати про майбутнє.
— Що ви маєте на увазі?
— Те, що залишатися на Аштері я не хочу. Вже встигла втомитися від цього місця. Я сумую за своїм світом. Знаю, що я вам потрібна, щоб зняти прокляття, але я не хочу бути до цього причетною. Я мріяла про пригоди у стилі класичної потраплянки, — почала загинати пальці, — навчання в магічній академії, шалені друзі, кумедні пригоди… Але з самого початку все пішло не за планом. Я взагалі не планувала виходити заміж найближчі п’ять років!
Моя тирада обірвалася, коли я знову зустрілася з поглядом лорда. Його аура раптом стала важкою, наче згустки темної хвилі накотилися з його боку.
— Ось як? Тоді скажи, навіщо врятувала мене? Адже ти не хочеш мати з усім цим справу.
Лорд із ледь помітною посмішкою нахилився вперед, і його обличчя опинилося майже впритул до мого. Я, чомусь, розгубилась. Спробувала відсунутися подалі, але він пересунувся всім тілом слідом і заблокував можливий шлях для втечі руками з обох боків. 

Тепер він поглядом вивчав мене настільки уважно, що мої щоки почали стрімко червоніти.
Про себе вилаялася. Що це, натяк на романтичну сцену?!
— Я не…
— По суті, я б ніколи не одружився з тобою, якби не це кляте прокляття. У тебе жахливий характер, проблемна родина, та й сама ти… нічим не вирізняєшся. — Спокійно, майже байдуже проговорив він мені в обличчя.
Очі мої звузилися від злості.
Як він сміє говорити мені такі речі?!
— У вас характер теж не цукор.
— Значить, у всьому іншому я — чудовий?
Чи то було якесь наваження? Чи то близькість Каема вплинула? Але, зустрівшись із ним поглядом, я вже не змогла відвести очей. Відчувала себе загнаною в пастку. Зовнішнє кільце його райдужки — аквамаринове, нагадувало океан, а внутрішнє — жовте — палахкотіло, наче вогонь. Раніше я б і не подумала, що людські очі можуть асоціюватися з полум’ям. А коли його зіниці почали розширюватися, мені й зовсім здалося, що вони охоплені язиками пекельного вогню.
Неймовірна, поглинальна краса.
Лише коли він кліпнув, я відчула полегшення й змогла мислити тверезо. Більше в ті очі не насмілювалася дивитися. Який гіпнотичний вплив справив на мене лише один-єдиний погляд.