5

 «Три голодні свині» залишилися далеко позаду, але гідного трактира нам поки не трапилося. Тож ми попрямували в центрі міста, де, за словами Змійки, були розташовані трактири з хорошими кімнатами та смачною їжею.
Сонячний і безвітряний день дозволяв безперешкодно насолоджуватися прогулянкою містом.
— Як гарно! Мені наче перепала можливість безкоштовно з’їздити до Європи, — із захопленням розмірковувала я вголос.
Зі Змійкою на плечі ми минули вулицю з облізлими й доволі сумнівними будівлями, перейшли місток і вузький провулок, аж поки вигляд міста нарешті зміг потішити моє око.
Побачена картина нагадала те, що я бачила вчора у сутінках, коли ми тільки приїхали.
Удень же, залиті сонячним світлом, вулиці Ношевейра здавались мені ще симпатичнішими. Вузенькі вулички, охайні будиночки, що притулилися один до одного, балкончики з квітами, бруківка, по якій неквапливо прогулювалися містяни. Вся атмосфера міста навіювала думки про щось казкове та старовинне .
Було шкода, що я не можу всю цю красу зафіксувати на камеру й поділитися нею в соцмережах. Залишалося просто насолоджуватися самій.
— Змійко, — тихо звернулася я до неї, розглядаючи будівлі та перехожих. Сподіваюся, останні не подумають, що я несповна розуму. — Столиця Аштера має кращий вигляд за Ношевейр?
— Амнос — величне місто з багатовіковою історією, — гордо заявила вона. — Тобі сподобається там, моя відьмочко.
Невже події починають складатися вдало, і я зможу зробити перебування тут приємніше?
Так, я вляпалась у шлюб з драконом, але дивом цей дракон сам позбавив мене своєї компанії. Цікаво, чи драконяча морда буде мене шукати?
«– М-так. Ще б він не шукав. Я ж вірний спосіб для нього зняти прокляття», – познущалася з власної дурості.
А Беккер?
Моє обличчя раптово потемніло.
Слова лорда про магічні здібності графа Беккера і темних чаклунів, які розшукують людей, змусили мене ще глибше зануритися в важкі роздуми.
Час визнати, що я піддалася власним бажанням і серйозно помилилася, залишившись тут. У великому місті загубитися набагато простіше.
А що я робитиму після прибуття до столиці? Чи потрібні Ведані несподівані квартирантки-приблуди в її храмі? Або де вона там живе. Можливо, мені доведеться самій подбати про житло.
Слід було також подумати про гроші. Так, у мене було золото Жози, але на скільки його вистачить? Треба ще подбати і про спокійне життя Анни після нашого повернення у свої тіла. Непогано було б знайти їй гідну роботу.
Бездумно провела поглядом по великих яскравих літерах на вітрині крамниці. Спочатку я навіть не вникала в суть і хотіла пройти повз, але потім мимоволі повернула погляд до плаката, що був приклеєний до скла.
Сповільнилася, щоб уважно прочитати напис.
«Додатковий набір до Академії магічних мистецтв».
Здається, проблема вирішилася сама собою. Як це зазвичай буває в потраплянок.
— Що таке, Анья? — Змійка витягла шию і з цікавістю витріщалася на плакат. — Тебе цікавить ця академія?
— Ага, — відповіла я. — Магічна академія… бла-бла-бла...тут дуже багато води про древню історію школи, професорів, директора. А ось головне: додатковий набір на факультет некромантії, відьомства… Змійко, я можу туди вступити?
— Моя відьмочко, це складно.
— Бо в мене немає документів?
— Ні, — вона чомусь дивилася на мене зі смутком. — Щоб вступити до академії, ти вже маєш володіти певними навичками. Потрібно довго й наполегливо працювати заради вступу!
Я клацнула язиком.
— От розчарування. У книгах у потраплянок все само в руки пливе, а тут я сама хочу потрапити до академії і такий облом.
— Облом? — Змійка пильно дивилася на мене, зовсім не кліпаючи. — До чого тут облом?
Я роздратовано махнула рукою. Пояснювати різницю виразів у наших світах не хотілося.
— Забий. Хочу чогось смачненького.
— На Ринковій площі продають смачні пиріжки.
Але до Ринкової площі нам довелося йти цілу годину. Ноги гуділи від тривалої ходьби, а я подумки проклинала лорда. Через нього ми мали йти з околиць міста в центр. Але думка про здивованого й нічого не розуміючого лорда гріла моє серце. Уявляю його обличчя, коли виявить моє зникнення.
Рух на площі відрізнявся від тихих, спокійних вулиць, якими ми прогулювалися. Людей тут було значно більше, а отже, і шуму теж. Час від часу повз проїжджали карети. Також тут продавали різні солодощі, випічку, напої, а на прилавках лежало щось зовсім незнайоме.
Придушила в собі бажання підійти ближче й роздивитись, бо могла купити непотрібні речі. А мені слід розумно розподіляти витрати.
Обмежилася пиріжком із капустою, після чого ми почали пошуки трактир.
— Змійко, — звернулась я до неї, відкушуючи шматок пиріжка й насолоджуючись смаком, — а ти чим харчуєшся? Мишами чи жабами?
— Яка гидота, Анья! — гидливо зашипіла вона. — Завдяки магічним кристалам я поповнюю свою життєву енергію й можу чаклувати.
— І де ти зазвичай добуваєш ці кристали?
— Ведана мені з цим допомагає.
— Ясно. О, дивись, — кивнула я в бік трактиру, що привернув мою увагу, — виглядає пристойно.
Будівля трактиру «Відпочинок біля вежі» справляла непогане враження. Нічого особливого, але дерев’яна конструкція з високим дахом, крутими й ламаними краями виділялась. А ще вхід мав форму арки, викладеної з великих каменів.
Не готель із п’ятьма зірками, але на відміну від попереднього трактиру вже непогано. Сюди хоча б можна було зайти без страху, що дах упаде на голову.
Стерильної чистоти всередині не виявилось. Проте для середньовічного закладу все виглядало терпимо. Я подумки вже погодилась тут зупинитися, залишилось дізнатися ціну й умови в кімнаті.
Обслуговуючий персонал із двох осіб приязно усміхнувся, щойно я підійшла.
— Добрий день, пані, — привітався чоловік середніх років.
— Добрий, добрий, — кивнула я. — Мені потрібна одна кімната. З хорошими умовами. На один день.
— Один срібний за кожен день перебування, пані.
Зовсім вилетіло з голови, скільки лорд Каем  учора заплатив у «Трьох голодних свинях» за кімнату. Тоді я була надто зосереджена на жахливому стані того трактиру.
— Це дорого, Анно, — прошепотіла мені на вухо Змійка.
Дорого? Якби я шукала дешевий варіант — залишилася б у «Трьох голодних свинях».
— Чи можу я спершу подивитись, у якому стані кімната? Розумієте, я плачу такі гроші й хочу отримати комфортні умови.
Чоловік глянув на мене з доволі промовистим виразом обличчя. Наче я була інопланетянкою, яка раптово вирішила залетіти в його трактир.
— Звісно, пані. Ейде, — звернувся він до хлопчини поруч, — покажи пані кімнату.
— Прошу, ходімо за мною.
Я рушила слідом на другий поверх. По дорозі відзначила, що сходи не скриплять, а двері виглядають міцними. Сама ж кімната була світлою й невеликою, з ліжком і столом. На всякий випадок я підняла покривало, щоб перевірити, чи немає плям.
— До ідеалу далеко, але жити можна, — пробурмотіла я.
— Що ви сказали, пані?
— Нічого, — відповіла я з усмішкою. — Ходімо, оплачу кімнату.
***
Через деякий час, смачно й ситно пообідавши під набридливе бурмотіння Змійки про моє марнотратство, я вирушила відпочивати до кімнати. Змійці варто дякувати за те, що я подумала про майбутнє й захопила мішечок із золотом. Інакше ночували б ми просто неба під найближчим кущем.
Розкинулась на ліжку, блаженно обіймаючи подушку.
— Моя відьмочко, — Змійка проповзла краєм ліжка, зупинившись біля моєї голови. Я зітхнула, підперла підборіддя рукою й приготувалась слухати.
— Чому ти захотіла вступити до академії? Ти вирішила залишитись тут?
— Ні, я просто розмірковую логічно. Мій термін перебування тут несподівано подовжився до трьох місяців. Через весілля з лордом мені довелося тікати з замку Стоудженів. Іншого дому немає. Де ти пропонуєш мені жити наступні три місяці, а? Хіба академія не чудовий варіант? Там завжди є столова та гуртожитки. Якщо не вийде стати студенткою, спробую влаштуватися на роботу бібліотекаркою, або помічницею.
Звучало непогано. І магія там не потрібна. Через три місяці ніхто Анну звідти не вижене і дівчина зможе продовжити спокійно працювати.
— Відьмочко, — приторно-ніжно заговорила Змійка, підповзаючи ще ближче. — Ти ж узяла золото Жозефіни?
Я підозріло примружилась. Її ніжний тон і згадка про гроші нічого доброго не віщували.
— Ну і що?
— Відьмочко, навіщо тобі працювати в Академії? Давай купимо маленький будиночок у селі. Ми можемо вирощувати овочі, трави й готуватимемо тебе до вступу.
Я широко всміхнулась.
— За кого ти мене маєш? — мій спокійний тон був оманливим. — Маленький будиночок? Вирощувати овочі? Змійко, люба, ти серйозно думаєш, що я мріяла потрапити в інший світ заради редиски?
— Але ж це чудовий варіант!
— Нудний варіант. І сільське життя точно не для мене.
Вона знітилась.
— Гаразд. Я ще подумаю.
— О’кей. — протягнула я, розтягуючись на ліжку, як кішка на сонечку. — Завтра підемо дізнатися, чи не полагодили магічні переходи. Не пертися ж пішки до столиці або знову верхи на коні.
— Аня, ми можемо надіслати магічний запит. Коли переходи запрацюють, ми отримаємо сповіщення.
Ага. Магічний запит. Я надішлю їм запит, а вони замість відповіді пришлють загін місцевої поліції. Після погроз лорда Сейнтфайра я боюся навіть думати про чари.
— Змійко, — звернулась я до неї. — Ти хочеш, щоб за нами прийшли стражі?
Вона застигла в подиві. Її жовті оченята подивились на мене.
— С-с-стражі? Про що ти говориш-ш?
— Як це «про що»? — миттєво роздратувалась я. — Думаєш, чому я була змушена вийти заміж за клятого лорда? Заради розваги?
Вона виглядала розгублено.
— Анно, я досі не розумію зв'язку між чаклунством, стражами і твоїм весіллям з лордом.
— Пригадуєш той день, коли я зробила «Тенета кохання»?
Дочекавшись її повільного кивка, я продовжила:
— Так от. Коли ти залишила мене одну, тоді раптом з’явився лорд Каем  і почав говорити різні цікаві речі. Що здивований появою відьми в Ладані. Що думає здати мене стражам. Що в мене є вибір: або на вогнище, або заміж за нього.
— Тобто ти вийшла за нього не за власним бажанням?
— Саме так!
— Але Анно, — здивовано сказала вона, — на Аштері багато відьом. Вони мають законне право чаклувати. За це тебе ніхто не видасть стражам. Лише, якщо ти використовуєш силу на шкоду іншим.
Нічого дивного у відьмах? І чаклувати дозволено?!
У мене ніби помилка в системі сталася.
– Чому тоді ти постійно бубніла, щоб я не чаклувала? Щоб нікому не попалася?
– Так це було в замку Стоундженів! Як Хранителька, я хотіла вберегти свою молоду, недосвідчену відьмочку від поганих людей. Чим менше вони знали —  тим краще для нас!
Гаразд. Я могла зрозуміти мотиви Зміючки. Проте, це не стосувалося одного лускатого!
Лорд Каем !! Недодракон клятий! Морда рептилоїдна! Обвів мене навколо пальця! Йому подобається знущатися з людей?!
Ні, я не жалкую, що втекла з «Трьох голодних свиней» і не стала чекати на повернення лорда. Але дещо залишалось без відповіді.
— Зміючко, а як він здогадався, що я не знаю правил цього світу? Він так природно погрожував мені вогнищем.
— Він бачив плетення, яке ти зробила для любовної пастки?
Його швидка поява після того, як Змійка пішла, і слова про чаклунство свідчили, що він бачив абсолютно все. Тож я кивнула.
— А те, що сталося між графом і Арелією?
— Не знаю.
— Це плетення не схвалюється. Вважається, що так ти втручаєшся в життя інших. І раніше ти чаклувала поряд із лордом, наклавши на його друга закляття карми. Він міг вирішити, що ти хочеш заподіяти йому шкоду.Але плетіння було зроблено невміло і, можливо, він одразу зрозумів, що ти легка здобич!
— І покарати за допомогою… незавершенного весілля? — Це було радше звернення до себе самої, а не питання до Зміючки. Мозаїка нарешті складалася.
— Незавершенного? Що ти маєш на увазі? Ваше весілля з лордом не…
Я махнула рукою.
— Та ні! Ми справді одружились. Але коли лорд тягнув мене до храму, навряд чи він очікував, що богиня благословить нас. Ти б тільки бачила його обличчя в той момент. — Я засміялася диявольським сміхом, згадуючи, яким розгубленим виглядав Каем .
— Я теж с-с-спершу не повірила, коли одна зі служниць повідомила Вів’єн, що бачила вас із лордом Сейнтфайром пізно вночі біля храму. Але ти й справді зникла разом із ним. Щоб переконатися в усьому, я поспішила вас знайти.
— А-а-а, твоя поява біля річки.
— Саме так. С-с-спершу я зраділа твоєму рішенню вийти за лорда.
— Бо це гарний спосіб уникнути весілля з Беккером? — Я нагадала Зміючці її ж слова.
Вона повільно кивнула.
— До того ж, рід Сейнтфайрів багатий, а сам лорд — радник імператора і має вплив при дворі. А завдяки благословенню богині він би тримався за тебе обома руками. Немає сенсу вбивати тебе.
— Але..?
У чомусь була заковика. Недарма ж Зміючка так хотіла терміново вирушити до столиці.
— Я забула, що Сейнтфайри з клану Чорних драконів.
Інтерес до розмови вивітрився миттєво.
— Чорні дракони... ясно. — Я байдуже цокнула язиком, і раптом захихотіла. — А білі дракони тут є?
— Анно, тут немає нічого смішного! — Жовті очі Змійки були серйозні й сповнені рішучості. — Нинішній голова Чорних драконів — віконт Людвіг Сейнтфайр. Дядько Каема. Сила його дракона не запечатана, і він вважається наймогутнішим у клані.
Я не відразу зрозуміла, до чого вона веде.
Я розвела руками.
— І що? Як це мене стосується?
— Поки дракон лорда замкнений усередині, його дядько не хвилюється за своє місце. Але дракон Каема значно потужніший. Саме він мав очолити клан після смерті батька. Як тільки віконт дізнається про весілля племінника й що вас благословила богиня, ти одразу станеш мішенню. А цей дракон куди небезпечніший, ніж дрібна сошка на кшталт графа Беккера.
Я стиснула губи. Не встигла позбутися одного ворога, як інший уже на підході  з ножем в руці та наміром нашаткувати мене в салат.
— Якщо не хочеш вірити власній Хранительці, прислухайся хоча б до Ведани. Вона чітко бачила:є, що поруч із лордом тебе чекатимуть біди, і до приходу червоного місяця тебе вб’ють.
Ту-дум.
Тебе вб’ють.
Серце болісно стиснулося.
«— Тебе вб’ють. — Два слова, сказані Змійкою, нав’язливо крутилися в голові, а спиною побігли мурахи».
Тривожне передчуття охопило мене,  а від  такої «радісної» новини розболілася голова. Я втомлено потерла лоба, марно намагаючись угамувати біль.
— Ти маєш зрозуміти, чому я хочу вберегти тебе від чергової зустрічі з лордом. Тому я наполягаю на від'їзді до столиці.
— Ти права. Давай вирушимо до столиці завтра.
Помирати молодою я не збиралася, а лорд нехай шукає інший спосіб зняти прокляття. Я йому в цьому не помічниця.
Зміючка кілька разів махнула хвостом, прошипіла якісь незнайомі мені слова і в повітрі завис ланцюжок з кулоном.
— Що це? — спитала я, вже простягаючи руку до миленького кулона у вигляді сніжинки.
— Амулет. Завдяки йому на тебе ніхто навіть не зверне уваги. Можеш спокійно виходити з кімнати без мене.
— Тільки не кажи, що ти вкотре зникнеш?
Змійка всіляко уникала прямого погляду в очі і сказала, що не розуміє, про що я.
Залишатися на самоті в чужому місті не хотілося. Я могла знову щось накоїти.
— Зміючко, якщо ти ще раз…!
— Мені просто потрібно дещо з'ясувати в столиці! Я повернуся ближче до ночі! Клянус-с-ся!