4.2

 ***
Цієї ночі мені наснився рідний дім.
Я, як зазвичай, крикнула батькам «па-па» перед тим, як піти в університет і чомусь одразу з квартири вийшла на вулицю. Яскраве, але холодне сонячне світло вдарило в очі. Я використала руку як щит, намагаючись захиститися від сонця. Картинка досить швидко прояснилася і  змусила мене трохи здивовано озирнутися. Чому я тут? Невпевнено ступила в бік дитячого майданчика, де хтось сидів спиною до мене. Хто це? І звідки взялося це відчуття невимовної туги?
Гучний стукіт перервав сон. Очі навідріз відмовлялися відкриватися, а підсвідомість радила забити і спати далі. Проте, стукіт повторився.
Яка зараз година? І хто тарабанить у двері?
— Міледі!
Драконяче недорозуміння. Щоб його.
Довелося відкрити очі. Неохоче підвелася, сперлася на зігнуту в лікті руку і довгих п'ять секунд вдивлялася у краєвид за вікном. Небо лише почало світлішати. Зітхнувши, знову опустила голову на подушку. Та він знущається? Підняв мене в таку рань! Ще й кави точно не запропонує! У цього дракона зовсім немає серця.
— Що сталося? Я сплю! — крикнула, навіть не думаючи вилазити з теплої постелі.
— Міледі, у вас є п’ятнадцять хвилин. Ми виїжджаємо. Поспішайте.
— Ага.
Коли заплющувала очі, чесно пообіцяла собі полежати в ліжку ще п’ять хвилин, а тоді встати.
«— Обов’язково встану, — це була остання думка перед тим, як повторно зануритися у сон».
Прокинулась я через кілька годин, десь між сном і реальністю несподівано згадавши слова лорда. І мене наче током ударило. 
Я різко сіла на ліжку.
Прокляття! Як я могла вирубитися?
Довелося збиратися з неймовірною швидкістю. І поки намагалася втиснутися у сукню, подумки лаяла себе. За вікном давно яскраво світило сонце, а лорд ще вранці казав, що ми вирушаємо через п’ятнадцять хвилин. Пожалів мене? Дозволив виспатися? Ха! Маячня! Він же за зайві хвилини лежання на березі річки ледь не втопив, тож цілком міг і двері винести, аби розбудити.
— Може, плани змінилися. Або магічний перехід запрацював.
Якось нашвидкуруч  причесалася, заплела косу і вирішила з’ясувати у лорда причину затримки. Але ситуація повторилася. Скільки б я не стукала в двері та не кликала його, а у відповідь була тиша.
— І чому тебе ніколи нема в кімнаті?
Неохоче, але довелося спускатися вниз. Напівдракон міг бути на першому поверсі.
Вранці тут усе виглядало інакше: столики порожні, панувала тиша, а господар натирав від нудьги столи. Двері були відчинені, тож огидні запахи вивітрилися. 
Нарешті можна було вдихнути на повні груди.
— Ем… доброго ранку.
Чоловік кинув байдужий погляд на мене і перейшов до натирання іншого столу.
— Доброго, пані. Сніданок?
— А, так. Не відмовлюсь.
Сіла за найближчий столик.
— Гей! Вастері, хутчіш приготуй сніданок для пані!
— Добре, — відповів дівочий голос.
Цікаво, якщо я спитаю трактирника про Каема, він не подумає нічого дивного? Втім, іншого варіанту немає. Як ще дізнатися, де лорд?
— Перепрошую, що питаю, але ви не бачили мо... — я запнулась, не договоривши "морду драконську", і швидко виправилась: — мого чоловіка?
— А хто ваш чоловік?
Схоже, він нас не запам’ятав.
— Учора ввечері він оплатив дві сусідні кімнати. Чоловік зі шрамом.
— Ах, то цей поважний пан ваш чоловік? — І тут він ошелешив мене новиною: — Пан давно поїхав.
Я схопилась зі стільця.
— Поїхав? — безтямно повторила за трактирником, не розуміючи: як так? Поїхав без дружини? Ми, звісно, одружені від сили два дні, але він не міг забути про причину втечі з Ладану. — Ви жартуєте? Як він міг поїхати без мене?!
— Так, пані. Щойно зійшло сонце, пан уже виїхав із міста. Ще й слуг своїх лаяв, мовляв, могли б для миледі карету кращу знайти.
— Та все ж, поїхав без мене… — вражено прошепотіла я.
Мене що, справді забули? Таке взагалі можливе? Забути людину?!
Почала відчувати себе Кевіном із того самого фільму, якого батьки залишили вдома на Різдво. Веселий саундтрек зараз був би дуже в тему.
Я нервово захихотіла, тут же намагаючись замаскувати це під кашель. Боюсь, трактирник не зрозуміє мого гумору.
— Ви залишитеся до повернення пана?
Я кивнула на знак згоди.
Йти все одно нікуди. Я лише чотири дні тому опинилась у цьому світі, позавчора втекла разом із лордом, а сьогодні мене забув у трактирі мій новоспечений чоловік.
З кожним днем усе веселіше.
Тепер я відчуваю себе справжньою потраплянкою.
**
Не знаю, коли лорд помітить мою відсутність і повернеться. Зараз я просто насолоджувалася сніданком. Не сидіти ж голодною в очікуванні?
– До чого ти дожилася, Аню, – відсторонено подумала я, відправляючи ложку каші до рота. – Усього чотири дні тут, а вже радієш простій каші й компоту.
Довгий зміїний хвіст раптом з’явився перед очима й змусив здригнутись. Я ледь не  вдавилася кашею. І спокійно поснідати людині не дають.
— Умієш же ти налякати своїм з’явленням, — прохрипіла я, відкашлявшись.
— Пробач-с-с.
Я озирнулась, аби впевнитися, що ніхто не звертає уваги на мене й Змійку. Господар був зайнятий розмовою з помічницею, інших людей  на горизонті не було видно.
Відсунула залишки сніданку. Апетит зник, та й це зміїне недорозуміння вчасно з’явилося. Потрібно вирішити кілька нагальних питань.
— І де ти вчора була? Поки я тут від нудьги помираю.
— Анно, тобі не можна виїжджати з лордом з королівс-с-тва. — Стурбований тон Змійки насторожував. — Ведана попросила, щоб ти вирушила до неї в с-с-столицю.
— Навіщо? І що не так із лордом? Учора ж сама натякала, яка чудова партія той дракон!
— Ведана сказала, що з ним ти будеш у небезпеці. Якщо захочеш повернутися до свого світу, вона подумає над цим. Через три місяці буде час Червоного Місяця, вона зможе поміняти назад ваші душі з Анною.
Після секунди замішання я тихо зашипіла на неї, не гірше будь-якої змії:
— Три місяці?! Зміючко, ще кілька днів тому було два місяці, а тепер я раптом маю залишитися тут на три місяці?
Вона відповзла на інший край столу.
— Я не знала, що Ведана не зможе відправити тебе назад до настання червоного місяця.
Добре. Припустимо, що так і є.
Почухала кінчик носа.
— А мій шлюб із лордом не стане на заваді? Ти ж знаєш, що якась богиня під час вінчання дала нам своє благословення?
Вона ледь не знепритомніла від моїх слів. На її мордочці чітко читалося здивування.
— Щ-ш-що?! Богиня Світла дала вам благословення?
Я мовчки кивнула.
— Скільки днів минуло?
— Два з половиною?
— Ви замкнули зв’язок?
Я витріщилася на неї, не розуміючи.
— Замкнули зв’язок? Це як? Типу, чи була шлюбна ніч? Ти що? Я ж знаю лорда від сили  чотири дні, не більше.
— Для замикання зв’язку достатньо й поцілунку. Покажи руку! — вимогливо вигукнула Змійка.
Я поклала обидві руки на стіл. виставила руки на стіл. Хвіст Змійки м’яко обхопив одне зап’ястя, повертаючи руку в різні боки. Вона ретельно оглядала її, шукаючи щось таємниче.Та в чому справа? Ніби нічого не змінилося. Навіть родинки не з’явилося.
Змійка задоволено відпустила руку.
— Мітки нема. Добре. — Секунду потому махнула хвостом. — Збирайся, відьмочко. Ми їдемо до столиці.
Пропозиція не викликала ентузіазму. Чомусь згадала лорда. Він так само наказував збиратися.
Схрестила руки на грудях.
— Мені сподобалась архітектура Ношевейру. Я хотіла б затриматися тут на день. — А потім, згадавши важливу деталь, поцікавилась: — Змійко, а чому магічний перехід не працює? Його скоро полагодять?
— Проблеми з енергією. Через кілька днів має запрацювати. Але ми не зможемо ним скористатися.
— Що? Чому?
— У нас немає грошей.
— Ти вважаєш мене дурепою? Я ж не могла піти зі Стоундженського замку з порожніми руками. Наостанок прихопила трохи золота.
— Анно! Але ми повинні поспішати! — Вона швидко окинула поглядом кімнату. — Де лорд Сейнтфайр? Він вирішив не їхати до Ріштера?
— Ні, він поїхав. — Змійка виглядала шокованою від моїх слів. Так-так, мені теж було важко повірити, що лорд зник.
Після короткого переказу подій перейшла до головного:
— Давай просто підемо в інше місце? У мене є гроші на нормальну кімнату. І я справді хочу прогулятися Ношевейром.
І поки Змійка не встигла заперечити, я рішуче втекла на другий поверх за своїми пожитками.
« — Лорд сам надав чудову нагоду втекти від нього. Нехай не ображається».