3.3

 ***
Одному демону відомо, де знаходиться те саме «найближче поселення», але ми скакали бозна-скільки часу. Сонце вже в зеніті, а ліс ніяк не закінчується. Ми заблукали? Іншого виправдання, чому «поселення» ніяк не наближається, просто немає.
Я згодна на будь-яке село, хоч на три хати, аби тільки з ліжком і тарілкою їжі. Але невдовзі ми зупинилися на березі річки. Лорд, зі своїм вічно відмороженим обличчям, запропонував перекусити чимось не надто їстівним на вигляд. Мені довелося через силу запхати в себе кілька шматків, заплющивши очі. Не втрачати ж свідомість через голод.
«Лише б не отруїтися».
Закінчивши з "обідом", почула пропозицію скупатися в річці. Тож я взяла змінний одяг і, згадавши, що повинна грати середньовічну панянку, відійшла подалі від лорда. І мені набагато спокійніше купатися не в полі його зору.
Але замість купання я лягла на пісок. Пообіцяла собі відпочити лише п’ять хвилин.
І чому саме в такий прекрасний момент мені згадалися Арелія з Жозефіною? Уявляю, який безлад зараз коїться в замку Стоундженів. Усі кинулися на пошуки Анни та лорда Каема. Бідолашний граф не впав у депресію після мого зникнення? Як-не-як, грошенята  втекли від нього.
Скільки я так пролежала, не рухаючись і вдивляючись у безхмарне небо? Хто знає, я втратила лік часу. У голові крутилася одна думка: «За що?»
Нічого поганого не було в моїй любові до фентезі та схильності до мрій, але я бачила крізь рожеві окуляри реальність будь-якої попаданки. На сторінках книжок легко звершувати подвиги й перемагати ворогів, а я ледве не вмерла після ночі в сідлі. Про перемоги над ворогами навіть мови не йдеться. В фентезійному світі мене й мухобійкою можна прибити.
Як було б чудово опинитися вдома, зранку випити кавусі, піти в університет і насолоджуватися лекціями, а не тікати лісами з чоловіком від колишнього претендента на мою руку.
Цікаво, до моменту зустрічі з богинею я вже валятимусь у неї в ногах і благатиму повернути мене на Землю? А я взагалі  її знайду? Я ж поїхала з Ладана.
Чиясь тінь впала на мене, закривши собою сонце. За секунду я побачила обличчя напівдракона.
— Міледі, хіба я не просив поквапитися? А не розлягтися тут, мов на перині.
— Відчепись. Ніщо не змусить мене підвестися, — захникала я.
З насмішкою глянувши вниз, він нахилився і без зусиль підняв мене на руки. Опір? Даремно, і сил для цього немає. Нехай несе моє тільце куди завгодно.
Але плескіт води змусив насторожитися. Невже він збирається…?
Будь-які переживання на цю тему запізнилися, бо лорд уже скидав моє тремтяче тіло в річку. Мій незграбний політ тривав кілька секунд: розмахуючи руками, я опинилася в холодній воді й коротко заверещала. Але не встигла отямитись від шоку й нормально вдихнути, як чужа долоня допомогла опинитися під водою й не дозволяла виринути.
Що, чорт забирай, він робить? Вирішив таким чином покінчити зі своєю новоспеченою дружиною?
Мабуть, я буду першою попаданкою, яка так швидко закінчила свою подорож у фентезі-романі.
Мої спроби відштовхнути його були марними, але зрештою мені дозволили опинитися над водою й зробити вдих, тільки щоб через секунд п'ять знову  все повторити. 
Вдруге він сам витяг мене за комір.
Відпльовувалась від води, намагаючись нормально вдихнути.
— Псих! Божевільний ідіот! Придурок! — закричала я від усієї душі, сильно штовхнувши його в груди. Хотілось заплакати від образи, але я стрималась.
— У нас немає часу на істерики й примхи. У твоєму розпорядженні десять хвилин.
— Та щоб тебе! — від злості, що рвалася назовні, я забила руками по воді. Бризки полетіли в усі боки.
— Покватеся, миледі, — крикнув він, зникаючи між дерев.
Я відкинула назад мокре волосся. Прохолодна вода допомогла прийти до тями, тепер я мислила тверезіше й частково була вдячна лорду. Однак, тільки частково!
Брр.
По тілу пробіг озноб. Вода таки занадто холодна, довго не поплаваєш. Треба швидше вибиратись на берег. А то замерзну на радість лорду.
Що робити з одягом? Не викидати ж його, намалювати й начаклувати новий із повітря я не зможу. Зміючки поряд немає.
З жалем зітхнула.
Сумую за її шипінням. Вона хоч корисні речі розповідала. А цей тільки командує.
Але пхати мокрий одяг у сумку  не варіант.
— Ей, містере драконе, — гукнула я голосно, — ти зможеш висушити одяг?
— Розвісь його. Три хвилини минуло. Поквапся.
У відповідь я позіхнула. Ніч без сну й відпочинку давала про себе знати. Зараз би гарячого чаю й впасти на м’яке ліжко, а потім, утикнувшись обличчям у подушку, заснути. Справжнє блаженство.
Але замість чаю – холодний душ, а зовсім не м’який берег річки заміняє ліжко.
Бурчання справі не допоможе, тож я швидко переодяглася, а потім впоралася з мокрим одягом. Неподалік я знайшла дерево й розвісила на його гілках сукню.
Я приготувалась до ефектного «сушіння» одягу від лорда Сейнтфайра, згадавши фокуси Змійки з папером та сукнями. Що він буде робити? Прочитає заклинання? А дракони взагалі читають заклинання? Чому в мене наче провал у пам’яті, і я пригадую лише неважливі факти про них? Вони мають дві іпостасі, літають, спілкуються телепатично й дихають вогнем.
– Начиталась фентезі, а елементарного не пам’ятаєш, – усміхнулась своїм думкам.
Лорд, весь такий серйозний і зосереджений, підняв руку. Чари! Зараз станеться щось дивовижне! Я затримала подих, коли від його долоні пішло легке тепло, й волога почала зникати просто на очах.
《– Та відьма не до кінця прокляла лорда. Якась магія у нього ще лишилася》.
Марно я подумала щось хороше про те прокляття. Одразу ж його сила дала збій і він підпалив край сукні. Я зойкнула й потягнулась до вже, на жаль, загиблого предмета одягу, але лорд виявився спритнішим. Один помах руки, і моє сумне "навіщо?", яке так і не зірвалося з вуст.
Без поняття, що  він хотів тим помахом добитись, але результат був такий: від спідниці залишилися обвуглені клапті.
Я глибоко вдихнула й різко повернулась до лорда. Він усе ще дивився на плаття, не кліпаючи. Його вуха почервоніли. 
Здивовано витріщилася. Чекайте! Йому… соромно? Невже він щось відчуває? Беземоційна людина б так не зреагувала.
Лорд прокашлявся.
— Стихія вогню нестабільна. Пробачте.
— Треба було попереджати. Тепер вже не... — Договорити не встигла. 
Тканина заворушилася. Я могла б прийняти це за вітерець, якби той вітер не гуляв лише під моєю сукнею (точніше, тим, що від неї залишилось). Я з криком відскочила, думаючи про павука або якусь повзучу нечисть. А може, сила лорда справді настільки нестабільна, що він начаклував щось…
Але “щось” ще й закряхтіло. Знайомим голосом.
Ну. Я застигла. Це хоча б не павук.
— Що трапилось? — Лорд почав озиратися. Мабуть, подумав, що нас знайшли.
— Тут… щось... — обережно підняла тканину.
І з-під неї визирнула знайома голова змії.
— Тьху! Я заплуталась. Дякую, моя відьмочко! — жовті очі довірливо дивились на мене. Очі зрадниці, яка вчора кинула мене під деревом. 
Я опустила тканину. Заплющила очі.
Спокійно, Аню, спокійно.
Не можна знову зганьбитися перед лордом Каемом.
— Що ти тут робиш? — холодно спитала я.
— Хто це? — поцікавився лорд.
— Я — Хранителька Анни. Ледь вас знайшла.
— Краще б не знаходила. — Я відкинула залишки сукні. — Учора ти чудово показала здатність зникати.
— Я визнаю свою помилку…
— Кого це хвилює?! — гаркнула я. — Ти тупо мене кинула! Через тебе я й наробила купу дурниць. І що мені тепер з цим робити?! — я тикнула пальцем у бік лорда.
Змійка поклала хвіст мені на плече в заспокійливому жесті (наскільки це взагалі можливо для змії).
— Анно, ти ж не хотіла виходити за графа Беккера. Лорд Сейнтфайр гарна альтернатива.
Мені починати битися головою об дерево?
— Я взагалі не хотіла виходити заміж!
Лорд прокашлявся, привертаючи нашу увагу.
— Не хочу заважати вашій ідилії, але варто поспішати. Маємо встигнути до Ношевейра до заходу сонця.
— Ви хочете потрапити до Імперії через переходи?
Глянула на Змійку. Вона у цьому світі, як риба в воді і одна лише назва міста дала їй зрозуміти,  про що йде мова.
— Так. В Імперії у мене є влада. Там я зможу захистити Анну.
(Від автора: вирішила вас порадувати незапланованим продовженням на вихідних. У вівторок прода буде, як і завжди)