3.2

 ***
Ми повернулися до замку Стоундженів, що принесло полегшення. На знайомій території я зможу обдумати події цього дня, розробити новий план і втілити його в життя. Тепер я буду потраплянкою версії 2.0. Тобто, розумною, обережною й підступною.
Однак зранку думати буде легше. Висплюся — і стрес, що накопичився за день, мине сам собою.
«Правильно! Просто зараз піду до кімнати!»
Я усміхнулась, але в мої солодкі мрії про сон вдерся цей клятий недодракон.
Каем схопив мене за руку й потягнув до замку, при цьому ще й наказав мовчати. Я зморщилася. Ніби я дійсно збиралася перебудити всіх радісними криками про весілля.
Цікаво, що він збирається робити з нашим шлюбом? Як вирішить цю проблему? Заручини Анни з графом офіційно ще не розірвані, вона досі вважається його нареченою. Сам лорд, схоже, не чекав такої підстави, коли вів мене до храму.
Можу трохи позловтішатися. Карма, як завжди, працює швидко й зі смаком.
Мене жорстко повернули до реальності, грубо заштовхнувши до кімнати Анни. Я зиркнула через плече на недодракона. Лорд проігнорував мій злий погляд, зайшов слідом і зачинив за нами двері.
— Збирайся, — наказав мій новоспечений чоловік, кидаючи на підлогу щось віддалено схоже на рюкзак. — Через годину вирушаємо!
Тільки подивіться на нього! Тридцять хвилин як чоловік, а вже командує!
— Вирушаємо? Куди? Навіщо? — обережно спитала я, наперед знаючи відповідь.
Він мене веде точно не на прогулянку під місяцем. Та ще й з речами. Ми тікаємо, як справжні боягузи. О, тепер зрозуміло, як мій «чоловік» збирався все владнати.
Чоловік… цей негідник справді мій чоловік. Господи, я що, в минулому житті зрадила батьківщину? За що ти так зі мною?
Та що тепер нарікати? На даний момент я нічого путнього вигадати не можу. Плану Б й досі не маю. Сварка з лордом, абсурдне весілля, і ця до біса довга поїздка в кареті витягли з мене всі сили.
— Ти житимеш у моєму родовому замку.
Я склала руки на грудях, задумливо глянула на брюнета й, спитала, насупившись:

 — Скажи, я схожа на шафу?
Він здивовано кліпнув, зовсім не вловивши хід думок.
— На щастя, ні.
— А якісь спільні риси з багажем у мене є? — і копнула валізу, зціпивши зуби від злості.
— Леді…
— Леді, леді! — закивала я.
— До чого ці питання?
— Та от думаю: якщо я не схожа ні на шафу, ні на валізу, то чому ти думаєш, що можеш мною розпоряджатися? — наприкінці я ледь стримувала себе, щоб не перейти на крик.
— Міледі, ви — моя дружина.
— І що? Я тепер не особистість? Стала німою лялькою лише тому, що вийшла за тебе? — Я насідала на лорда. Але він тримався. — Я все ще маю  власну думку! Уявляєш?! Може, поцікавишся нею?
— Міледі, дозвольте нагадати, що дружина має підтримувати чоловіка і не перечити.
Хочу затулити вуха і більше ніколи не чути цю маячню!
Спокійно, Аню. Це тимчасово. П’ятдесят вісім днів. Я витримаю.
Терпи, просто терпи!
Але мій внутрішній дзен луснув, як мильна бульбашка. Надто вже емоційною я була.
— Тоді візьми шафу, дорогий чоловіче! Вона точно не сперечатиметься, буде мовчазним зразком скромності й покори в будь-якій ситуації! Хочеш їхати — їдь! Але без мене. Чому я маю залишати свій дім? Заради чого? 

 Насправді мені було глибоко начхати на замок і його мешканців, але перспектива вирушити кудись із лордом мене геть не приваблювала. А зустріч з богинею? Ні! Стоємо на своєму.

 — Чому не хочеш зізнатися в тому, що сталося? Навіщо тікати?
— Ти настільки дурна? — несподівано перейшов лорд на "ти". — Чи це наслідки життя в провінції? Щойно дізнаються про шлюб, граф оскаженіє й викличе мене на дуель. Їхній родині потрібні гроші твого роду, а я не зможу битися на повну силу через прокляття. Поки не дістанемось Імперії, ми в безпеці не будемо.

Справді зважиться кинути виклик? Чому він не зможе захищатися? Беккер хіба не звичайна людина?
— П-почекай, ти хочеш сказати, що у графа є магічні здібності?
— Так.
Тоді я нічого не розумію.
— Але як же… Чому він не помічав, коли я впливала на нього за допомогою заклять? А як же «Тенета кохання»?
— У мене немає відповідей. Міледі, — він ніби весь зібрався, — тепер ви розумієте, що в нас немає часу на пусті балачки? Зберіть найнеобхідніші речі, і ми вирушимо до найближчого містечка, де є портали.
Я бездумно кивнула. А що я могла зробити? Сьогоднішні події, одна за одною, як ланки ланцюга, загнали мене в глухий кут.
Чоловік в обличчі проклятого дракона. Або Беккер, який шалено прагне отримати спадок Анни, а потім з радістю прибере мене з дороги. До того ж він — маг.
Вибір невеликий. Але лорд хоч не збирається скидати мене з вежі за першої ж нагоди. І впоратись з драконячою мордою легше, ніж із замахами на життя.
**

Із речей я взяла персикову сукню Жози та одну непомітну з гардероба Анни. Додала ще одну пару взуття. Свою білизну запхала на саме дно, а мішечок із золотом відправився ближче до серця. Панталони залишаю в дарунок цій «дорогоцінній» родині.
Сподіваюся, лорд виявиться передбачливим і візьме побільше їжі. Сидіти на примусовій дієті я не збираюся.
 Цікаво, що зараз відбувається з графом і Арелією? «Тенета кохання» досі впливають на них? Можливо, ми виграємо трохи часу завдяки глючному заклинанню? До пізнього ранку нас точно ніхто не шукатиме.
Я сіла на ліжко, глибоко вдихаючи й видихаючи.
Ох, як зараз бракує слушної поради від Змійки. Але «Хранителька» зникла, на прощання елегантно махнувши хвостом. Наслідки весілля тепер доведеться розгрібати самостійно.
Двері привідкрилися, і я підскочила. В щілині з’явилося обличчя лорда.
— Ви готові, міледі?
Я поморщилась. Формальні звернення на кшталт «міледі», «Ваша Світлість» починали втомлювати.
— Ви ж тепер мій… гм… чоловік. — Боже, я й справді вимовила слово «чоловік»! — Звертайтесь до мене по імені.
— Між нами недостатньо близькості для цього.
Я підняла брову. Одруження не дає права називати одне одного по імені? Чи це особисті примхи лорда?
«— Та байдуже».
Під освітленням, що більше пасувало дешевому горору, з замку ми вибиралися, мов крадії: навшпиньках по коридорах, вниз сходами, озираючись і здригаючись від кожного скрипу. Щоправда, здригалася лише я. Але це неважливі нюанси.
Все змінилось, коли за нами зачинилися двері, і ми попрямували до якоїсь господарської будівлі біля замку. Я прикусила губу, міцніше притискаючи сумку з речами, й гарячково думала, на чому ж ми поїдемо?
Згадаймо транспорт потраплянки. Зазвичай це дракон, ящірка-мутант або хоча б чарівний скутер. Але в нас бюджетна (середньовічна) версія.
Дракон проклятий, чудовиськ на горизонті не видно, а значить будемо їхати на конячці.
 Я змерзла від пориву вітру, проклинаючи власну дурість і бажання провчити нахабного графа. Але наостанок озирнулася на замок. Мене знову охопили сумніви…
Чи правильно тікати з цим… драконячим непорозумінням? Я не встигла поговорити зі Змійкою, не знаю, чого чекати від лорда, і досі не отямилась після його погроз спалити мене на вогнищі.
Події розвивалися надто стрімко.
— Міледі, — голос біля вуха змусив здригнутись і вийти зі ступору, — ви збираєтесь стояти отак до самого ранку?
Я повернулась до лорда.
— Ні.
— Тоді, прошу. — Він жестом вказав на тварину. Я злякано ковтнула. Мені справді доведеться сісти на коня? І їхати бозна-куди?
«— Я що, схожа на самогубицю?»
Мимоволі зробила крок назад. Побачивши перед собою справжнього, живого коня й усвідомивши, що на ньому доведеться їхати кудись, всі романтичні мрії про пригоди розвіялися, наче дим.
— У чому справа, міледі?
— Кхм. — Голос був хрипкий і майже не чутний. Довелося прочистити горло. — Іншого варіанту нема? — Лорд мовчки дивився, від чого стало ніяково. — Просто, розумієте, я… — Що сказати? Правду? — Їздити мені не було куди, я з... — От халепа! Назву міста забула! Я в цьому світі лише другий день, на мене навалилася купа інформації й подій. Було не до вивчення географії. — Ми рідко виїжджали з наших володінь. І Арелія заборонила мені навчатися верховій їзді.
Можна видихнути. Я вигадала відмінне виправдання, не підкопаєшся!
Але лорда не вразила моя відповідь. Він таки збирався посадити мене на цього коня. Як тільки я почала сперечатися, наводити доводи, він суворо наказав замовкнути: мовляв, нас можуть почути, і тоді нам пряма дорога в темницю. 
Поки я обурюваласяподумки й продумувала способи вбивства клятого дракона, мене вже підсаджували.
От хто тягнув мене за язик! Не побажай я потрапити в магічний світ, зараз би спокійно спала в теплому ліжку й бачила десятий сон! На біса мені ця доля потраплянки здалась? Я ж зовсім не хоробра, добрі вчинки не в пріоритеті, середньовіччя — не моя епоха, а одруження взагалі було передчасним!
Поки я внутрішньо кричала та дорікала собі за дурість, опинилась у сідлі. Перший крок зроблено. Але я боялась навіть поворухнутись. Раптом зроблю щось не так, і кінь скине мене? Я не хочу зламати шию! Я надто молода, щоб помирати!
— Шанай, беріть повіддя, — гримнув лорд, тим самим наче струсонувши мене. — У нас мало часу.
Він швидко й коротко пояснив, як слід поводитися. Я уважно слухала. Мені до тремтіння в колінах не хотілося їхати верхи, але вибору не було. Тому не можна ігнорувати такі важливі інструкції, як зупинити коня.
Перші п’ятнадцять хвилин він сам тримав повіддя мого коня. Можливо, щоб дати мені час заспокоїтись. І я йому навіть трохи вдячна за це. Але потім він просто повернув мені управління й велів не відставати.
Проблема була не лише в коні. Широка дорога змінилася вузькою стежкою з кущами з обох боків. А лорд, здавалося, лише додавав швидкості. Він почувався в сідлі впевнено, а я тим часом стискала повіддя з такою силою, що пальці побіліли.
Ненавиджу лорда, якому спало на думку познущатися з мене! Ненавиджу богиню, завдяки якій стався наш із Анною обмін тілами! Могла б зараз сидіти вдома, дивлячись на засніжене місто з вікна й пити гарячий шоколад, а мушу нестись верхи на коні. Вночі. Лісом. І хвилину тому лише дивом не впіймала обличчям гілку.
Все! Терпець увірвався! 
Потягнула повіддя на себе, як учив лорд.  Кінь сповільнив ходу, і коли зовсім зупинився, я змогла повільно зісковзнути з нього. Тіло не слухалося зовсім.
Ноги стали ватяними, тож залишилася поряд із конем.
«Слава небесам! Невже я знову стою на землі?»
Та радість тривала недовго. З'явилось оце драконяче диво в пір'ях!
— Міледі, що сталося? Чому ви зупинилися?
Поряд із нами засвітився маленький вогник, що дозволяв бачити одне одного.
Його питання остаточно вивело мене з себе. Я глянула на нього, наче хотіла спалити одним поглядом.
— Я більше не можу! Нормальні люди не їздять уночі лісом! У темряві! На коні! Я ще пожити хочу! — прокричала у відповідь, витираючи сльози.
Утішливих слів не дочекалася. На плечі лягли чоловічі руки, а в наступну мить мене добряче струсонули.
— Зовсім дурна? Ти хоч уявляєш, що буде, якщо вони зловлять нас тут?
— Що? Що буде?! — крикнула йому в обличчя. Зараз мене не злякає навіть ув’язнення десь у вежі. — І знаєш, це ти змусив мене вийти за тебе! Шантажем! Як взагалі можна опинитися в такій дурній ситуації з весіллям, якщо століттями отримував відмови? Слухай, а ти що, вже прожив ціле століття?
Розумію, питати вік лорда посеред ночі в лісі, коли ми втікаємо, не найкраща ідея.
—  Ні. Дев’яносто вісім років.
— Ха!
Смішок. Потім ще один. А через мить лісом розносився істеричний сміх. Погрози, абсурдне весілля, втеча, наречений пенсійного віку...забагато для одного дня.
Господи, заберіть мене з цього дурдому! Я хочу додому!
Можна хоча б знепритомніти?
На плечах знову зімкнулися пальці, знову струсонувши.
— У нас нема часу на істерики, зберись і поїхали.
— Не хочу!
— Не будь дурною. Вранці помітять наше зникнення, він захоче тебе повернути й найме гончих. У нас замало сил. Я ж казав! — нервово й злісно видихнув Каем. — Думаєш, ми зможемо їм протистояти?
Після секундного зволікання подивилася йому прямо в очі.
— Хто такі гончі?
— Темні маги. Вони здатні знаходити й переслідувати своїх жертв. Ти не захочеш з ними познайомитись. А тепер сідай.
— Я справді нічого не бачу в темряві. І мені холодно, — тихо додала, шморгнувши носом.
— Поскачемо на одному коні до найближчого поселення.
Прикрила на мить очі.
Робимо глибокі вдихи.
Думай логічно, Аню. Не час вмикати горду й незалежну, коли сама на межі зриву.
— Добре.