2.3

 ** 
Пізніше вдень.
Ми вдвох з Вів’єн сиділи на диванчику й пили чай, чекаючи, поки Жоза вийде з примірочної. Так, я ненав’язливо натякнула графині взяти з собою «улюблену сестричку». А потім, мої оченята раптом забажали побачити, як сукня для заручин виглядає зі сторони. І я, вся така мила, буквально заштовхала Жозефіну за ширму.
Нізащо сама не надягну ту ганчірку для підлоги, яку вони з мачухою приготували для Анни. А ви що, сподіваєтесь, що вони замовили шовкову сукню за найновішими модними тенденціями?

– Обережніше, дурна ти дівко!

Я усміхнулася. Жозефіні важко приховати свою сутність стерви. І присутність майбутньої свекрухи тут не допомагала.

– Ваша Сяйність, – я нахилилася трохи ближче до Вів’єн – пробачте за питання, але я почула про прокляття лорда Сейнтфайра. Лорд справді проклятий?

Я не уточнила щодо прокляття у Змійки, але вранці лорд дивився на мене таким крижаним поглядом, що я навіть шматочок кексу не змогла проковтнути! Частина прокляття? А може я й справді напартачила вчора із заклинанням? Так, наступного разу перед чаклуванням спитаю у Змійки. Неприємності мені ні до чого.

– Так, люба. Ви не знали?

– Гм, ні. А хто його прокляв?

Вона поставила чашку на стіл.

– Відьма. У молодості Кай був самозакоханим, егоїстичним хлопчаком, – Вів’єн важко зітхнула. – Йому лестила жіноча увага, він користувався нею, але ні з ким довго не залишався. Амадейла з’явилася у його житті випадково, молода і наївна, вона закохалася в Кая, – жінка похитала головою й гукнула Жозефіну, щоб вона поквапилася. Потім знову повернулась до розповіді: – Закохалася без відповіді, як ти розумієш. Каем не підозрював про силу Амадейли і досить жорстоко відмовив їй, тим самим, образивши. Тоді вона вирішила покарати його за жорстокість. Вона прокляла його прямо на балу, уявляєш?

– Шрам – це частина прокляття?

Вів’єн кивнула.

– Вона хотіла зробити його негарним, замкнула його другу сутність — дракона — і почуття.
Я навіть не знаю, що мене здивувало більше: витончена помста Амадейли чи нечутливість Кая.
— Він не відчуває нічого? Ні радості, ні смутку?
Його очі були порожні, мов темне озеро без дна. Стривайте, а чому тоді, коли він дивився на мене, його погляд не був байдужим? Бажання когось убити — це теж почуття, хоч і з негативним забарвленням.
Ох, тільки не це!
Мені не сподобалася думка, яка раптово з’явилась: що мені тут нав’язують фентезійну другу половинку! Ні, зі мною цей трюк не пройде. Нізащо! Проблеми лорда — це винятково його проблеми. Я потраплянка, яка хоче розважитись, а не рятувати світ і його мешканців від сил зла. Кохання не входить у план. Не цього разу! Я не буду Суперпотраплянкою, що рятує кожен кущ і пеньок, чи лордів від проклять!
— Абсолютно вірно, серденько.
Жозефіна нарешті вийшла, дозволяючи побачити сукню. Я сильно прикусила губу й поспішила відвести погляд. Вів’єн боролася з шоком, мовчки дивлячись на це божевільне вбрання. А Жозефіна, здається, була готова розплакатись.
Так, Арелія постаралася для створення образу божевільної падчерки! Бо Жозефіна виглядала так, ніби її щойно вигнали з цирку. Тут справа навіть не в розмірі одягу – візуально сукня була затісна для дівчини. Насичено-помаранчева сукня з довгим шлейфом, величезним червоним бантом на грудях і рюшами на рукавах. Колір був такий яскравий, що різало очі. Маленькі бантики прикрашали спідницю, і сукня нагадувала торт. Я точно стала б найобговорюванішою нареченою року. Справжня грандіозна подія року!
— В-ваше Сяй-ство?
Вів’єн швидко оговталася.
— Що ж, сукня сидить на тобі ідеально, Жозефіно. Чому б тобі не залишити її собі?
— Що? — Жозефіна розгублено моргнула. — Ваша Сяйність, навіщо?
— Я помітила, люба, як тобі подобається ця сукня. Не соромся! — Я ледве стрималася, щоб не засміятися. — Анні підійде те вбрання, яке я привезла.
— Так, Ваша Сяйність, як скажете. — І вона знову сховалась за ширмою.
Вів’єн, хоч і була мисливицею за грошима, сьогодні зробила мій день кращим.
Вона повернула голову до мене. Жінка усміхнулась, але усмішка не торкнулася її очей.
— Жозефіна — копія Арелії.
— Так, Ваша Сяйність, вона ж її донька, — довірливо відповіла я. Грати дурненьку так просто.
— А ти розумна дівчинка.
Я усміхнулася. Думка про прокляття знову опанувала мене. Ми не завершили ту розмову.
— Вибачте, що знову питаю, але, судячи зі шраму, лорд не знайшов способу зняти прокляття?
— Ах, це частина прокляття. Проклинаючи його, Амадейла сказала, що він зможе знову відчувати лише тоді, коли дівчина, якій він буде байдужий, обере його.
Зітхнула. Нічого не сказано про дівчину з іншого світу. Вибір може зробити будь-хто, мені не потрібно нікого рятувати.
— …Амадейла вчинила огидно, ніхто не заслуговує на таку жахливу долю.
Бідолашний Каем.
Давайте всі разом пожаліймо чоловіка, який роками крутив романчики, користувався жінками й думав, що йому все можна. А ображена дівчина здатна на багато чого. Ця просто не стала зупинятися на дрібній помсті на кшталт голки в сидіння чи підкручування коліс на його кареті, а забрала найголовніше. Вдарила точно в ціль!
— Сімдесят років без емоцій, — тим часом продовжувала Вів’єн, — і без зв’язку зі своїм драконом.
Сімдесят років! Ціле життя. Думаю, він таки зрозумів, що поводився, м’яко кажучи, не найкраще.
Втім, після розмови з Вів’єн мені стали зрозумілі причини його ненависті до відьом.

 ***
— Анно, куди ми?
Я шикнула на Зміючку, закликаючи до тиші. Нас не повинні зловити, інакше весь план піде нанівець, і спроба позбутися Беккерів провалиться. Як би мені не подобалася Вів’єн, але для довірливої Анни вона швидко перетвориться на нову Арелію. А в мій план входить позбутися тиранії, і хотілося б отримати підтримку з боку мага. Упевнена, він хороший, хоч і слабохарактерний.
Кущі, через які ми пробиралися, виявилися колючими, тож я не змогла стримати лайку. Раніше я не була таким магнітом для нещасть. А тепер, що не день — то нова халепа. Всі проблеми почались одразу після обміну душами.
Відчепивши чергову колючу гілку, я вибралася на волю.
— Дякую, Господи!
— Анно…
— Уже двадцять років як Анна, — хмикнула я, оглядаючи місцевість. Сховатися є де, от тільки потрібно стати непомітною.
Я обирала дерево з гарним оглядом. Те, що під самим носом, не підходило. Краще забратися подалі й замаскуватися гілками. А спуститися швидко? О, нам підходить он те дерево з іншого боку!
— «Тенета кохання» поставить навіть дилетант, — прошепотіла я в передчутті. Що ж, графе, я вже принесла тобі жменю неприємностей, а тепер допоможу любові увірватися у твоє життя. За кілька днів дії пастки я встигну позбутися від двох зайців одночасно.
Якщо відьма була такою ж недосвідченою, як я, то достатньо було розкласти речі тих, на кого діє пастка, по чотирьох сторонах, прочитати закляття і утримувати магічні ниті. Речі мали бути непомітні, тож я обійшлася надушеною хустинкою і брошкою Жозефіни, двома ґудзиками з сорочки Беккера, й постаралася сховати їх у траві.
— Ти впевнена? Нас точно спіймають на чаклунстві, і тоді…
Я сердито глянула вниз, де на траві вмостилася Зміючка.
— Не каркай!
Мої слова збили її з пантелику.
— Але… але ж змії не вміють каркати!
Я застогнала, потираючи перенісся. Знову ця проклята різниця світів.
— Це приказка. Означає, що своїми словами ти можеш накликати біду. Не переймайся.
Закінчивши з речами, я зчепила руки в замок, а тоді глибоко вдихнула і видихнула. Вдасться? Минулого разу я навіть не сподівалася, але сьогодні мені потрібна удача. Так, методи не зовсім чесні: я опускаюся до рівня Беккера й Жози, зводячи їх докупи, — але все заради доброї справи. Анна має бути щасливою. Це моя місія.
Я посміхнулася.
— Моя місія.
— Що?
— А? — швиденько загнала думки про своє призначення у фентезі-світі назад і зосередилася. — Нічого. Давай починати.
Дістала папірець із закляттям і почала читати. Цього разу закляття було довшим, до того ж єдиним джерелом світла був місяць на небі, і доводилося мружитися, намагаючись розібрати слова.. Я дочитала і підняла очі, але не побачила ані іскор, ані спалахів світла.
— Не подіяло? Але чому?! Що не так?
— Твоя голова забита іншими думками. Ти не уявляєш, наскільки с-с-сильне плетіння. Очисть розум. С-с-сфокусуйся тільки на магії.
Позбутися думок завжди було нелегким завданням. Іноді я не можу заснути, бо у голові — клубок думок, прокручування діалогів і сценаріїв. Але зараз потрібно зібратись.
Я згадала моменти з фентезі, де героїня описує плетіння, тоді постаралася розслабитися і уявити перед собою чарівне плетиво.
Читаючи закляття вдруге, я вже бачила, як ниточка за ниточкою сплітається в єдине ціле. Вони ставали міцнішими, яскравішими, сплітаючись і переливаючись зеленим. Я вкладала туди все: і злість на Арелію, і антипатію до Саймона, і бажання вигнати їх із життя головної героїні.
— Ох! — це перше, що спало на думку, коли я відкрила очі.
Щось схоже на купол було просто переді мною, майже прозоре, з зеленим відблиском і дрібними іскрами. Купол ще й дивно вібрував. Як желе. Це нормально? Чи не розпадеться плетіння?
— Ну як тобі результат? — спитала я в Зміючки.
Було підозріло тихо, тому я глянула вниз. Вона дивилася на купол широко розплющеними очима й виглядала так, ніби щойно побачила дракона, який варить борщ.
Цікаво, чи зможу я чаклувати після повернення у власне тіло? Мені це навіть сподобалося.
— Зміючко? Гей!
Вигук допоміг вивести її з заціпеніння. Вона підлетіла ближче.
— Моя відьмочка неймовірна! — у її голосі звучало щире захоплення, а в очах промайнув трішки божевільний блиск. 
Я мимоволі відступила на крок.
— Ага, дякую. То що, ліземо на дерево? Чи ще треба помагічити? Плетення ж побачать, якщо воно продовжить іскритись?
— За хвилину воно згасне.
Ми сиділи на гілці величного дуба, коли між деревами промайнула чиясь тінь, і ми зі Зміючкою припинили шепотітися, зосереджено вдивляючись, хто ж нишпорить у кущах.
До речі, хто б це не був, дарма поліз. Кущі колючі. Я перевірила на собі. Згадавши ганебне падіння, я потерла п’яту точку, що досі пам’ятає колючі неприємності.
А тінь, звиваючись і голосно вилаявшись, намагалася вибратись із кущів. За голосом я одразу впізнала його, але зовсім не зраділа цій появі.
Граф? Що він тут забув? Його поява — це навіть не пунктуальність, а передчасність.
Занадто рано ти з’явився, дорогий графе!
Я обернулась до Зміючки, витріщила очі й жестами вказала на графа, наче питаючи: куди його труп ховати будемо? Жарт, звісно. Насправді його б кудись подіти хвилин на десять, поки сюжет не склався як слід.
Здається, я перестаралась із мімікою й налякала Зміючку. Хранителька відсунулася від мене на відстань витягнутої руки.
Ну добре. Сама впораюся. Але нічого вирішувати не довелось, бо на горизонті з’явилась ще одна фігура. Жіноча. В мантії з капюшоном, натягнутим аж до носа, через що обличчя не було видно. Я могла тільки гадати, хто це. Мала б бути Жозефіна?
Другий учасник сцени, постійно озираючись, зупинився недалеко від дуба й графа Беккера.
— Граф? Що ви тут робите?
Арелія?! Ні-ні-ні! Що за самодіяльність?! Її вихід значно пізніше!
— А ви? Гадаю, це ви надіслали записку? Я ж просив сидіти тихо!
— Я нічого не...
Договорити моїй «улюбленій» мачусі не вдалося. Вона зробила крок вперед і потрапила в магічну пастку «Тенета кохання», яку я заздалегідь розставила.
Арелія замовкла, гіпнотизуючи чоловіка поглядом, ніби щось розраховувала. Схоже, власні думки привели її в захват, і вона посміхнулася з нетерпінням. А тоді повільно рушила до графа.
Пастка не подіяла? Це ж речі її доньки.
Я нервово почала гризти ніготь.
— Графине? З вами все гаразд? — нічого не підозрюючи, граф зробив крок назустріч.
Бідолашний.
— Ні. Саймоне, скажіть, ви теж це відчуваєте? — видихнула Арелія, ковзнувши рукою по його грудях.
— Що саме? — він чомусь відступив, відсуваючи її руку.
Невже нічого не подіяло? За словами Зміючки, вони мали миттєво накинутися одне на одного, а тут нісенітниця. Арелію накрило на двох. І граф от-от вийде за межі дії пастки. Але не встиг.
Я стримувала сміх, спостерігаючи, як Арелія в один стрибок кидається на Саймона і повисає в нього на шиї, наче мішок. Буквально вчепилася кігтями. От тоді пастка запрацювала, як слід! Графа теж накрило і ці двоє присосалися один до одного.
Капець.
На другій хвилині слідкувати за ними стало якось...ніяково. Від поцілунків вони одразу перейшли до радикального, стали зривати з себе одяг та досліджувати тіла один одного. 
Менш за все хотілося спостерігати за сексом Арелії та Беккера. Це було огидно.
— Мамо? Саймоне? — пискнув тоненький дівочий голосок.
Овва! Жозефіна. Власною персоною. І, звісно ж, саме в ту мить, коли все й так летить шкереберть!
Чорт! Я й досі не можу втямити, чому ця клята пастка подіяла на них саме так.
До речі, граф ні на мить не відволікся від свого заняття. От зовсім.
— Ви... ви... та ви! — Жозефіна важко дихала, намагаючись підібрати слова. Скажу вам, у мене з цим також були проблеми. — Мамо, як ти могла?! Я ж його люблю!
— Знімай пастку! — прошипіла мені на вухо Змійка. — Ми не можемо діяти за планом. Інші точно щось запідозрять.
Вона права. Хто повірить у почуття графа до Арелії? Його насамперед перевірять на приворот, і якщо знайдуть, хто за цим стоїть, по голівці точно не погладять.
Змійка якось казала, що плетіння можна зняти, якщо уявити ниточку, за яку слід потягнути. Я так і зробила.
Арелія прийшла до тями першою. Зойкнула і спробувала відштовхнути графа. Але той, замість того, щоб вибачитися й з гідністю відкотитися в кущі, намагався зняти з неї останній одяг.
Здається, у моєї пастки зовсім злетіли гальма.
— Жозі, донечко, це зовсім не те, про що ти подумала!
— Матінко, ви вважаєте мене дурепою? Та прийди я на п’ять хвилин пізніше  і застала б вас у повному гріховному розпалі!
Ну… і не посперечаєшся.
Граф озвіріло рикнув і знову втиснув Арелію в землю.
— Графе Беккер! Зупиніться! Ви що собі дозволяєте?!
— Лежи й мовчи, жінко! Я сам розберуся! — наказав він їй, а тоді повернув голову в сторону Жозефіни. — Дурне дівчисько, хіба ти не бачиш, що заважаєш нам? Забирайся!
— Що-о-о-о?!
У мене те саме питання. А що, власне, відбувається? Моя пастка все ще діє й затуманює графу розум? Ох і начаклувала ж ти, Аня!
— Забирайся! — рик графа був вражаючим.
— Ненавиджу! Я вас обох ненавиджу!
Дівчина схлипнула і зникла серед дерев, а мачусі Анни вдалося скинути з себе важке тіло графа.
Арелія, прикриваючись сукнею,  підскочила на ноги.
— Графе, ви мені огидні! — вигукнула вона і побігла слідом за донькою.
— Ареліє, зачекайте! — вигукнув граф, кидаючись навздогін за своєю «коханою» та втрачаючи по дорозі штани і, здається, залишки гідності.
— Ну що, Змійко, мій план провалився з тріском, — шоковано прошепотіла я. Привселюдно звести Жозефіну з Беккером не вдалося, Вів’єн і маг не прийшли. Секундочку… А чому вони не прийшли? Змійка передала записки, простежила за всім... ага, простежила!
Запідозривши недобре, я повернулася до Хранительки.
— Змійко, — протягнула я солоденько, — люба моя, а ти точно доставила всі записки? І правильно?
— Як ти й наказувала.
— Та невже? — плеснула я в долоні. — То чому ж тоді все полетіло в тартарари? І де Вів’єн? Де маг? Де вони? Де?!
Змійка почала відповзати, все частіше кидаючи тривожні погляди вниз.
— Анно, обговоримо все пізніше.
І вона просто полетіла геть, залишивши мене – розлючену до нестями – одну сидіти на дереві. Оця зміюка… вона мене підставила! Не дарма ж поводилася надто слухняно, мовчала і навіть погодилась на мою авантюру.
— Стій! Ти куди? Повернись! Повернись, я кажу! — кричала в порожнечу.
Зістрибнула на землю.
— Зрадниця! — і, як дитина, тупнула ногою. 
Як вона могла так зі мною вчинити? І це вона ще називає себе моєю Хранителькою?! Та вона Хранителька тільки власної шкури!
— Неочікувана зустріч, Ваша Світлість! — голос лорда Сейнтфайра ледь не відправив мене на той світ. — Ще більш неочікувано було побачити настільки невміло сплетені тенета і їхню дію на Саймона та Арелію. Відьма в Ладені? Шокуюче, я б сказав, навіть приголомшливо!
Заклякла.
В голові немов виникла помилка, бо слова лорда натякали на дещо таке, про що Змійка змовчала. І я влипла. Серйозно влипла.
«Тривога!»
— Мовчите? Жодної спроби втечі?
А є куди тікати?
Можна було оглушити його пульсаром, зв’язати й викинути десь у лісі. Але, по-перше, я не вмію нормально магічити, а по-друге, щось мені підказує, що за пульсар мене скрутять у баранячий ріг. Лорд же ненавидить відьом.
— Ви… ви розкажете комусь про те, що бачили? — слід з’ясувати його наміри.
— Ідея покликати стражів заманлива, — Його голос лунав так, що я вже приблизно уявляла, як це все закінчиться. Спойлер: нічим добрим.
Брюнет зробив крок до мене. Ми вже стояли впритул, що дозволило розгледіти кожну деталь його самовдоволеного й водночас злобного обличчя.
— Вежа чи вогнище?
— Що?
— Зазвичай відьмам дають вибір: сидіти у вежі чи згоріти на вогнищі.
О Боже!
Цього не могло статися зі мною! Не могло! Не могло!
Я відчувала легке запаморочення. Світ захитався, сукня стискала груди, немов лещата, а в голові гупало так, ніби хтось запхав туди барабан. Хотілося просто заплющити очі й дозволити темряві огорнути мою свідомість, а прокинутися вже вдома. Поруч з песиком, в теплому ліжку і потім спокійно зварити собі кави.
Але ні, я не могла дати задню, бо сама загнала себе в глухий кут.
«– Ти впевнена? Нас точно впіймають на чаклунстві, і тоді...»
Слова Змійки відлунювали в голові. Вона хотіла попередити, а я проігнорувала, вважаючи дурістю. Чому я не послухалася?
Ну хто міг здогадатися, що у фентезійному та магічному світі все ще палять відьом? Де хоч якась логіка? Де?!
Я кидала погляд навсібіч, шукаючи порятунку, та навіть Змійки поруч не було (кинула мене, зрадниця!), і жодного раптового прозріння не сталося.
Другий день в іншому світі  і отак влипнути!
Лорд підчепив пальцем моє підборіддя — від його дотику я здригнулася — й змусив дивитися прямо йому в очі. Зблизька його погляд здавався ще страшнішим. Хотілося згорнутися клубком і сховатися.
Холодний. Лякаючий. Таким був цей чоловік.
Я щосили стримувала сльози.
— Цікаво. Де прокляття? Боротьба? Або сльози? Тоді чому не благаєш? Ви вже змирилися зі своєю долею?
Хочеш істерики? Ну гаразд!
— Я-я… — голос зірвався, довелося спробувати знову: —  Я не хотіла заподіяти шкоди графу Беккеру, лише шукала спосіб уникнути шлюбу з ним. Будь ласка… — сльози таки бризнули з очей.
Здавалося, розгубленість пробилася крізь бездушну маску.
— Уникнути шлюбу з Саймоном?
Я кивнула, схлипуючи. Сльози котилися щоками.
Лорд стиснув губи в тонку лінію.
— Припини ридати.
Йому легко казати! Я, між іншим, на межі зриву!! І сам же питав про сльози! 
— Ви не покличете стражів?
— Ні.
Дивлячись на божевільний блиск у його очах, я не поспішала радіти.
— У мене на тебе інші плани.
Від цих слів стало ще гірше, і, здається, це було написано на обличчі. Лорд скривив губи.
— Ти мені не потрібна в ліжку. Заспокойся.
Зневага принесла полегшення, а потім накрило поганим передчуттям.
— Тоді що?
— Скоро дізнаєшся. Йди за мною.
Мені залишалося тільки підкоритися.