2

 **
— Я ніколи не впораюся, — випалила я, стоячи посеред кімнати Анни й заламаючи руки. — Провалюсь у першу ж хвилину.
Сукню ми підігнали, взуття підібрали, навіть на голові щось накрутили, але проблема залишалася в поведінці. Розумієте, я ж про вельмож тільки читала в романах, королеву бачила хіба що по телевізору і в жодному серіалі не показували, як стати графинею за п’ять хвилин без смс і реєстрації. 
Уявіть, що буде, коли вони вирішать поговорити зі мною.
— Впораєшся. Кров і сила роду допоможуть.
Підняті брови виражали скепсис. Здається, лише я усвідомлювала неминучий провал.
— Змійко, не кажи дурниць!
— Рід Стоундженів…
— Моє ім’я Анна Ковальова, — холодно перебила я Змійку. — Ніякого відношення до Стоундженів не маю.
Нехай не тішить себе даремними ілюзіями. У  мене немає наміру ставати частиною цього світу.
Потрібно протриматися ще два місяці, а потім я повернуся до спокійного життя. Інтриги Середньовіччя трохи лякають мене – звичайну мешканку мегаполіса. Тут в разі чого і яду можуть підсипати!
— Тобі пора спускатися, — резонно зауважила Змійка, — інакше сюди прийде Арелія зі своїми стерв’ятниками.
Горло стиснуло спазмом. Страх накотив важкою, задушливою хвилею, не даючи вдихнути на повні груди. Клянусь, я була на межі зриву. 
Внизу на мене чекала мачуха з диктаторськими замашками, яка при кожній нагоді погрожує різками, і її донька, яка, мабуть, уже замовила мені труну. А ще є граф Беккер з родиною, перед якими я маю вдавати сором’язливу, лякливу дівчинку.
О Господи. Мене зараз знудить!
Я нервую, а коли нервую, мій язик живе окремим життям.
Мозок миттєво намалював картину: всі ці благородні дами та пани спілкуються між собою, а тут я вриваюся в розмову й починаю травити тупий анекдот, ще й сама голосно регочу. А. Ще гірше буде, якщо почну говорити слова, які їм невідомі.
— Файна перука! А це не блоха в ній тусується? О, а вас, як я бачу, обваляли обличчям у пудрі? До Геловіну готуєтеся? — Ось, приблизно в такому дусі можу ляпнути.
Графу навіть не доведеться переконувати їх у моїй неадекватності. Вони на власні очі все побачать.
Я витерла вологі долоні об сукню, нервово облизала пересохлі губи й видихнула. Зберися, Аню, це твій перший бій. Так, ти не бігаєш по лісах і полях, ховаючись від розбійників, принців і інших представників сильної статі, які прагнуть заволодіти твоїм серцем і тілом. Так, силу, про яку говорить Змійка, поки не вдалося виявити. Але є шанс познайомитися з іншим світом, допомогти Анні влаштувати життя і трохи відволіктися від звичної рутини.
Збери себе докупи, слабачко, й покажи, хто тут королева ситуації! Ти ж здала залік у Мартинової! А це, між іншим, важче за будь-яке середньовічне випробування!
Поплескала себе по щоках.
— Гаразд. 
Провела долонею по обличчю, заплющила очі, зробила кілька глибоких вдихів і видихів, приводячи нерви до ладу.
Наспівуючи собі під ніс бадьору пісеньку «Juarez» мого улюбленого Джерарда Вея, остаточно приходила до тями. Його пісні були моїм способом заспокоїтися. Краще за будь-які  валер’янки та пустирники!
«Я вмію плавати, і в цій ситуації повинна втриматися на плаву! — майнула думка, поки в голові вчергове крутилася пісня. коли в голові вдруге прокручувала слова пісні.》
Випрямившись, як струна, я була як ніколи рішучою.
— Інструктаж ще раз. Як до кого звертатися?
— До графа можна звертатися «Ваша Світлість», але частіше кажуть «Ваша Сяйність». До його батьків краще — «Ваша Світлість». З графом має прибути його друг лорд Сейнтфайр, радник короля драконів в Імперії. До нього слід звертатися просто — лорд.
— Сяйна дупа ще б всю рідню притягнув, — тихо пробурмотіла я, розуміючи, що вся ця зустріч із майбутніми родичами, як ходіння по краю прірви. Один хибний крок і мені гаплик. Ні, гаплик уже дихає в потилицю.
— Анна!
Та вже двадцять років як Анна!
— Не починай! Ух, я готова до бою!
Ну, майже.
Різким рухом відчинила двері й почимчикувала, як на модний показ.
Дуже передбачливо було під час незапланованої прогулянки до покоїв Жози попросити Змійку показати дорогу. Без її допомоги точно блукала би по цим брудних коридорах до самого рання.
— Тримай спину рівно, погляд уперед, — повторювала я, наче мантру, слова Змійки. Зобразити справжню графиню справа непроста. Я старалась з усіх сил, натягнувши маску незворушності й рішучості.
По дорозі налякала пару служниць, які ховалися за рогом. Моє «бойове» обличчя, схоже, наштовхнуло їх на думку, що йду планувати чиєсь вбивство. Подібна реакція мене неабияк повеселила, і сходами я спускалася з широкою усмішкою на обличчі. 
— Де ж Анна? — почувся тоненький жіночий голос.
— Ох, бідолашна так хвилювалася! Катарино, поклич Її Сяйність Анну.
Поділитися першими враженнями від вітальні, щойно я переступила її поріг? Розміри справді вражали! Тут би півквартири Ковальових легко вмістилося, ще й для песика окреме місце залишилось.  І висота стелі  ледь не до небес.
А от із відчуттям смаку було погано. Жодної гармонії кольорів, куди не глянь – строкатість, купа позолоти, зайвих речей. Дорогий несмак. Здавалося, що я потрапила до оселі депутата, який раптово розбагатів і йому нікуди ті гроші дівати.
— Матінко, пробачте, затрималася!
Обличчя Арелії миттєво скривилося, наче вона щойно надкусила особливо кислий лимон. 
Звертайтесь! Завжди рада догодити!
Сховала усмішку, схиливши голову.
— Ваша Світлість, — і щось на кшталт реверансу, якому Змійка намагалась навчити мене за дві хвилини. До грації мені було далеко, як і гусениці до метелика, але в бруд лицем не впала.
— Анна? — здається, жінка у ліловій сукні не вірила своїм очам.
Припускаю, що встигла наговорити про Анну її мачуха, маючи на меті видати заміж єдину доньку і виконуючи план «Зроби з Анни божевільну».
— Я, Ваша Світлість.
Приклеївши на обличчя широку сяючу усмішку, я крадькома оглянула вітальню в пошуках нареченого і сестри. Перший сидів поруч з чоловіком поважного віку, у якого було сиве волоссям  та густі брови. А от Жозефіна причаїлася біля мачухи, злісно блискаючи на мене очима. Розумію, я б теж розлютилася, якби хтось взяв мою сукню без дозволу. А якщо ще й у тій сукні ця замухришка виглядає непогано, а твої шанси захомутати графа падають, то злість множиться на десять.
Збоку від... Мейсона? (чорт, здається, я забула ім’я нареченого) стояло крісло, в якому вальяжно розвалився похмурий хлопець років двадцяти п’яти. Я думала, що найнеприємнішим типом виявиться майбутній колишній наречений Анни, але ні! Пальму першості вирвав у нього брюнетик. Він дивився так холодно, що аж коліна мимоволі тремтіли. 
Але зовнішність у нього була неперевершена. Темне волосся, аквамаринові очі, смаглява шкіра — і… я натрапила на ваду. Шрам починався біля носа й тягнувся через усю праву щоку, надаючи типу трохи зловісного вигляду. Якщо не героєм серіалу, точно був би антагоністом, в якого всі закохуються.
Чорт його знає, той самий це лорд-дракон свердлить мене своїми очима чи ні, але я волію його ігнорувати! Роблю вигляд, наче він декоративна ваза.
Дама в ліловій сукні підвелася й рушила до мене. Наречений послідував її прикладу.
— Ох, голубонько, ти підросла з нашої останньої зустрічі. Погарнішала.
Вони зустрічалися? Дідько! Сподіваюся, я достовірно граю роль Анни.
— Так, погарнішала, — погодився Беккер, цілуючи мені руку. Один кутик його вуст сіпнувся, натякаючи на щось на кшталт усмішки.
Невже зараз він закохається в мене, впустить у серце велике й чисте кохання? Ха! Ледь не скорчила гримасу, як у Арелії. Ні, бачити цього представника чоловічого роду у себе в ліжку я не хочу. А от сходити на його похорон, поридати від душі — завжди рада. Це я можу.
— Дякую. — І швиденько, але ввічливо забрала руку.
Наречений продовжував дивитися на мене, ніби бачив уперше, графиня Беккер щебетала біля вуха, у спину впивався погляд брюнета, а Жозефіна щось шепотіла Арелії. Загалом, кожен розважався як міг, а я мучилася питанням: що мені робити далі? Сісти на диванчик? Але там сидить родина графів.
«— Ненавиджу середньовіччя!» — я трохи розгубилась через ситуацію, а ще не розуміла поглядів брюнета. Чим я йому не вгодила? Або це той самий залицяльник Анни?
«— Та хай краще мене грім поб’є!»
— Анно, дозволь тобі представити мого друга, — ввічливо почав граф Беккер (знову забула його ім’я. Остін? Грег?), дивлячись на чорнявого, — лорда Каема Сейнтфайра де Шайтанаяшель.
Нагородила ж доля прізвищем. Як граф не запнувся, називаючи його — диво. Запам’ятати нереально. Мабуть, роки тренувань не минули дарма.
— Лорде.
І невеликий уклін.
— Графине, — відповів він з кивком. Очі, як і раніше, холодно мене оглядали, наче він щось шукав і не знаходив. Жодної приязні. — Дуже радий знайомству. Саймон багато про вас розповідав.
Варіант із залицяльником закреслюємо кілька разів. Він не схожий на того, хто надсилає любовні записки, зустрічається під місяцем і співає серенади для коханої під вікном.
«— Уявляю, що він тобі розповідав і якої ти думки про мене, — подумала я, але я змусила себе посміхнутися й запевнити лорда, що теж безмежно рада нашому знайомству» .
Графиня Беккер — вона ж Вів’єн — повела мене до дивану, де вони сиділи, й посадила поряд. Лише в неї була мила усмішка, а не вишкір.
— Ми з Натаном щасливі, що ти станеш  частиною нашої родини. Кращої дружини для Саймона годі й мріяти, правда ж, Натан?  — графиня суворо поглянула на старшого і молодшого Беккерів.
Під її поглядом вони миттєво зібрались та одразу кивнули, завзято підтримуючи її слова. Я ледь не пирснула зі сміху. Очевидно, саме Вів’єн тримає віжки у цій знатній родині. А отже, про всяк випадок, маю зробити її союзником.
— Дякую, — і скромно опускаю очі донизу.
— Ми й справді не могли бажати Анні кращої партії, — фальшива усмішка була спрямована на мене. — Анна завжди була мені як рідна. Бідолашна дівчинка рано залишилася без матері й нічого про неї не пам’ятала. Вітталієль не раз розповідав мені, які важкі були ті дні. — Сумне зітхання. Арелія напрочуд  добре грала. — Анна потребувала материнської любові. З нашим приходом дівчинка знайшла не лише матір, а й старшу сестру.
І без переходу вона звернулася до Вів’єн:
— Ваша Світлосте, я хочу бачити поруч із нею людину, яка б про неї дбала. Тому у мене немає сумнівів, що у всьому Амносі не знайти кращого чоловіка для моєї дівчинки.
Мене знову нудить.
Турботливий тон Арелії міг ввести в оману присутніх. Але не мене. Те ж стосувалося й широкої усмішки нареченого... ніби він уже уявляє, як закопує мене під трояндами.
— Я зроблю все можливе для щастя Анни, Ваша Світлосте.
Ага, наприклад, скинеш з вежі, щоб не псувала краєвид.
Проте, Арелія залишилася задоволеною його відповіддю. Вона продовжила своє набридливе щебетання, періодично повертаючись до сльозливої історії Анни й вихваляючи її чесноти, що було досить підозріло. Коли зайшла мова про заручини, Вів’єн поцікавилася в мене (на той момент я ще тримала маску зацікавленості й боролася з раптовою сонливістю), чи все готово до заручин?
Звідки мені знати?!
Настала заминка, очі забігали в пошуках порятунку, який міг з’явитися несподівано. І він з’явився, як не дивно, завдяки зведеній сестрі Анни.
— Ми про все подбали, Ваша Світлосте. Залишилось владнати кілька дрібниць, — заговорила мило Жозефіна, а сама, наче кігтями впилась поглядом у моє обличчя. Її явно вразило, як виглядає на мені її сукня. — Повинна сказати, що заручини Анни й Саймона стануть грандіозною подією!
Я подумки скривилася.
Вона назвала заручини у брудному замку грандіозною подією? Сумніваюсь, що за пару днів вони зможуть бодай швабру відшукати, не кажучи вже про генеральне прибирання. Ці заручини і віддалено не нагадуватимуть яскраві сцени з фільмів. 
Цікаво, а вбрання у них будуть такі ж самі?
Я уважніше придивилася до нареченого, зосередившись на його одязі. Це нормально, що його костюм виглядає жіночним? Мереживо на манжетах, рюші на сорочці, яскраво-малиновий шовковий «камзол», наче взятий із театрального реквізиту. Нічого з цього не створювало аури мужності. Вузькі штани сучасну людину не здивують, а от за брудні чоботи хотілось надавати йому по шиї. Його волосся було засмальцьоване, зверху притрушене якоюсь білою речовиною. Єдиний плюс в тому, що воно було довге.
Гм. А тут можна вигідно продати волосся?
— Завтра хочу побачити сукню Анни для заручин. — Не давши нікому й рота розкрити, Вів’єн заговорила солодким голосом: — Сподіваюсь, наші кімнати готові? Ми б хотіли відпочити з дороги.
Арелія заклопотано покликала прислугу, й незабаром уся компанія рушила нагору. Перед тим Саймон облизав... тобто поцілував мені руку.
— Сподіваюсь, побачимось за вечерею, Ваша Світлосте.
— І я.
Він звалив, а я швидко витерла руку об крісло. Бо інакше — лише обрізати.