2

 **
— Я ніколи не впораюся, — випалила я, стоячи посеред кімнати Анни й заламаючи руки. — Провалюсь у першу ж хвилину.

Сукню ми підігнали, взуття підібрали, навіть на голові щось накрутили, але проблема залишалася в поведінці. Розумієте, я ж про вельмож тільки читала в романах, королеву бачила хіба що по телевізору і в жодному серіалі не показували, як стати графинею за п’ять хвилин без смс і реєстрації. 

Уявіть, що буде, коли вони вирішать поговорити зі мною.

— Впораєшся. Кров і сила роду допоможуть.

Підняті брови виражали скепсис. Здається, лише я усвідомлювала неминучий провал.

— Змійко, не кажи дурниць!

— Рід Стоундженів…

— Моє ім’я Анна Ковальова, — холодно перебила я Змійку. — Ніякого відношення до Стоундженів не маю.

Нехай не тішить себе даремними ілюзіями. У  мене немає наміру ставати частиною цього світу.
Потрібно протриматися ще два місяці, а потім я повернуся до спокійного життя. Інтриги Середньовіччя трохи лякають мене – звичайну мешканку мегаполіса. Тут в разі чого і яду можуть підсипати!

— Тобі пора спускатися, — резонно зауважила Змійка, — інакше сюди прийде Арелія зі своїми стерв’ятниками.

Горло стиснуло спазмом. Страх накотив важкою, задушливою хвилею, не даючи вдихнути на повні груди. Клянусь, я була на межі зриву. 

Внизу на мене чекала мачуха з диктаторськими замашками, яка при кожній нагоді погрожує різками, і її донька, яка, мабуть, уже замовила мені труну. А ще є граф Беккер з родиною, перед якими я маю вдавати сором’язливу, лякливу дівчинку.

О Господи. Мене зараз знудить!

Я нервую, а коли нервую, мій язик живе окремим життям.
Мозок миттєво намалював картину: всі ці благородні дами та пани спілкуються між собою, а тут я вриваюся в розмову й починаю травити тупий анекдот, ще й сама голосно регочу. А. Ще гірше буде, якщо почну говорити слова, які їм невідомі.

— Файна перука! А це не блоха в ній тусується? О, а вас, як я бачу, обваляли обличчям у пудрі? До Геловіну готуєтеся? — Ось, приблизно в такому дусі можу ляпнути.

Графу навіть не доведеться переконувати їх у моїй неадекватності. Вони на власні очі все побачать.
Я витерла вологі долоні об сукню, нервово облизала пересохлі губи й видихнула. Зберися, Аню, це твій перший бій. Так, ти не бігаєш по лісах і полях, ховаючись від розбійників, принців і інших представників сильної статі, які прагнуть заволодіти твоїм серцем і тілом. Так, силу, про яку говорить Змійка, поки не вдалося виявити. Але є шанс познайомитися з іншим світом, допомогти Анні влаштувати життя і трохи відволіктися від звичної рутини.

Збери себе докупи, слабачко, й покажи, хто тут королева ситуації! Ти ж здала залік у Мартинової! А це, між іншим, важче за будь-яке середньовічне випробування!
Поплескала себе по щоках.

— Гаразд. 

Провела долонею по обличчю, заплющила очі, зробила кілька глибоких вдихів і видихів, приводячи нерви до ладу.

Наспівуючи собі під ніс бадьору пісеньку «Juarez» мого улюбленого Джерарда Вея, остаточно приходила до тями. Його пісні були моїм способом заспокоїтися. Краще за будь-які  валер’янки та пустирники!

«Я вмію плавати, і в цій ситуації повинна втриматися на плаву! — майнула думка, поки в голові вчергове крутилася пісня. коли в голові вдруге прокручувала слова пісні.》
Випрямившись, як струна, я була як ніколи рішучою.

— Інструктаж ще раз. Як до кого звертатися?

— До графа можна звертатися «Ваша Світлість», але частіше кажуть «Ваша Сяйність». До його батьків краще — «Ваша Світлість». З графом має прибути його друг лорд Сейнтфайр, радник короля драконів в Імперії. До нього слід звертатися просто — лорд.

— Сяйна дупа ще б всю рідню притягнув, — тихо пробурмотіла я, розуміючи, що вся ця зустріч із майбутніми родичами, як ходіння по краю прірви. Один хибний крок і мені гаплик. Ні, гаплик уже дихає в потилицю.

— Анна!

Та вже двадцять років як Анна!

— Не починай! Ух, я готова до бою!

Ну, майже.

Різким рухом відчинила двері й почимчикувала, як на модний показ.
Дуже передбачливо було під час незапланованої прогулянки до покоїв Жози попросити Змійку показати дорогу. Без її допомоги точно блукала би по цим брудних коридорах до самого рання.

— Тримай спину рівно, погляд уперед, — повторювала я, наче мантру, слова Змійки.

 Зобразити справжню графиню справа непроста. Я старалась з усіх сил, натягнувши маску незворушності й рішучості.

По дорозі налякала пару служниць, які ховалися за рогом. Моє «бойове» обличчя, схоже, наштовхнуло їх на думку, що йду планувати чиєсь вбивство. Подібна реакція мене неабияк повеселила, і сходами я спускалася з широкою усмішкою на обличчі. 

— Де ж Анна? — почувся тоненький жіночий голос.

— Ох, бідолашна так хвилювалася! Катарино, поклич Її Сяйність Анну.

Поділитися першими враженнями від вітальні, щойно я переступила її поріг? Розміри справді вражали! Тут би півквартири Ковальових легко вмістилося, ще й для песика окреме місце залишилось.  І висота стелі  ледь не до небес.

А от із відчуттям смаку було погано. Жодної гармонії кольорів, куди не глянь – строкатість, купа позолоти, зайвих речей. Дорогий несмак. Здавалося, що я потрапила до оселі депутата, який раптово розбагатів і йому нікуди ті гроші дівати.

— Матінко, пробачте, затрималася!

Обличчя Арелії миттєво скривилося, наче вона щойно надкусила особливо кислий лимон. 
Звертайтесь! Завжди рада догодити!
Сховала усмішку, схиливши голову.

— Ваша Світлість, — і щось на кшталт реверансу, якому Змійка намагалась навчити мене за дві хвилини. До грації мені було далеко, як і гусениці до метелика, але в бруд лицем не впала.

— Анна? — здається, жінка у ліловій сукні не вірила своїм очам.