1.3

 Що я можу сказати про замок Стоундженів? Пилюка, бруд, у кутках причаїлися павуки. Стіни білили, мабуть, ще за часів динозаврів, бо зараз на них плям більше, ніж у леопарда. Будівлі не завадив би ремонт, або хоча б генеральне прибирання. 

Невже складно роздати вказівки слугам? Чим вони займаються днями напроліт? Вишивкою? Плетуть плітки за чашечкою трав’яного чаю?  Розігнати б цей клуб ледарів до біса. 

До повернення справжньої Анни я збиралася налагодити її життя. Більше ніхто не посміє ображати дівчину, і вона сама зможе обирати, за кого їй вийти заміж. З замком теж вирішимо питання. Серед бруду я жити не стану.
Окрема історія з туалетом, але нехай вона лишається покритою мороком. Єдиний мій коментар на цю тему: «Не повторюйте моїх помилок, не бажайте потрапити у фентезі. Можна опинитися не в казковій реальності, а в Богом забутій дірі».

Мені залишалося пройти до кінця коридора, завернути за ріг, і через кілька метрів я би вперлася в кімнату Жозефіни. Проте, увагу привернув портрет молодої дівчини, і ноги загальмували поряд з ним. На картині була зображена темноволоса, неймовірної краси дівчина. Вона сиділа в кріслі й, здавалося, дивиться своїми блакитними очима вам просто в душу. На її обличчі застигла напівусмішка. Ніякої перуки, обличчя не зіпсоване косметикою, і, наскільки я встигла зрозуміти, це разюче відрізнялося від місцевої моди.

Хто вона? Чому її портрет висить у замку? Родичка? Мати Анни?

Останній варіант відкинула. Арелія не потерпіла б конкуренток на своїй території. Прибрала б їх одразу з дороги. І портрети також. Отже, вона конкуренткою її не вважала? Цікаво, чи живе ця дівчина в замку? Уживу вона мала б виглядати ще красивіше.

Провела вказівним пальцем по рамі картини, збираючи пил. Це точно замок з аристократами, а не свинарник з претензією на готику?

— Пані! — дівочий голос змусив мене завмерти на місці. — Пані, Її Світлість просила вас не залишати свої покої!

Струсила пил з рук. Пора входити в образ. Озирнулася, вигнувши брову з удаваним здивуванням.

— А ти не забуваєшся? Хочеш заборонити мені пересуватися по МОЄМУ ж замку?

— Пані, але Її Світлість сказала...

Арелія тут усім керує, і ніхто не хоче їй суперечити. Доведеться бути першою.

— Господиня тут  Я! — впевнено заявила, дивлячись у розширені від шоку очі дівчини. — Її Світлість навіть не родичка й права голосу не має.

Служниця витріщилася на мене. Люблю дивувати! Але я ще не закінчила. Залишилася одна маленька, але важлива деталь.

— І ще, я сьогодні прокинулася й побачила над собою брудний балдахін, — з погрозою в голосі продовжила я. — Щось ви розслабилися. Вас усіх треба висікти! — згадала я улюблену погрозу Арелії. — Для профілактики.

Дівчина змінювалася в обличчі: то блідла, то червоніла, потім знову блідла. А минуло лише кілька секунд. Шок пройшов, вона отямилася й кинулася мені до ніг, благаючи змилуватися.

Я відскочила. Та що за вистава посеред коридору?

«— Середньовіччя, дитинко, а ти погрожуєш її висікти, — озвалась моя темна сторона у вигляді чортеняти на плечі. Ні, не подумайте, що він справді з’явився. Це образно кажучи».

Точно. Середньовіччя. Тут немає прав людини. Влада в руках знаті, і їм мусиш підкорятись, якщо не хочеш передчасно відправитися на той світ.
Так, погрози були зайві. Переграла трохи.

— Пані, ми приберемо...

— Авжеж, приберете. Я повернуся за пів години й хочу бачити чисту кімнату. Ну все, досить! Вставай.

Вона підскочила на ноги, незграбно вклонилася.

— Буде зроблено.

— Сподіваюся. І щоб по шафах та в столах не рилися. Я запам’ятаю кожну зниклу дрібницю.

— Що ви, пані, ніколи! — гаряче запевнила вона.

Ага, в книжках такі дівчата зазвичай нишпорять у пошуках чогось цікавого. А в моїй шафі, за їхніми мірками,  сексуальна спідня білизна . Подумaють, що я розпусниця, і відправлять у глухий монастир!

Не хочу в монастир! Не хочу бути черницею!

— Охоче вірю. Чого стала? Йди.

Виявляється, командувати весело. Треба не забути записати в нові хобі.

Служниця зникла в кінці коридору, а я повернулась до Змійки. Вона літала в мене за спиною, роздивляючись портрет блакитноокої брюнетки. Як добре, що її здібності не обмежувались лише створенням білизни. Коли ми вийшли в коридор, Змійка стала невидимою для інших, звільнивши мене від необхідності ловити усіх, хто от-от втратить свідомість.

— Змійко, хто це? — кивнула я на картину.

— Нінель Стоунджен. Молодша сестра батька Анни.

— А де вона зараз? Вона приїде на заручини?

— Ні. Нінель зникла у день свого повноліття. З того часу в королівстві ніхто про неї нічого не чув.

— За яких обставин вона зникла? Пішла й не повернулась? Чи є ймовірність викрадення? Її шукали?

— Не знаю. Мені невідомі причини її зникнення.

Ще раз окинувши поглядом родичку Анни, я рушила далі, дослухаючись до звуків. Зустріч з Арелією чи її донечкою не входили в мої плани. Я візьму кілька суконь з шафи й швидко повернуся до кімнати Анни. До приїзду графа залишилися лічені години, потрібно встигнути навести марафет. Не годиться лякати й водночас розважати гостей своїм зовнішнім виглядом.

Знищимо попередній образ Анни!
Тихенько прочинила двері в покої Жозефіни й зазирнула всередину. Нікого. Відчувши полегшення, зайшла в середину, оглядаючи обстановку. 

Її кімната відрізнялася чистотою, розкішшю і королівськими розмірами. В ту мить мене накрило відчуття вселенської несправедливості. Вони безсоромно живуть тут, розтринькують спадок Анни — той самий, що дістався їй від батька, нехай йому в труні не лежиться — а саму дівчину запроторили у комору між мітлою і мотлохом! 

Очікувано, але з часом виправимо.
Звісно, бажання покарати кривдників Анни було сильним, але палити мости за один день не можна. Усе буде, та не зразу.