1.2

 **
За словами Змійки, граф прибуде до замку через три години (а не з хвилини на хвилину,  як дехто верещав). Тож мені за цей час варто одягти середньовічну сукню й зробити зачіску. Самій! Без фена, без прасочки, без кави!
Добре хоч волосся в Анни було довге, густе і єдиною перевагою в її зовнішності, але самотужки впоратися з усім цим багатством я не зможу. А щойно приведу себе до ладу, повинна буду спуститися вниз й зустрічати гостей.
Риючись у шафі, я ледь не скривилася. Цей «гардероб» можна було описати одним словом — убогість. Сукні у депресивних відтінках: сірий, чорний, брудно-зелений, коричневий. Лише одна світло-блакитного відтінку, та й та ледь діставала до щиколоток. Дівчина не змінювала одяг років з п’ять?
— Капець! – Я зітхнула роздратовано,  приміряючи темно-зелену сукню. Тканина була жорсткою та кололася, немов я загорнулася в килим із найближчого коридору.
— Змійко, а де парча, оксамит і шовк? — зло процідила я.
— Шовк? Анна не носила шовку. Її батько, граф Вітталієль Стоунджен (нехай спочиває з миром), був скромною людиною й прищепив цю рису характеру Анні. Вже після його смерті всім керувала Арелія. А та й копійки не дала дівчині. Звідки взятися шовкам?
— Зрозуміло. За класикою жанру мачухи, Баби-Яги й злі чаклунки обов’язково присутні. Вони плетуть інтриги, підставляють героїнь і бажають їм смерті. Тут усе ясно. Але її батько був не скромний, а  просто жадібний. Прикрився благочестям і грошей не дав.
— Ні, він був скромний.
— Ага, — кивнула я, готуючись до суперечки, — скромна людина не звела би замок розміром із торговий центр. Побудував би собі одноповерховий будинок, або й у халупі жив. Скромний, смиренний не одружувався б удруге, а тихо молився за першу дружину. Він же смиренний. Скажи, Арелію він балував подарунками?
— Як тут не балувати? Вона то кричати починає, то плаче…
— О-от! — розтягнула я з виглядом знавця. — А доньці дулю без масла. Скнара! — виголосила я вирок, як справжній прокурор.
Змійка зітхнула — по-людськи так — і поповзла до шафи. Знову прошепотіла щось із купою шиплячих звуків, дверцята шафи відчинилися, і звідти немов ведені невидимою рукою, почали випливати речі. Вони рівненько вишикувавшись у ряд і приземлилися на ліжко. До речі, серед одягу я впізнала корсети, панчохи та панталони. Останні своїм виглядом мене зовсім не порадували.
— Я. Це. Не. Одягну! — невдоволенно мовила я, відкидаючи панталони вбік.
Окрім позбавлення всіх благ двадцять першого століття, я ще й маю страждати через відсутність нормальної білизни. 
— Анно, — змія за допомогою магії повернула все добро назад до шафи. — Ти не можеш ходити так. Граф ось-ось прибуде.
— Ти не змусиш мене вдягти бабусину білизну, — пригадала, якою красунею була бабуся на фото, і виправилася: — Пра-бабусину. Вибач, бабусю.
— Іншого виходу нема.
Я примружила очі. Здається мені, ця безсовісна зміїна морда вкотре нахабно бреше. Вона ще не зрозуміла, що я не лохушка Анна, і мене так просто не обдурити!
— Пропоную в обмін на мою слухняність під час навчання  начаклувати мені пару речей.
— Яких? — Змійка одразу відчула підступ.
— Одну мить, — підняла я вказівний палець і швидко попрямувала до столу. У нижній шухляді знайшла кілька чистих аркушів, а от інструментів для малювання — нуль. Схоже, в темному середньовіччі й не чули про канцелярію. — Зміючка, мені б щось, чим можна малювати...
У моїй руці з’явилося перо. Я покрутила його, розглядаючи з різних боків.
Хмикнула.
— Жартуєш? Як я маю малювати цією... пір’їною? Мені б олівець? — Зловивши здивований погляд змії, тяжко зітхнула: — У крайньому випадку, згодиться вуглинка.
Я весело засміялася, побачивши поряд із папером щедрий та закіптюжений шматок вугілля. М-так. Важко буде нам знайти спільну мову.
— Ні, Змійко, я мала на увазі вуглики для малювання, — прикусила губу, стримуючи сміх, як тільки поглядом натикалася на вугілля на столі. Уявляю, що було б із руками після малювання оцим. Я б стала найкращою подругою сажотрусів. — Це такі тоненькі палички. Для мистецтва, не для печі.
Цього разу моє замовлення було виконано успішно, і я взялася до справи.
Малювала я непогано, враховуючи мою любов до Джерарда Вея. Свого часу мені закортіло привернути його увагу. Зустрітись із ним у житті було нереально, тому найкращим варіантом мені здався інтернет. Я почала вчити англійську й коментувати на його сторінках, але швидко зрозуміла, що зливаюся з натовпом фанатів.
Мій спів залишав бажати кращого (ведмідь не просто потоптався на вусі — він радісно витанцьовував ламбаду), тому мрії привернути увагу крутим кавером розбилися на друски. Тоді я взялася за малювання. Спершу мене люто бісили невдалі малюнки, але вроджена впертість не дозволила здатись. І згодом я могла похвалитися певними успіхами.
До речі, одного зимового ранку я зайшла на сторінку Джерарда й прочитала пост, де він подякував художнику за малюнок, який йому сподобався. Тим художником була я. Вгадайте, хто пританцьовував в халаті єдинорога та верещав на всю квартиру: «Мамо, мені написав Джерард Вей! Ааа, мамо, я найкрутіша!». 
Мені було байдуже, що він не писав особисто. Мені вистачило його подяки. Я почувалася щасливою.
Прикусивши губу, я старанно виводила лінії і намагалася зобразити щось максимально скромне. Подивившись на короткі шортики, зітхнула і почала додавати їм довжини. Середньовіччя. Тут не зрозуміють тонкощів нашої просунутої епохи. Але принаймні це не панталони.
Замість бюстгальтера я намалювала топ, здатний захистити ніжну шкіру від кусючої тканини цих «вінтажних» суконь. 
— Ось! — і простягла малюнок змії.
— Що це?
— Деякі предмети одягу. Дуже потрібно, — склала долоні разом, дивлячись на Змійку благаючим поглядом.
— Намальовані тобою речі не для скромної дівиці.
Я скептично підняла брову.
Удома мене вважали милою, скромною дівчиною. А тут моя скромність сприймається, як розпуста. До того ж, Змійка не в курсі мого особистого життя. Цноту я втратила в сімнадцять зі своїм першим і поки що єдиним хлопцем. У шлюбі ми не були. За їхніми мірками тут повна моральна деградація. І прямий квиток до монастиря.
Я нахилилася до Змійки й тихо, але впевнено сказала:
— Послухай, я з далекого майбутнього, для мене ваш одяг пережиток минулого. Я не збираюся красуватися в панталонах і сукнях, які більше підходять для оббивки дивана. — Жовті очі змії дивилися на мене з недовірою, тож я вирішила добити її: — Дівчата на Землі можуть носити штани, і ніхто їх за це не засуджує.
— Ш-ш-што? — Ну ось, знову шипить.
— Змійко, повір, штани та сорочка в повсякденному житті набагато зручніші за сукні. Скажу тобі більше: ми не сидимо в замках, не мучимось безділлям, змінюючи сукні, і в нас немає титулів. Усі рівні.
Я трохи перебільшила, звісно. Нашому світу далеко до ідеалу. Замість баронів, графів та герцогів у нас є директори, депутати, міністри. І ось вже не зовсім всі рівні. Але! Разом із кумівством та корупцією у нас є права людини. Можна звернутися до поліції, прокуратури, в крайньому випадку — підключити ЗМІ. А хто приборкає неадекватного графа? Хіба що той, хто стоїть вище в ієрархії. Вище — це маркіз, герцог або король.
Гм. Де б знайти герцога, бажано неодруженого, чарівного і такого, що не мріє мене вбити? І якщо вже згадала чоловіків... Друга година пішла у цьому як-там-його світі, а від мого прекрасного принца ні слуху, ні духу!
Гей, блондинистий, і нехай не синьоокий,  ти де?
Розчаровано відкрила шафу, зазирнула під ліжко, виглянула в коридор — порожньо.
Згадай, Анько, де зазвичай потраплянки зустрічають принців? У нормальних героїнь принц у вікно вже повинен залізти, або ж вони самі з неба падають їм на голову. Інші спочатку влізають у пригоди, під час яких здобувають круту команду друзів, а до принца добираються вже ближче до середини книжки. Причому є всі шанси натрапити на принца з жахливим характером і замашками тирана, але красу-у-унчика!
Є одна деталь у всій цій ситуації, яка мене ну дуже бентежить: потраплянка закохується у прекрасного принца, він одружується з нею, і починається їхнє «довго і щасливо». Мені це «довго і щасливо» з середньовічним принцем не треба.
Ніт, можна розважитися місяць-другий. Але тільки, якщо він не бігав від однієї жінки до іншої. Враховуючи, рівень їхньої медицини і велику ймовірність підхопити венеричні захворювання,  краще спокійно повернутися додому. А на побачення в Україні можна сходити з Тарасом. Він давно кликав в кіно, а я — дурепа, яка втратила мозок у фентезі — відмовляла нормальному, цілком симпатичному хлопцю. Подавай їй принца чи некроманта. Здались вони мені! Хай ідуть лісом зі своїм середньовіччям! 
— Анно, що ти робиш-ш-ш? — обережно запитала Зміючка, яка за мною спостерігала.
— Принца шукаю!
— У шафі? — отетеріло блимнула оченятами вона.
— А хто його знає, де у вас ті принци водяться? У кожної поважної потраплянки є принц, а в мене що? Хоч би для пристойності має бути!
— Сядь! — наказали мені. Послухалась і сіла на стілець.
— Ти — відьма. Потрапила сюди не заради принців, а для становлення. І ніяких штанів. Давай малюнок.
Добре. У мене є мета. У всіх потраплянок є мета. Головне, щоб не бігти рятувати Всесвіт від могутніх лиходіїв. Пересмикнула плечима.  Ризикувати своїм життям не планую. Нехай самі розбираються.
— Анно!
— Називай мене Анею.
— Аней.
Вона хотіла щось сказати, але, зустрівшись із моїм довгим, багатозначним поглядом, замовкла.
— Змійко, чого тупиш? Ніяка я не Аней. Мене звуть Аня.
— Що таке «тупиш»?
— Гальмуєш. — О так, здається, це я гальмую. Внутрішній фейспалм. — Це значить, що сказала дурницю.
— Анья… — похитала головою, але виправляти не стала. — Ти забула про графа. Поки я начаклую білизну, ти обереш собі вбрання.
— Із цього? — скривилась я, вказавши на гардероб, бідний на кольори. — У мене заручини, а не траур. Може вже, якщо створюєш білизну, зробиш і сукню?
— Недостатньо сил для сукні.
— Шкода.
Приклала сукню до грудей, критичним поглядом розглядаючи себе в дзеркалі. Одразу стиснула губи, уявивши свою появу перед графом у цьому вбранні. Обличчя ураз здавалося посірівшим, непримітним і навіть розкішне волосся Анни не рятувало ситуацію.
Нечесно! Усім обділили нещасну мене! Красою, принцем, нормальним одягом!
Неправильна я потраплянка. Бракована. Але можна почати виправляти це! Почнемо з простих речей!
Відкинувши сукню, повернулась до Хранительки й уперла руки в боки.
— Змійко, — в голосі ледь приховане передчуття, — а де кімната моєї сестрички Жозьки?
Очі Зміючки відірвались від малюнка, але ясності в них не додалося.
— Кого?
— Жозефіни.
— Вони з Арелією живуть у північному крилі.
— І що, нам тепер повзти туди годину по коридорах?
— Не знаю, навіщо тобі кімната Жозефіни, але до північного крила доберемось за п’ять хвилин.
Що ж, раз у моєму гардеробі немає нормальних речей, то піду «позичу» щось у любої сестриці. Впевнена, в неї знайдеться і шовк, і оксамит, і парча. Куплено це все на гроші батька Анни. Настав час повертати сироті належне. 
А графа... залишу їм. В якості компенсації. 
— Мені потрібна сукня. Я не з'явлюсь перед гидкими очима графа в чомусь убогому. У Жози в шафі точно знайдеться щось підходяще. Як закінчиш із білизною, то гайнемо по сукню.
— Жозефіна може відмовити.
— А хто її питати буде? — обурено фиркнула я. — Не відволікайся, чаклуй.
За чаклунством Змійки було цікаво спостерігати. Похитуючись, як маятник, вона тихо шипіла, не зводячи погляду з малюнка. Через дві хвилини аркуш піднявся в повітря, збільшився в розмірі, перевернувся — і на підлогу посипалась білизна. Та сама, яку я малювала. Просто висипалася з тонкого аркуша.
— Кру-у-уто! — зойкнула я, хапаючись розкидану білизну. — Я теж так зможу? Ти мене навчиш, а?
— Нареш-ш-шті ти поставила правильне запитання. Так, Анно, ти багато чого зможеш-ш-ш, якщо будеш вчитися.
— Ага, буду.
Я вибрала з усієї купи чорний топ і шортики в тон. Приміряла. Тканина була м’яка, еластична, ідеально сідала, нічого не тиснуло. Блаженно прикрила очі. Решту склала в охайну стопочку та заховала в шафу. Ще й панталонами прикрила. А раптом хтось надумає вкрасти в мене нормальну білизну? Ні, краще перестрахуватись!
Перед виходом у коридор довелося вдягти сіре непримітне плаття й туфельки на тонкій підошві. Рано ще виділятись. Буду повільно й непомітно перетворювати їхнє життя на пекло.
— Змійко, ти поповзеш?
— Полечу! — гордо відповіла хвостата, злетівши на рівень моїх грудей.