1.2

 **
За словами Змійки, граф прибуде до замку через три години (а не з хвилини на хвилину,  як дехто верещав). Тож мені за цей час варто одягти середньовічну сукню й зробити зачіску. Самій! Без фена, без прасочки, без кави!
Добре хоч волосся в Анни було довге, густе і єдиною перевагою в її зовнішності, але самотужки впоратися з усім цим багатством я не зможу. А щойно приведу себе до ладу, повинна буду спуститися вниз й зустрічати гостей.

Риючись у шафі, я ледь не скривилася. Цей «гардероб» можна було описати одним словом — убогість. Сукні у депресивних відтінках: сірий, чорний, брудно-зелений, коричневий. Лише одна світло-блакитного відтінку, та й та ледь діставала до щиколоток. Дівчина не змінювала одяг років з п’ять?

— Капець! – Я зітхнула роздратовано,  приміряючи темно-зелену сукню. Тканина була жорсткою та кололася, немов я загорнулася в килим із найближчого коридору.

— Змійко, а де парча, оксамит і шовк? — зло процідила я.

— Шовк? Анна не носила шовку. Її батько, граф Вітталієль Стоунджен (нехай спочиває з миром), був скромною людиною й прищепив цю рису характеру Анні. Вже після його смерті всім керувала Арелія. А та й копійки не дала дівчині. Звідки взятися шовкам?

— Зрозуміло. За класикою жанру мачухи, Баби-Яги й злі чаклунки обов’язково присутні. Вони плетуть інтриги, підставляють героїнь і бажають їм смерті. Тут усе ясно. Але її батько був не скромний, а  просто жадібний. Прикрився благочестям і грошей не дав.

— Ні, він був скромний.

— Ага, — кивнула я, готуючись до суперечки, — скромна людина не звела би замок розміром із торговий центр. Побудував би собі одноповерховий будинок, або й у халупі жив. Скромний, смиренний не одружувався б удруге, а тихо молився за першу дружину. Він же смиренний. Скажи, Арелію він балував подарунками?

— Як тут не балувати? Вона то кричати починає, то плаче…

— О-от! — розтягнула я з виглядом знавця. — А доньці дулю без масла. Скнара! — виголосила я вирок, як справжній прокурор.

Змійка зітхнула — по-людськи так — і поповзла до шафи. Знову прошепотіла щось із купою шиплячих звуків, дверцята шафи відчинилися, і звідти немов ведені невидимою рукою, почали випливати речі. Вони рівненько вишикувавшись у ряд і приземлилися на ліжко. До речі, серед одягу я впізнала корсети, панчохи та панталони. Останні своїм виглядом мене зовсім не порадували.

— Я. Це. Не. Одягну! — невдоволенно мовила я, відкидаючи панталони вбік.

Окрім позбавлення всіх благ двадцять першого століття, я ще й маю страждати через відсутність нормальної білизни. 

— Анно, — змія за допомогою магії повернула все добро назад до шафи. — Ти не можеш ходити так. Граф ось-ось прибуде.

— Ти не змусиш мене вдягти бабусину білизну, — пригадала, якою красунею була бабуся на фото, і виправилася: — Пра-бабусину. Вибач, бабусю.

— Іншого виходу нема.

Я примружила очі. Здається мені, ця безсовісна зміїна морда вкотре нахабно бреше. Вона ще не зрозуміла, що я не лохушка Анна, і мене так просто не обдурити!

— Пропоную в обмін на мою слухняність під час навчання  начаклувати мені пару речей.

— Яких? — Змійка одразу відчула підступ.

— Одну мить, — підняла я вказівний палець і швидко попрямувала до столу. У нижній шухляді знайшла кілька чистих аркушів, а от інструментів для малювання — нуль. Схоже, в темному середньовіччі й не чули про канцелярію. — Зміючка, мені б щось, чим можна малювати...

У моїй руці з’явилося перо. Я покрутила його, розглядаючи з різних боків.
Хмикнула.

— Жартуєш? Як я маю малювати цією... пір’їною? Мені б олівець? — Зловивши здивований погляд змії, тяжко зітхнула: — У крайньому випадку, згодиться вуглинка.

Я весело засміялася, побачивши поряд із папером щедрий та закіптюжений шматок вугілля. М-так. Важко буде нам знайти спільну мову.

— Ні, Змійко, я мала на увазі вуглики для малювання, — прикусила губу, стримуючи сміх, як тільки поглядом натикалася на вугілля на столі. Уявляю, що було б із руками після малювання оцим. Я б стала найкращою подругою сажотрусів. — Це такі тоненькі палички. Для мистецтва, не для печі.

Цього разу моє замовлення було виконано успішно, і я взялася до справи.

Малювала я непогано, враховуючи мою любов до Джерарда Вея. Свого часу мені закортіло привернути його увагу. Зустрітись із ним у житті було нереально, тому найкращим варіантом мені здався інтернет. Я почала вчити англійську й коментувати на його сторінках, але швидко зрозуміла, що зливаюся з натовпом фанатів.
Мій спів залишав бажати кращого (ведмідь не просто потоптався на вусі — він радісно витанцьовував ламбаду), тому мрії привернути увагу крутим кавером розбилися на друски. Тоді я взялася за малювання. Спершу мене люто бісили невдалі малюнки, але вроджена впертість не дозволила здатись. І згодом я могла похвалитися певними успіхами.

До речі, одного зимового ранку я зайшла на сторінку Джерарда й прочитала пост, де він подякував художнику за малюнок, який йому сподобався. Тим художником була я. Вгадайте, хто пританцьовував в халаті єдинорога та верещав на всю квартиру: «Мамо, мені написав Джерард Вей! Ааа, мамо, я найкрутіша!». 

Мені було байдуже, що він не писав особисто. Мені вистачило його подяки. Я почувалася щасливою.
Прикусивши губу, я старанно виводила лінії і намагалася зобразити щось максимально скромне. Подивившись на короткі шортики, зітхнула і почала додавати їм довжини. Середньовіччя. Тут не зрозуміють тонкощів нашої просунутої епохи. Але принаймні це не панталони.
Замість бюстгальтера я намалювала топ, здатний захистити ніжну шкіру від кусючої тканини цих «вінтажних» суконь. 

— Ось! — і простягла малюнок змії.

— Що це?

— Деякі предмети одягу. Дуже потрібно, — склала долоні разом, дивлячись на Змійку благаючим поглядом.