Розділ 26

Звісно, моїх сучасників новими гаджетами здивувати неможливо. Бачили таке різноманіття, від найтонших і прозорих до гнучких, які можна скрутити у трубочку, що додати до цієї лінійки щось оригінальне, уже практично неможливо. Хіба що про безпосереднє чіпування людського мозку розмову завести. Та й то, схоже, не так далеко той час, коли балачки стануть реальністю. Тож, знайшовши у сховку планшет чи навіть айфон останньої моделі, я б не був здивований понад міру. Але ось таке поєднання мало що не середньовічної «форми» і сучасного «змісту» виглядало дивно. Одразу пригадалися кадри з дитячого кіно про довгобородого джина, врятованого від тисячолітньої неволі піонером…

Не знаєте, що то за звір? Поясню. Була за часів радянської влади така підліткова організація. Її члени носили червоні галстуки, збирали металолом та макулатуру, а ще, понад усе, полюбляли марширувати під барабанний бій і співати патріотичні пісні. Цією активністю вони так набридали дорослим, що ті з радістю та полегшенням кожного літа відправляли їх у спеціальні табори, які так і називалися — піонерськими, аби хоч трохи відпочити від надмірної активності підлітків. Ну а хто такий джин, думаю, пояснювати не потрібно.

Так от… Отой джин, як хотів догодити своєму рятівникові, то вичарував йому телевізор. Достеменно не пригадую, давно читав… Але, здається, з брили кришталю, прикрашеної самоцвітами. І в оправі, чи то в золотій, чи то зі слонової кістки. Уявили? Отак приблизно виглядав і знайдений мною портсигар-планшет. Масивний шмат срібла, прикрашений ажурним гравіруванням. Тільки, на відміну від того чарівного телевізора, був робочим. Принаймні, я мав таку надію, дивлячись на екран.

От тільки кнопки «вкл/викл» на клавіатурі не було. Зате, у звичному верхньому правому куті знайшовся сенсор. Не гаючи часу я приклав до нього подушечку великого пальця, але гаджет на це не зреагував.

Ну, звісно. А чого я чекав? Що Орден інквізиторів завбачано забив у базу мої відбитки? Ще й без мого відома. Хоча, не здивувався б. Але усе виявилося значно простіше. Планшет призначався для інквізитора, а що є неодмінним атрибутом діючого адепта? Вірно — перстень. От його я і приклав до сенсора. Спрацювало.

Панель мигнула індикаторами, а потім екран засвітився і продемонстрував заставку. Вгадаєте яку? Так, це було не складно. На сріблястому тлі виникло зображення аптекарських терезів. На одній шалі яких лежав кинджал, а на другій стояв келих. Що, мабуть, треба було розуміти, як справедливість. Кинджал — покарання, а келих — винагорода. Тобто, як сказано у Євангелії від Матвія «Воздасться кожному по ділах його».

Заставка дала полюбуватися собою хвилини зо три, поки загружався гаджет, а потім змінилася картою Міста. Масштабованою так, що в рамки помістилося не лише саме місто, але й найближчі, приміські села.

— Путівник? — пробурмотів я дещо здивовано. — Гм… Щось не пасує. Якби йшлося про чужоземця, то згоден — річ потрібна. Але не для людини, що прожила тут не менше кількох десятків літ. — Це я про Сигізмунда Еммануїловича. — Занадто просто. І точно не та річ, яку тримали б у потайному місці, ще й так запароливши.

Роздумуючи над цим питанням, ткнув пальцем у центр карти. Угу, акурат в ратушу.

Зображення здригнулося і рвучко наблизилося. Зростаючи разів у десять. Тепер на екрані був план лише адміністративної будівлі і прилягаючих до неї вулиць, площ та будинків.

— Ух ти… А якщо ще раз?

Наступний дотик до екрану, не лише збільшив зображення, але й перевів його в реальне зображення. Тепер я бачив ратушу у натуральну величину, наче камера знаходилася поруч з нею, десь так на висоті даху п’ятиповерхівки. При чому трансляція велася в онлайн-режимі. Я бачив усе у найменших деталях. І запізнілого містянина, що не надто впевненою ходою крокував через площу. І охоронця, що вийшов подиміти надвір. Потім повз будівлю проїхало авто…

Подумав, знайшов на клавіатурі «+», натис. Фокус камери приблизив охоронця. Так що його постать заполонила весь екран. Наче я з даху будинку перенісся у вікно другого поверху. Зображення чітке, без будь-якого згладжування. Навіть почервонілі від втоми очі можна роздивитися. Ще раз тисну на «+», але зображення не змінюється. Вочевидь, це максимальне наближення. Зрозуміло… Спробуємо зворотній варіант.

Двічі тисну на «—». І камера знову злітає на дах. Ще двічі — на екрані панорама центру Міста. Угу, а якщо так? Ще двічі «мінусую», потім зміщую палець на край екрану і двічі «плюсую». Прикольно. Переді мною зображення приміського овочевого ринку. Таке ж чітке, як і ратуша до цього. Можна навіть дрібне сміття розгледіти поміж рядами прилавків.

 — Усе це прикольно, — замислено чухаю потилицю, — і все ж, надто просто. Повинно бути більше функцій, ніж звикле відеоспостереження. От що б я, наприклад, хотів у першу чергу від подібного гаджета? Мммм…

Перебираючи подумки варіанти, обережно натискаю на найбільшу клавішу, типу «пробіл».

— Бінго!

На екрані, поверх зображення, з’являється звичне пошукове віконечко, з мигаючим курсором.

Торкаюся плашки, і поряд спливає додаткове віконечко. «Пошук за ідентифікаційними даними, номером телефону, характеристиками. Виберіть потрібне»

— Так я й знав. Це не просто «жива» карта міста, а ще й можливість пошуку об’єктів. Кого б мені пошукати? О!

Пальці звично барабанять по клавіатурі. «Олег Іванович Таран. Капітан поліції». Ентер.