Розділ 23

— Карти? — здивувався я. — Ти це всерйоз?

— Абсолютно, — кивнула дівчина, виймаючи з сумочки колоду карт. Але не звичних, гральних, а значно більших. — Це місце так і фонить дивною енергетикою. Щось подібне я лише в будиночку бабусі відчувала. Дивно мені… і лячно. Бо незрозуміло. А карти можуть пояснити. Вони ніколи не брешуть.

— Зрештою, — потис я плечима. — Чому ні? Професор за життя теж падкий був на усю цю містику. Думаю, ви б знайшли з ним спільну мову.

— А ти, значить, не віриш у провидіння і вищі сили?

— Як тобі сказати… Загалом, ні… Як і більшість нормальних людей. А на фронті різне бувало. Особливо під артобстрілом… Та й пізніше… Життя дивна річ і не все у ньому в звичні рамки вкладається. От хоч нашу зустріч узяти. Я міг не піти в цей день у бібліотеку. Або піти на десять хвилин швидше чи пізніше… Міг не звернути у той провулок. Та що завгодно міг зробити інакше. От і виходить, що ймовірність зустрічі менша за шанс виграти в лотерею головний приз.

— Приємно, що ти нашу зустріч вважаєш головним призом, — блиснула очима Мар’яна, всідаючись за стіл. — Я теж рада. А тепер, не заважай. Мені треба зосередитися.

— Ок…

Я обігнув стіл і примостився з протилежного боку на канапі.

Дівчина виклала перед собою одну карту із зображенням лицаря у старовинному обладунку, вправно перетасувала колоду і почала викладати навколо першої карти інші. За якимсь, лише їй зрозумілим порядком. Кілька хвилин тишу порушував лише шурхіт карт, котрі поволі оточували «лицаря». Дивні, незвичні… чудернацькі. Лише зовнішнім виглядом викликаючи думки про середньовіччя і таїну. Я чув, звісно, про те, що є якісь карти Таро, призначені саме для гадання, але отак, перед собою, побачив вперше.  

— Нічого не розумію… — першою порушила тишу дівчина.

— Що саме?

— Дуже дивний розклад… Ніколи ще таке не стрічала.

— Поясниш?

— Як же ж я поясню, якщо сама нічого не второпаю? — трохи дратівливо смикнула плечиком дівчина.

— Ну, ти хоч щось у тому калейдоскопі бачиш, а я геть як баран на нові ворота дивлюся.

— Гм… Ну, дивися, — Мар’яна тицьнула пальцем у центральну карту. — Лицар, це наш покійний пан професор. На якого я і розкинула карти. Ми знаємо, що він помер. І ось ця карта, — пальчик перемістився у напрямку класичного зображення Смерті — постаті в темному балахоні з каптуром, що стискала кістлявою рукою велику, чорну косу, — це підтверджує. Але не зовсім. Якби вона лягла впритул, то не було б жодних запитань. Людина мертва… А тут «Смерть» хоч і поряд, та не зовсім — у другому колі. А між нею і професором ліг «Суддя», — дівчина вказала на карту із зображенням терезів. Дуже схожих на ті, що були зображені на моєму перстні. Дарунку Сигізмунда Еммануїловича.

— І що це означає?

— У тому-то й річ, що я не знаю. Якби там був «Охоронець», — Мар’яна вказала на зображення ангела з оливковою гілкою, — то я б цю ситуацію трактувала, як смертельну загрозу, котра нависла над людиною, але має шанс благополучно завершитися. І якби наступною була десятка мечів чи чаш, то й зі сто відсотковою гарантією. А «Суддя»… це ммм… незавершеність події, роздоріжжя, вибір… Для живих — такий розклад випадає доволі часто, бо люди ж і погадати простять саме тоді, коли в чомусь сумніваються. Але який вибір може бути у покійника? Яке роздоріжжя?

— Наприклад, поміж раєм та пеклом? — бовкнув я перше, що збрело в голову.

— Не мели дурниць, — насупилася дівчина. — Що одне, що друге — це все одно смерть. А карта говорить про незавершеність дії. Так, наче він вмер, але… гм… не зовсім. Не остаточно…

— О, так це все пояснює! — вигукнув я з удаваною радістю. Ну не налізала на мене серйозність з усім тим гаданням. Хоч як повертай, а сприймалося як забавка. Пам’ятаю іронічні розповіді батька про всесоюзних магів Чумака і Кашпіровського, після телевізійних сеансів котрих мали розсмоктуватися рубці і додаватися здоров’я. І мільйони людей сиділи перед екранами, заряджаючи космічною енергією банки з водою.

— Що саме? — покосилася на мене починаюча ворожка.

— Чому покійний професор щез із моргу. Нудно йому стало кінцевого вердикту очікувати. От і пішов прогулятися…

— Перестань, — насупилася Мар’яна. — Ображуся…

— Не треба. Вибач… — торкнувся легко її руки. — Просто я не вельми вірю в усю ту хіромантію… Можливо, колись, як люди були ближчі до природи, справді вірили в бога чи богів, це ще мало якийсь сенс. Але тепер… Наші сучасники радше повірять у зелених марсіан, ані ж бородатого дідуся, що позирає на Землю з-поза хмар.

— Ти сильно здивуєшся, коли дізнаєшся, скільки людей насправді вірить у надприродні сили, — похитала головою дівчина. — У тім числі і молодь. Це я тобі як ворожка у дідько знає якому коліні кажу. Звісно, з прабабцею чи бабусею я і поряд не стояла, ті — справжні мольфарки. А я так — нахапалася чогось по вершечках… мати була проти… О! Ідея…

Мар’яна вийняла телефон і сфотографувала розклад карт.

— Нам потрібен дзвінок товаришеві… Не будемо морочити голову, а скористаємося послугами професіонала.

— Тобто?