Розділ 22

«Виїхала. До зустрічі»

Лакедемоняни відпочивають. Коротко, по суті і по-дівочому безапеляційно. Ні тобі «привіт, ти вже вільний?» чи «усе гаразд, плани не змінилися?». Жодних сумнівів, що Всесвіт крутиться навколо них, з єдиною метою, виконувати усі примхи і бажання. Це нехай примітивні чоловіки тішаться старожитньою мудрістю про те, що як маєш бажання повеселити богів — то розкажи їм про свої плани. Юнки цим не переймаються. На сто відсотків певні, що усе буде так, як вони хочуть.  

У мою студентську бутність, ще першокурсника, зустрічався я з однією кароокою красунею. Так от вона одного разу призначила мені зустріч, приблизно таким же способом. Прислала есемеску «Чекаю о першій на трамвайній зупинці біля газетного кіоску». Після чого вимкнула телефон. Шляхом дедукції та індукції я локалізував місце, де саме ця зупинка, але не точно. Похибка становила плюс одна зупинка в обидва боки. Тож я годину їздив трамваєм туди-сюди, щоб перехопити подругу. Перехопив… і отримав нагану за те, що спізнився. А на спробу пояснити, що місце зустрічі було не конкретне, побачив повні здивування очі. І наманікюрений палець тицьнув у кіоск. «Що я не так написала? От зупинка. Он кіоск»

Ситуація з Мар’яною не настільки трагікомічна, а все ж. Я міг затриматися десь, на годину-другу, або й довше. І стирчала б під під’їздом, як бідна родичка. А вся ціна — одне уточнююче питання.

А, може, я просто старий уже? От і бурчу… Це лише здається що між вісімнадцять і двадцять дев’ять різниця у горобиний скок. Насправді — провалля. Звісно ще не таке катастрофічне, як між поколіннями, а все ж. Так що «молодий чоловіче» варто замислитися, чи на коня кульбака.

На щастя вільне таксі підвернулося практично одразу, то ж до власного під’їзду підрулив вчасно. Струнка постать у легкому, літньому платтячку саме випурхнула з автобуса і закрутила головою, вишукуючи потрібний номер будинку. І побачила мене…

Радісно замахала, і хутко метнулася назустріч. Добре, хоч не через проїжджу частину. Щось вона геть не у собі. Вчора видавалася більш розважливою і врівноваженою.

— Привіт… — розпочала ще здалека. — Ти вибач, що я ось так… Як сніг на голову. Просто у гуртожитку реальний дурдом. То я й подумала, що краще біля твого будинку на лавочці посиджу, ніж там разом з усіма божеволіти.

— Та все гаразд… — перепросив я подумки. — Врешті-решт, ми ж домовлялися.

— Але не конкретно… — похитала головою дівчина, підійшовши мало не впритул і запитально дивлячись у вічі. — А я терпіти не можу неточність і необов’язковість.

Перепросивши ще раз, і знову подумки, я нахилився і чмокнув Мар’яну в щічку.

Ну а чого? Це вже друга зустріч. Саме час розставити акценти і з’ясувати перспективи. Відсахнеться і образиться — значить мої мрії і фантазії ними ж і залишаться.

Мар’яна поцілунок сприйняла як належне. Лиш усміхнулася.

— Перепрошую що без квітів…

— Не страшно. Не остання ж зустріч… — посмішка стала більш веселішою. — Та я не особливо люблю букети. Волію споглядати їх у природі…

— Зрозумів… Ну, що? Запрошую у гості… — набрав код на замку і відкрив двері.

— Що з Соломією? — таки не втерпіла.

— Ну не на вулиці ж розмовляти…

— Так, — вимушено погодилася і першою увійшла в під’їзд.

— Кави? Соку? Чогось міцнішого? Є білий «Букет Молдавії» — запропонував, як ми опинилися у квартирі.

— Ніколи не чула про таке вино? — зацікавилася дівчина. — Не в тому сенсі, що я вина хочу, просто…

— Це скоріше вермут… Але значно смачніший за класичний. А модний «Мартіні» і поруч не стояв.

— Справді?

— Зуб даю… Червоний, як на мене, ще смачніший, але на жаль, нема. Тільки білий залишився. Ще з довоєнних часів. Моя мати їх обожнювала, то батько завжди з відрядження у Тирасполь, привозив цілими ящиками. Собі — кілька пляшок «Білого Аіста» брав, то молдавське бренді, а мамі — оті «Букети».

— Бренді, звісно, закінчився швидше… — розуміюче кивнула Мар’яна.

— А от і не вгадала. Є ще кілька пляшок. Просто я подумав, що вермут тобі більше засмакує.

— Можливо, — не стала відмовлятися зеленоока красуня. — Але, давай почнемо все ж таки з кави. А звеселяючі напої залишимо на потім. І про Соломію скажи вже нарешті. Не муч… Бо ми з дівчатами вже усе передумали. Включно з найгіршим.

— Присядь, — підвів я її до стільця, зачекав доки Мар’яна вмоститься, а тоді кивнув. — На жаль, найгірше і трапилося з вашою подругою.

— Ой! — дівчина прикрила рота долонькою, дивлячись наполохано і розгублено. — Вона… її…

— Їй вбили… Мені шкода…

— О, Господи… Хто? Як? За що?

— На ці питання зможе відповісти лише слідство…

— Ой, мамочко… — очі дівчини наповнилися слізьми.

Угу, кава, схоже, не допоможе. Я вийняв з буфету пляшку «Букета» і щедро хлюпнув у фужер.

— Ковтни…

Мар’яна машинально взяла фужер і в два ковтки спорожнила. Мабуть, навіть не відчуваючи, що п’є. Зате блідість зі щічок зійшла. Я налив ще… Дівчина глянула на фужер, але пити не стала.