Розділ 21

Табличка «Морг» на вході у напівпідвальне приміщення. Залізні двері, що ще зберігають сліди білої фарби, і ще одна табличка, тепер із суворим попередженням, що стороннім особам тут не раді. Але ж я не сторонній, я у справі. Тож, мені можна. Дзвінка на одвірку немає, а стукати кулаком у сталеве полотно явний моветон, бо ж грюкіт буде такий, наче ціла банда вривається. Навіщо людям нерви псувати? У них і так робота ще та.

Потягнув стулку на себе, і та, несподівано, легко подалася. Хоча, що тут дивного. Морг точно не те місце, куди швендяють без нагальної потреби. То навіщо запиратися? І пацієнти у самоволку не подадуться. Їм усе земне вже зовсім не цікаве.

Лиш переступив поріг, як в носа шибонуло специфічними ароматами. Взагалі-то у смерті багато запахів. Тут і солодкуваті пахощі лакової суміші для покриття трун, і холодна вологість глини, якою віє зі свіжо викопаної могили. Навіть якщо її копають у піску чи скелі. Нудотний дух вивернутих нутрощів, гнилісний сморід задавненого трупа… А ще завжди поруч страх і розгубленість. Небажання усвідомлювати, що життя це не назавжди, і кожен, у будь-яку мить теж може ость так, в одну мить, перетворитися на бездиханне тіло, у котрого вже попереду не буде нічого. Зовсім… Бо скільки не вдивляйся в маску Смерті, за темними проваллями очиць лише темрява.

Можна, звісно, втішати себе казочками у потойбічний світ і загробне життя, зрештою, людині треба у щось вірити, але, нажаль, доказів, що там щось на нас ще чекає — немає жодних. Казочки про воскресіння до уваги брати не будемо. На те вони й казочки.

Гм… І ще один цікавий штрих. Поруч з мертвими завжди тягне на філософію. Навіть тих, хто й слова такого не знає…

— Ви до мене?

Аж сіпнувся з несподіванки. Оце так замислився. Що навіть не помітив присутності живого.

Кремезний, поставний чолов’яга, літ під шістдесят, судячи по густині сивизни і характерних мімічних зморшках, сидів за столом, у куті кімнати і, за кіношною традицією усіх патологоанатомів, попивав каву і наминав добрячий бутерброд. Хоча… Хто зна… Можливо, це така демонстрація переваги життя над смертю. Як колись приповідали запорожці, наставляючи новиків: «Не бійтеся смерті. Поки ми живі — їй до нас зась. А коли вона все ж прийде — то нас уже тут не буде» Отак і ця канапка. Я їм — значить, живу. І дзуськи тобі…

— Доброго дня… Якщо ви Йоганн Альбертович Вольф, то до вас.

— Зранку ще у цьому сумніві не було, — гмикнув чолов’яга. — Уважно слухаю?

— Взагалі-то я прийшов послухати… Бо щось нічого не розумію.

— А конкретніше? — патологоанатом поклав канапку на тарілку і ковтнув кави.

— Я мав сьогодні забрати тіло Ясницького Сигізмунда Еммануїловича. А мені кажуть, що це неможливо. У зв’язку з додатковими обстеженнями…

— А-а… ось що… — протяг з деяким збентеженням Вольф. — А ви, перепрошую, ким покійному доводитеся? Бо, наскільки мені відомо, рідних у нього немає.

— Сусід…

— У сенсі?

— У прямому. Ми живемо… жили поруч. Скільки себе пам’ятаю. Приятелювали. Я останній рік, як він захворів і став геть немічним, я його доглядав. І хотів би віддати останню шану. Поховати по-людськи.

— Сусід… — повторив замислено лікар. — Що ж, це добре.

— Не розумію?

— У сенсі, простіше буде говорити. Рідні беруть усе надто близько до серця. А ви, все ж, людина стороння. Хоч і приятель…

— Ви так кажете, наче хочете повідомити щось надто неприємне?

— У якомусь сенсі… — кивнув Вольф. — Присядьте. Бо ситуація доволі заплутана, у двох словах не поясниш. Може кави? — вказав поглядом на термос.

— Дякую… Давайте спершу все ж прояснимо ситуацію. То що не так зі смертю Сигізмунда Еммануїловича? Навіщо знадобився повторний розтин?  

— Розтин? — здивувався Вольф. — То вам так сказали? Гм… Ні, не в тім справа. Зі смертю вашого сусіда усе в порядку. Якщо можна так сказати про смерть. Вікові зміни, несумісні з життям. Організм повністю вибрав усі відпущені йому ресурси. Я б навіть сказав, кількаразово. Таке враження, що людина прожила принаймні удвічі більше відпущеного віку. Тож, можу гарантувати, смерть не кримінальна, а настала внаслідок природніх причин. А от далі… Гм…

— Йоганне Альбертовичу, давайте не будемо ходити колами, — я присів поруч, хоч і трохи збоку. — Мене важко чимось настрашити чи здивувати. Кажіть, як є. Заощадимо собі час.

— Воювали? — погляд лікаря ковзнув з мого обличчя на ціпок. — Довго? Поранення?

— Воював, — кивнув я. — З другого року і до завершення бойових дій. Так, поранений. Але, може, повернемося до попередньої теми, а про мене іншим разом?

— Вважаєте, інший раз буде?

— Хто зна… Життя річ непередбачуване. І бодай один раз, я до вас таки ще потраплю. Щоправда, побалакати тоді вже заледве чи вдасться.

— Жартуєте? Це добре. Тоді ось… Ви не можете отримати тіло покійного… у зв’язку з його відсутністю.

— Не зрозумів? Що значить «у зв’язку з відсутністю»?

— Немає тіла в морзі, — розвів руками патологоанатом. — Так доступніше?