Розділ 20

— То ти реально йдеш? — Ліза вийшла з-за своєї «барикади» і підійшла ближче, коли я, доволі тепло розпрощався з Яковичем і вийшов з кабінету.

— Виходить, що так.

— Шкода… — дівчина ступнула ще крок і майже вперлася у мене своєю «четвіркою», заглядаючи знизу вгору. Так то вона вище середнього, ще й у туфельках на підборах, але і мене батьки зростом не обділили.

— Що зробиш, — розвів я руками, а потім, як на завершення жесту, злегка приобійняв красуню-секретарку. — Життя не завжди грає у піддавки, часом може і свої правила встановлювати.

— Я сумуватиму… — дівчина не стала виборсуватися, а натомість притиснулася ще більше.

— Справді? Гм… — я зазирнув у її очі, і побачив там смуток. Легкий, немов серпанок, але справжній. — Ну, я ж не на Марс відлітаю. Буде бажання, завжди можна пересіктися… на волі. Телефон дати?

— І все ж ти, Сергію, непроходимий бовдур, — прихнула дівчина. — У мене ж в компі твоя особова справа лежить. З усіма даними… Чи ти, вирвавшись на… гм, волю, першим ділом плануєш сімку змінити?

— Ні… то я так, мимохіть.

— Іди вже… — Ліза звелася навшпиньки і на мить притислася губами до моїх. — Нехай щастить. Не пропадай з радарів. А в гості… Хто зна… може й зазирну… якщо відповідний настрій буде.

— Ок…

Мабуть, пасувало би сказати, що я чекатиму і щоб неодмінно зайшла, але, відверто кажучи, я зовсім не був у цьому певен. Ні, так то вона дівчина гарна і характер не паскудний, як зазвичай буває у секретуток, але не відчував я до неї нічого. Так, приємно оку, як на якусь картину чи статуетку подивитися. А в душі — тиша. Нічого й близько подібного, до тієї ейфорії, котру відчував всього лише йдучи поряд із зеленоокою Мар’яною. Навіть коли Ліза притискалася, ніщо не тьохнуло. Вище пояса, маю на увазі.

Незручну паузу, що залягла між нами, розірвав дзвінок ліфта, який наче власною волею відчинив двері. І я не загаявся, скористатися нагодою. Підморгнув дівчині, не відмовив собі у задоволенні, злегка плеснути її по пружній дупці і хутко зайшов у ліфт.

На вулиці травень борюкався з червнем.

У повітрі все ще відчувалася весняна свіжість, але сонечко вже пригрівало по-літньому.

До лікарні від редакції було всього три тролейбусні зупинки, але лізти в нутро залізного звіра, бажання не мав. У таку погоду пройтися — і приємно, і корисно. І не лише для спини чи ніг, а у першу чергу для мозку. Занадто багато всього навалилося менше як за добу. Тож, варто було скористатися паузою, щоб якось те все впорядкувати у голові.   

Дочекався прогалини в потоці машин і перейшов на протилежний бік вулиці. З нашого боку тротуар поклали майже впритул до проїжджої частини, то ж шпацирувати ним, нюхаючи вихлопні гази, те ще задоволення. А от з протилежного боку за людей подбали. Там тротуар відсунутий на добрих метрів п’ять, ще й по обидва боки обсаджений деревами. Але сучасну міську владу нема за що хвалити. Хіба лиш за те, що впхалися з оновленням і не знищили того, що зробили пращурі. Бо липам, котрі щедро ділилися затінком з перехожими, було аби не за сотню. Що значить, висадити їх мали ще за часів темних віків царизму. Чому темних? Бо завдяки безцеремонному і невпинному переписуванню історії, під сьогоденні потреби керуючої і спрямовуючої партії, ніхто тепер достеменно не знає, як жилося людям у ті, не так вже й давні часи. Бо ж, згідно совіцьких підручників, усе життя на планеті… ну, точніше, на теренах колишньої сересерії розпочалося лише після революції. А до того Земля була безлюдна і порожня, і темрява над безоднею, і Примара комунізму носилася над Європою. Хіба що тринадцятий рік часом згадують. Щоб вказати наскільки більше танк… себто, тракторів та комбайнів радянська влада вибудувала, у порівнянні із загниваючим царизмом та капіталізмом.

До речі, бічна вуличка, що відгалужується від Зеленої у бік стадіону, так і зветься — Липова алея. Навіть якщо на табличках часом пробують написати щось інше.

І коли зацвітають липи, тут навіть дещо небезпечно гуляти, бо голова паморочиться від медових ароматів. П’янієш без алкоголю.

На щастя, у травні, це не загрожує, бо щоб бодай трохи розібратися з усім тим «щастям» що на мене звалилося, треба тверезу голову.

І так, з чого почнемо? Мабуть, за порядком?

Угу… Як водиться, людина планує, доля — розпоряджається. Не встиг зосередитися, як озвався телефон.

Гм… Знову невідомий номер. Щось занадто часто мені почали телефонувати люди, про існування яких я і не здогадувався.

— Слухаю…

— Слухай, слухай… — неприємно засміявся незнайомий, чоловічий голос. — І як будеш слухняний, то, може, ще й поживеш трохи.

— Перепрошую? Ви номером не помилилися?

— Не помилилися, Сергійку, — насмішкувато і зверхньо продовжив незнайомець. — І не перебивай мене більше… бо розсерджуся.

— Шановний… — почав заводитися я. Терпіти ненавиджу хамів. Навіть якщо у них на погонах зірки більші за твої.

— Цить кажу! — гарикнув голос. — Ти з роботи уже вилетів? Мало, для натяку? То ми можемо ще додати. Хочеш? Готовий ризикувати рідними та близькими? Не чую?

Навіть так? Гм… Дратує, але поспішати не буду. Занадто мало інформації. Нехай говорить. Мені зараз кожна дрібничка важлива. Щоб зрозуміти… ні, швидше, щоб упевнитися з ким маю справу.